т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Тільки виходячи вже з камери, він повернувсь до «білого» й обережно сказав:

- Вибачайте, що я звернувсь до вас. Ви нічого не мали б проти того, щоб до вас посадили вашого товариша. Удвох вам може краще було б. Я находжу, що вас тримають в занадто тяжких умовах. Всіх розпоряджень Губернського Правління я не маю права одмінити, але тут міг би помогти вам...

«Білий» здивовано подивився на свого ворога і навіть устав з койки.

- Коли це не єсть насмішка, то я був би дуже радий цьому,- сказав він.

- Сьогодня ж перевести їхнього товариша в цю камеру,- строго, але з тою же джентльменською гречністю сказав полковник до Макара Авдієвича.

Макар же Авдієвич тільки очима кліпав та брав під козирьок. Він абсолютно нічого не розумів у цій біді, що впала йому на голову з цими «тайними». То не дай боже, щоб вони між собою якесь слово могли сказать, а то нате вам - садовлять разом в одну камеру і балакай скільки хочеш. То не пускають гулять, а то цілих 20 хвилин.

Оповідаючи нам про цей візит полковника, Макар Авдієвич все ще утирався хусткою і з машинальною тривогою озирався.

- Ах ти біда яка на старості літ мені випала. Га! - стискував він плечима.- Жив чоловік, двадцять літ безпорочно прослужив і на тобі... Мав таких каторжан у себе, що чорта з два в губернії знайдуться, десятки тисяч через мої руки на Сибір пішло, ніколи ніякого виговору не мав од начальства, а тут на - привели: що воно, до чого, арештант чи князь, чорт його душу знає. І виговор. «Холодно, не зовсім чисто. А як їдять?» Може на сервізах їм кандьор посилать? А звідки я знаю? «Перевести сьогодня»... Ну й перевів. І чорт вас бери, моє то діло? Тепер вони щось дізнаються од їх, ага! От зараз подадуть прошення! «Будьте ласкаві вислухать нас». Як же! Тепер їм за вухом не засвербить тюрма. Ще якби книжечок та газет, так і повний пансіон... На старості літ мені, старому чоловікові, при арештованих такі слова говорить!.. Князів привели!.. Прогулки!

Днів три бідолаха Макар Авдієвич бурмотів і витирав хусткою розтеряне й сердите лице. Він і не знав, що ці «князі» заграють фатальну ролю в його житті.

Не знала того й Поля і сяяла задоволенням.

Правда, задоволена була майже вся тюрма. Уголовні, які з побожністю дивились на двері «політиканів», навіть щось вроді привітної демонстрації учинили в коридорі, йдучи на прохід. І дозорці боялись та й не хотіли дуже спиняти їх.

В городі ж звістка про це наробила чистого шелесту між перекупками, дядьками і товаришами-дворниками та єврейчиками.

Селяни вмент дали знать додому, родичам та на свої кутки і в город наїхав цілий ярмарок. Біля монопольок стояв цілий день радісний ґвалт, крик і п’янство. Всі ждали з губернії губернатора, який мав випустити царевичів і ділити землю.

Мусіла поліція нагаями трохи розвіяти рожеві мрії дядюшок і розігнати по їхніх кутках.

А «товариші» навіть збирались іти до тюрми й «требувати» (неодмінно «требувати»!) визволення героїв. Ледве удалось заспокоїти сміливих єврейчиків.

По «вищих же кругах» було незадоволення. Пристав раніше був певний, що як «всипать цим важним по 25 гарячих», то вони зразу скинуть з себе таємність. Але тепер він уже й за цей спосіб не міг поручитись. Тепер, мовляв, справу поставлено так, що і 250 не поможе. Розуміється, тепер мужичня може розпускати всякі фантазії. Губернським всяким птицям це, звичайно, не свербить, а йому, приставу, доводиться за це одбувати своїм здоров’ям і навіть життям. (Бідолаха Семен Семенович, пристав! - йому таки дуже надірвали здоров’я парубки біля Ярининої хати. Мусів в одставку навіть подати. Де то він тепер?)

В «вищих колах» було невдоволення і ще більший потайний страх перед таємними «двома». Не тільки дозорці, але й вищі од них були переконані, що тепер ніякі сили не зможуть зломити «важних», ніякі стіни не вдержать їх і нічого дивного не буде в тому, коли в якусь ніч весь город буде перерізано.

Але я й Поля тільки раділи з такого настрою: коли «вони» втічуть, їх навіть ловити не будуть.

Одне нас турбувало, це те, що Замойченка й Безродного тепер одставили од «важних». Стояли тільки Струк та Курка. Безродний був навіть задоволений з того, але Замойченка неначе з високої хмари, з якої він дивився на комашинок-людей, несподівано струсили в брудну калюжу. Кільки днів він ходив розтеряний і пришиблений, навіть не огризаючись на глузування товаришів-дозорців «шпани». Але натура взяла своє. Новий пояс, хуражку він не носив уже, це - правда, і чоботи не ваксив, не закладав лівої руки за кушак, але все ж таки тільки він один і міг розказати про важних. Все ж таки, як Курка чи Струк не міг чомусь прийти на службу, до кого прийдіте - поклонімося? - до нього, Замойченка.

І, дійсно, ми тільки від його знали, як почали жити «важні».

- Ну, що, Замойченко, як там живуть государствені?

Замойченко неодмінно мусить строго озирнутись перед тим, як говорити.

- Хорошо живуть. З расположеніем. Разговор, так прямо… ех! - государствениї...

- Що ж то за разговори?

- Е!

Замойченко таємно махав рукою, але не говорив нічого.

________

Ми з Полею все ж таки ламали голову, як бути з дозорцями. Без свого дозорця зробити утечу неможливо. Поля вже серйозно пропонувала дикий план: схопити Курку, засадовити його десь на кілька днів, пустити чутку, що його вбито і постаратись на його місце поставити Замойченка. Потім Курку випустити.

Звичайно, це був дитячий проєкт із Шерлока Холмса, але, одначе, як же бути?

Вже дощик перетворився в сніжок, а ми так і не придумали нічого. Відносини наші ставали все неспокійніші, наструнчені. Замакітрена голова моєї нареченої була повна всяких нісенітниць, з якими доводилось що-хвилини боротись. До «тайних» була собі дівчина як дівчина, була навіть хороша дівчина, добра, чула, не дурна. Єдина хиба - це її любов до всього загадкового. І «тайні» роздули своєю близькістю