т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я знаю, мені не повірять, але я мушу бути правдивим. На всі мої слова, на всі докази, вона одповіла ось чим:

- Мій батько - мерзавець. Чуєш? Ти знаєш, що він бив чорного? Ну? Він разом з старим жандармом вів усе це з ними. Всі його жалоби - брехня і політика. Він чекає тепер нагороди за свою мерзоту? Добре! Завтра він її матиме... А ти... ти такий же і ще більший мерзавець, ніж вони! Ти гірше темних перекупок, гірше всеї сволочи, що злорадствує! Мерзавець!

Повернулась і вийшла.

Що я мав робити? Якби я хоч вдумався був в її слова, в її погрозу, я б, може, якось инакше реагував би на те. Але я навіть не звернув уваги на її слова: «завтра він її матиме».

________

І дійсно, вона нагородила старого свого батька! Я сам більше вже її не бачив, все оповідав мені Макар Авдієвич.

Вранці приїхав полковник. Поля була спокійна, тільки така бліда, що аж Макар Авдієвич звернув на те увагу. І все допитувалась, де будуть здіймать «показанія» з «політичних». Макар Авдієвич, як дочці, сказав їй і навіть дозволив зайти в сусідню кімнату, щоб послухати. Якби він знав, що думало те дурне, пришелепувате, жорстоке створіння! Він би її власними руками придушив на тім самім місці, де вона його так благала дозволити заплямувати свого непорочну двадцятилітню службу.

Хто ж міг думати, хто міг хоч на хвилину допустити таке божевільне, дике, що таїла вона в собі.

Допит почався об одинадцятій годині, а Поля вже сиділа в сусідній хаті з десятої. Уявляю, що там було з її хворобливою, нервовою фантазією!

І ще, на біду, Макар Авдієвич умовився з полковником, щоб привести «важних» разом в контору. Одного допитувати, а другий, щоб сидів у сусідній хаті.

Як треба буде, щоб можна було зробити зараз же «очную ставку». Поля ж це знала.

Все йшло, як слід. «Чорного» привели з темного карцера (він сам не хотів звідти виходити, поки його не посадять в окрему камеру). «Білий» спочатку зам’явся й не хотів іти, але потім роздумав і таки пішов. І зустрілись вони добре, подали руки один одному, щось поговорили.

Полковник уже сидів, як Макар Авдієвич пропустив у ту хату «білого»,- «чорний» стояв біля вікна і посвистував, дивлячись угору.

Все йшло як найкраще. Чути було, як заговорив полковник, потім білий. Нічого напруженого або ворожого в голосах не чути було. Спокійно, мирно.

І раптом... голос Полі! Макар Авдієвич був і забув у клопоті, що вона сиділа там у задній хатинці. Почувши її, він перший мент не знав, звідки вона взялася. Але зараз же згадав і так і задубів. Сказилась вона, чи що? Що їй там треба!

А голос її усе дужче та дужче стає. Доходить до крику! Полковник теж щось крикнув.

«Чорний», Струк і Курка, що були там, повернулись до дверей і здивовано прислухались.

Макар Авдієвич не витримав, шарпнув двері й вийшов. І яку побачив сцену!

Поля стояла перед полковником і кричала на нього. «Мерзавець, кат, єзуїт!» Тут же повернулась до «білого» і кричала, що йому сором, що він не сміє говорити що-небудь, що мусить боротись, триматись товариша. «Білий» стояв блідий і нічого не розумів.

Полковник як-раз устав, як одчинив Макар Авдієвич двері. Він був цілком спокійний. Нічого не говорячи божевільній, він, наче нічого не сталося, повернувся до Макара Авдієвича і сказав:

- Арештуйте цю дівчину. І виведіть її зараз же звідци, вона заважає роботі. А з вами я потім буду балакати.

Я не берусь описувати, що пережив бідний Макар Авдієвич, примушений арештувати власну дочку. Він казав, що все потім наче снилось йому. Наче в сні пройшло, як Поля ще щось кричала, як називала його, батька, мерзавцем, як дрижала вся, як підскочила до полковника і хотіла чи вдарить його, чи що і як полковник спокійно скрутив їй руки, вивів до Струка та Курки і пхнув її їм.

________

Дикий, безглуздий сон!

Але «чорний» і «білий» рішуче одмовились давати «показанія», заявивши, що навіть смерть не примусить їх до того.

І дійсно, божевільна заразила й їх своїм божевіллям.

Їх, усіх трьох в той же день випровадили в губернію. І це, як казав полковник, була його ласка до старого, бідного батька.

Їх судили і всі троє пішли на каторгу. Макара Авдієвича од служби одставили за «нарушеніє» і він тепер хворий, старий самотою дожива свій вік на хуторі.

У Полі, як чув я недавно, сухота і вона не доживе навіть свій строк каторги.

Так вона нагородила свого батька, так добула вона собі свободи!

Але я можу тільки дякувати тій історії. Вона примусила мене після того задуматись і критично поставитись до всяких фантазій і таємностів. Вона рішуче штовхнула мою натуру з хибної дороги на правильну путь. І з цеї пути мене вже не можуть спихнути ніякі «ідеали, народи, проблеми» й инші дитячі таємності. Я - помічник прокурора і горджуся тим!

Україна гинула без прокламацій, без «Дядька Дмитра», без «Селянина». Нам виразно уявлялось, як селяни сновигають по степах, блукаючими очима водять по землі і, знесилені даремним шуканням, прибиті одчаєм, тихо спускаються на землю і в тихій розпуці замирають.

А транспорти один за одним провалювались, гинули в грубах жандармських контор, «Дядько Дмитро» ішов на цигарки пограничним салдатам.

- Евженю! - звернувся я раз до одної трети нашого Закордонного Комітету: - ми мусимо таки переправити транспорт! Хоч кров з носа!

Евжень в той час пережовував кайзерку з маслом, задумливо й серйозно дивлячись у вікно. А коли він що-небудь пережовує, то краще до нього ні з чим не звертатись. «Когда я єм, я глух і нєм» - казала про нього друга треть Закордонного Комітету, Лоза. Взагалі Евжень мав принцип: двох справ разом не робить.

Але на цей раз Евжень швидко проковтнув кайзерку і, не гаючись, одповів:

- Я цілком з тобою погожуюсь. Це вже занадто. Е, це вже забагато для високоповажних