т. 9 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Жорж (понуро, не слухаючи). Сверблять.

Сам. Автон. Боже мій!.. Та невже ж я...

Зіна. Ха-ха-ха!... (Кидається до нього). Успокойтесь, милый, никакие ноги не сверблят и никакого сифилиса у вас нет. Когда этим больны, то проваливается нос, выступают язвы страшные, человек гниет. А у вас нос еще крепко держится... Ха-ха-ха!..

Сам. Автон. (обмацує ніс). Хм!.. Так наче болить трохи... Може вже провалюється? (Соня регоче).

Зіна. Ну, вы уже найдете. (До всіх). Я раз видела сифилитика. Ужас. Какіе то раны на лбу, носа нет, дыры какие то отвратительные. Брр!

Жорж безсило сідає на стілець і важко дихає.

Соня. Фу! Я бы ни за какие сокровища не полюбила бы... такого больного. Ни-за-что!... Ух!..

Аня (з мукою кричить). Господа! Ради бога, оставьте! Оставьте! Я не могу.

Зіна. Ах, какая нежная! Подожди, вот попадется тебе муженек такой.

Соня. Я бы на другой день удрала! Гадость, мерзость. Чехотка, паралич, все что угодно, только не эта мерзость. Негодяйская болезнь!

Жорж (глухо). Чого-ж «негодяйская»?

Соня. Как это чего? Вот это мне нравится! Да от того, что только негодяи болеют этой болезнью.

Мир. Антон. (раптом, криво посміхаючись). Ну, вам інтересно знать, зачем я хочу взять свою сестру?

Зіна (живо). О, да! Будьте так добры!

Жорж машинально сіда й безсило застигає.

Мир. Антон. (почуваючи болючу ніяковість). Ну, так я вам скажу... Ви напрасно так торжествували... Хм!.. Я для того це роблю… (Раптом, злісно). А! Покинемо! Можете собі!. (Почина ходить).

Зіна (іронічно, вклоняючись). Очень ясно теперь.

Аня (гнівно). Зина! Как тебе не стыдно! Никакого... великодушия!

Мир. Антон. (злісно). Пожалуста! Я не потребую його.

Сам. Автон. (який весь час ніби прислухавсь до чогось у себе, обмацував лице). Ну, скажіть, господа: а не буває так, що содроганіє в колінах? Це не признак?

Аня (встаючи). Ах, дядя, ніяких признаків у вас нема. Оставте ви вже це! Ради бога! Ходімте краще в гостінну. Соня або Зіна заграють. Ходімте! Соня, Зіна, дядя, Жорж! Ходім. Я не можу вже більше!

Соня (до Жоржа). Идем, Жорж. З жахом. Господи! Жорж, что с тобой? Ты весь белый! Тебе дурно? Воды дать?

Аня (кидається до нього). Жоржик, дорогой, милый! Жоржик!

Жорж. Ну, пустяки! Голова... трохи... Ходім... Пустяки. Я просто не виспався.

Сам. Автон. Нашатирного спірту, господа. Спірту. Я вже знаю. В таких случаях спірт найкраще.

Соня. Дать воды, Жорж? Бедный! (Хоче поцілувати).

Жорж (одхиляючись, раптом встає). Ах, одчепіться. Ну, що тут такого? «Води... Ах, ох!» (Нервово йде в вітальню).

Зіна. Ну, что там! Нежности! Идем в гостинную! Соня сыграет Грига и у него пройдет. Соня!

Всі, крім Мирона Антоновича, виходять.

Соня (ідучи). Странный какой! Я просто не понимаю...

Аня. Устал он...

Мирон Антонович почина швидко ходить по кімнаті, зупиняючись і скажено давлячи собі руки. Потім раптом зупиняється, сіда й понуро безсиліє. Чути музику.

Аня (входячи). Мирон Антонович, а ви чого ж?

Мирон Антонович мовчки дивиться на неї.

Аня (підходить до нього й схиляється на стіл). Ах, яка мука, Роню.

Мир. Антон. (в’яло, понуро). Що з Жоржем?

Аня. Не знаю.

Мирон Антонович пильно дивиться на неї.

Аня. Чого ти?

Мир. Антон. Да... (Мляво й насмішкувато посміхається).

Аня. Чого ти?

Мир. Антон. Так. Не хочу сказать.

Аня (сумно). Як хочеш.

Мовчання. Музика плаче.

Аня (зідхаючи). Ах, яка мука! Який ужас!

Мир. Антон. У Жоржа сифіліс?

Аня (живо). Він тобі сказав?

Мир. Антон. Ні, я так питаю. Ти хіба не знаєш?

Аня. Здається... Помітно, правда?

Мир. Антон. Да, він так кумедно поводився...

Аня (закриваючи лице руками). Ужас, ужас, ужас!!

Мир. Антон (якось кам’яно, одрубисто). Як і всяка хвороба... Серйозна...

Аня (дивлячись на нього). Ах, Мироне, ти страшенно... Я не знаю, у тебе все так просто. Я не розумію тебе. Матір можна убить, проституція заслужує уваженія, сифіліс, як і всяка хвороба... В тебе нема ні порока, ні поезії, ні етики... Ти не сердься на мене, Роню, я знаю,- тобі боляче за сестру, ти страдаєш, я розумію, співчуваю, але я не можу помиритись з тим, що проституція таке ж непозорне ремесло, як і всі инші. І ти ж сам признав це.

Мир. Антон. Чом же ти ще не ляскаєш в долоні? Більше великодушія? Хм!

Аня. Ах, Роню!..

Мир. Антон. (сильно давить руками голову й застигає. Потім, тихо, безсило). Слухай, у тебе було коли-небудь так, що чуєш, як щось тріскає в мозку?

Аня (здивовано). Тріскає?

Мир. Антон. (раптом). Знаєш, від якого злочинства найбільше страждання?

Аня дивиться на нього.

Мир. Антон. Від злочинства проти себе, проти своїх законів!.. Цього не одкинеш... Да, ніяк не одкинеш... Все, а цього ні...

Аня (помовчавши). Бач, Роню: сказать «будь чесним з собою» легше, ніж зробить...