т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Прошу сідати. Тодось побіг по товариша, а казав мені, жеби ви пождали на него. Ая.

Я здвигнув плечима, але мусів сісти.

Яко зичлива господиня, жінка почала мене розважати розмовами. А я дивився на її обличчя, на якому хапливо хтось натягнув шкуру. Очі великі з жовтявими баньками, бліді сині уста, ніс з придавленими ніздрями, вся худа аж висхла. Мені здається, це було через те, що вона провадила в «шкідливий спосіб», як любив казати мій Курбас, своє життя. Їй би варто було виїхати на літо десь до моря, хоча б на Рів’єру, вибрати тиху віллю, порадитись з лікарями. Не їсти кривавих біфштексів, які впливають на шлунок, до обіду вживати рейнського і поменше всяких балів, концертів, котрі можуть виснажити чоловіка ще гірше. Але мужик мужиком,- я певний, що їй ніколи і в голову не прийшла така проста думка. Вона воліла жити в тій халупі з манюсінькими віконечками і стояти коло порожньої печи, зігнувшись, як дуга, над нею. Як знаєш, жінко!

А дитинча заливалось. Замість того, щоб бавитись лялечками, цяцьками, яких у всякої порядної дитини завжди на-поготові, воно верещало і било ногами об землю. Я певний, що його перегодували і занадто багато накупили всяких забавок. І розуміється, дитині набридне все й вона нудитиметься. Коли то вже наші мужики порозумнішають?

А жінка стояла коло печи й розважала мене розмовами. Правду казати, нічого нового я не почув од неї. Звичайні мужицькі розмови - про податки, землю, хліб, роботу, панів, попів. Мужик мужиком і поїдь хоч в Австралію, хоч у царстві небеснім зустрінься з ним - зараз тобі про податки, землю, панів, попів. Наука, література, мистецтво - та, господи, скільки є прекрасних річей на світі! - мужика вони не обходять.

Але я слухав уважно жінку. Слухали й тополі на дворі, схиливши гостроверхі голови набік. Дитина стомилась і тихо заснула, припавши жовтявою голівкою до призьби. Вечір стояв за вікном кошлатий, темний і сипав тьму у хату, заливаючи кутки й обгортаючи нею наші постаті. Тільки паща печи червоно позіхала й сміялась до нас.

- Ая... Нема правди на світі! - журно хитала жінка головою.- Сі не вродила ще!..

Із села тонким павутинням пропливали далекі пісні і зникали в кошлатій тьмі вечора. Тихо про щось шепотілись на дворі тополі.

А Тодося все не було. Пора вже й рушати. Далеко, мабуть, товариш той мешка.

- Але де! Тут за церквою. Коні, мабуть, у полі.

- Хм! Чого ж коні у полі, коли мали мене везти?

Таємниче шепотіли тополі. Я вийшов до них. Тепло, тихо і темно було.

«Щось тут непевне, бережись» - прошепотіли тополі. Я вслухався. Хто бережись? - Я? Де? От тут серед цих хат, під цими зорями, глибокими, любовними? Кого берегтися? Цієї дитини, що голівку схилила на призьбу, чи жінки з великими, болючими очима? Ех, тополі, «високі ви до неба, а дурні, як треба».

Здалеку виприснула тонка, висока нота пісні і, як срібний дріт, простягнулась над селом. Тополі затихли, вітер ущух.

В цей мент рипнула фіртка й на подвір’ї, як тіні, з’явились дві постаті. Це були Тодось і його товариш. Вони зразу впізнали мене, хоч ніколи й не бачили.

Запалили лямпу в хаті й стали обмірковувати. При світлі я встиг їх розглядіти. Тодось був руденький, якийсь ширшавий, з жовтою посмішечкою і маленькими бігаючими очима.

Обидва були чимсь заклопотані, стурбовані, часто про щось радились пошепки. Товариш, чорний, присадкуватий, похмурий і неповороткий, чогось сердився й підганяв Тодося. А Тодось натякав щось про те, що вже пізно сьогодня перебиратись на той бік, що треба почекати. І якось чудно дивився на мене.

Я рішуче запротестував чекати. Вечір темний, до півночи далеко, встигнемо навіть два рази перейти кордон. Їдемо сьогодні!

Чорний весь час дивився на мене такими хмурними очима, що, здавалось, вибирає на мені місце, куди б йому найзручніше встромити ніж. Тодось же, навпаки, балакав, поспішав і посміхався так, неначе хотів мене забавити й одтягнути від ножа товариша.

І те, й друге мені не зовсім було приємне. Я волів би якось инакше вести справу.

І пам’ятаю, мені згадався наш давній пачкар (назвемо його Хведір). Коли він входив у хату, хата ставала вищою, яснішою, веселою. Він теж був чорний, смуглявий, з карлючкуватим носом. Але очі йому дивились сміливо, з насмішкуватим викликом, нахабно навіть часом дивились ті очі. З ним почувалося легко й одважно.

- Ну, то най так! - врешті згодився Тодось.

- Рушаймо.

Вони взяли на плечі валізки з літературою й понесли на вулицю. Треба було їх спочатку переправити до товариша на віз.

________

О, людська владолюбність, о, пане війте, люблячий владу й пошану, ви мене загубили! Загубила мене й моя власна хитро-мудрість. Може й вечір тихий та темний прилучився до того. Може він розніжив чуле війтівське серце й він зволив ласкаво занехаяти свій обов’язок. Не знаю.

Але вийшло з війтом так. Ми троє крались попід тинню з валізками. Попереду Тодось з товаришем, а за ними я. На вуличці, засипаній густою тьмою, не було нікого. З деяких вікон селян жовтими чотирьохкутниками пробивалося світло лямп. Здавалось, безпечніше й не могло бути.

Але то так тільки здавалося: небезпека вже йшла нам назустріч.

Із тьми несподівано опинилась перед нами поважна, велика постать.

- Кгм! А хто йде? - почувся з темряви голос. Коли очі - дзеркало душі людини, то голос з певністю можна назвати луною її. В рішучій поважності цього голосу, в його спокою й упевненості почувалась не звичайна селянська душа, а щось більше.

Тодось і товариш моментально вчули цю ріжницю й прикипіли на місці. А Тодось мені швидко прошепотів:

- Війт!

Постать підступила ближче.

- Але чому не обзиваєтесь? Що за єдні?

Прозвучала вже й нотка строгости й підозріння...

- Слава Ісусу, пане війте. Це ми...- солоденько й хапливо пролепетав Тодось.

- А хто ж то ми?

Я мовчав.

- Та ми, паноньку війте, я - Тодось та Максим.

- Ая...

- А хто ж такі Тодось