Партизанський край - Шиян Анатолій
Тоді Штраух Стефан лягає, а вояк Поклемба Юзеф ставить йому на спину кулемет, і вони ведуть вогонь по противникові, б'ються до останнього патрона, а потім, під прикриттям сержанта Гочала, відступають. Еміла Гочала було поранено в руку. В цьому ж бою Кухта Михайло забив мадьярського офіцера. Рій повернувся на місце стоянки. Не повернувся тільки сержант. І вже пізніше я довідався, що він, будучи пораненим, продовжував вести вогонь, а коли відступив, наших вояків уже не застав. Він зустрів невеличку групу бійців Артюхова, приєднався до них і прийшов разом з ними куди слід.
Противник після бою вже не наважувався забиратися в глибину лісу. Бій був двадцять сьомого червня, а двадцять дев'ятого перед обідом повернулася група партизанів, що їздили по продукти. Вони доповіли:
"На шляху Тонеж — Сологубово застряла вантажна машина, а друга намагається її витягти".
З товаришем Артюховим ми домовились, що я беру на себе командування в цій операції.
Я повів з собою чоловіка з тридцять. Ми наблизились до противника, і тут виявилось, що він нас випередив, бо ми наткнулися на засідку. Все ж дав наказ лівому флангові наступати, а правий фланг послав в обхід з такою метою, щоб, коли лівий фланг розпочне бій, правий ударив ворога з тилу.
Противник відкрив сильний вогонь з станкового і ручного кулеметів, з автоматів, але ми під вогнем посувалися вперед і підійшли зовсім близько. Мадьярські солдати почали кидати гвинтівки і втікати. Я сподівався, що наш правий фланг зараз почне атакувати, а там, виявилось, заїло кулемет, і він не стріляв.
Противник скористався з цього, пересунув свій лівий фланг і відкрив по нас вогонь збоку. Ми почули крики німців, які йшли на підмогу мадьярам. Отут і загинув мій сержант Мажерік Андрій. Три кулі попали йому в груди і одна, мабуть, в серце, бо коли я підбіг до нього, він уже був мертвий. Витягти його з поля бою не було змоги.
Я дав наказ відступати. Відступали організовано, цепом. Мадьяри і німці весь час нас обстрілювали. Дорогою ми підірвали їхню легкову автомашину і тільки надвечір повернулися до місця нашої стоянки.
В цій операції ми знищили 17 гітлерівців і багатьох поранили. Мене особливо вразили бійці з загону Артюхова. Чимало з них уперше були в бою, але наступали й відступали організовано, без страху і паніки. Хоч треба сказати, що достатньої виучки вони ще не мали. Вони неправильно перебігали, не вміли швидко окопуватись, але це — дуже сміливі й хоробрі воїни.
А то ще ходили групи Артюхова мінувати дорогу. Були там і наші солдати, якими командував Катін. Сиділи вони під дощем, у болотах. Ноги в них попріли, їсти не було чого. Холодно. Навколо — противник, але не занепадали духом. Смерть Андрія Мажеріка ще більше запалила вояків битися проти німців.
Не забуду я ніколи населення, що його доводилося мені зустрічати в лісах.
Болота. Вода. У воді стоять старики, жінки з немовлятами, стоять діти в самих сорочечках. Мокнуть під дощем. Забачили нас — і втікати. Я кричу їм: "Ми свої". Першим зупинився дід. Спинилися й інші люди. Йшли вони до Тонежа, натрапили на мадьярську засідку, а ті їх обстріляли, забили трьох жінок і дитину. Люди втекли тоді в болота.
Я хотів би, щоб німці та їхні фрау, коли ми до них доберемося, пожили отак, як живуть ці нещасні люди.
Сотник Ян Налепка, запаливши люльку, сів на траві. Слово взяв комісар загону імені Будьонного Микола Петрович Михайлов:
— Я хочу коротенько спинитися на політико-моральному стані наших бійців. Треба сказати, що в склад нашого загону влилося багато молоді, яка ще не була в боях.
Хлопці погано вдягнені, погано взуті, не обстріляні, але без страху йшли кожного разу на завдання. Правда, були й такі випадки, коли окремі бійці відривалися від загону, блукали по лісу, а потім все ж таки знову поверталися до нас і воювали потім добре. Один боєць так мені і заявив: "Я,— каже,— хотів бути сміливим, а в бою злякався. Ну, тепер нікуди не піду з загону. Воюватиму". Деякі з молодих партизанів не оволоділи ще автоматом, не вивчили трофейної зброї. І через це траплялися прикрі випадки.
Один боєць крутив, крутив у руках французьку гвинтівку, потім ненароком вистрілив з неї й поранив свого товариша. А другий чистив автомат і випадковим пострілом пробив собі руку. Його хотіли відправити додому, але він відмовився. Йому немає куди йти. Його сім'ю знищили німці. Молоді бійці приглядаються до бувалих партизанів. Кістяк у пас добрий. Багато людей пройшли рейдом з Брянських лісів. Це обстріляні воїни. Молодь вчиться в них витримки, винахідливості й хоробрості. Тут уже говорилося, що в бійців і ноги пріли, і голодні вони були. Але завжди веселі. На гармонії грають, співають пісень. У таборі ми щодня слухали останні вісті, потім інформували населення. На стоянках видавали бойові листки. Німець кинув проти партизанів великі сили. Ніколи ще не діяла в такій кількості його авіація. Літаками і танками гадали відрізати нам всі шляхи, загнати в мішок. За одним заходом намагалися вони вивезти з собою в рабство частину здорових, працездатних людей, а решту винищити, щоб райони, де діють партизани, зробити зоною пустелі. Німці й мадьяри часом вдавалися до хитрощів, переодягалися в жіноче вбрання; щоб підійти до куренів. Та народ кожного разу розпізнавав злочинні наміри ворогів і ховався в таких хащах і болотах, куди ніколи в світі не наважаться піти каральники. Але там, де вривалися вони до села раптово, вбивали багато людей, глумилися над ними.
Треба сказати, що населення допомагало партизанам усім, чим тільки могло. Ми бачили, що вони самі нічого не мали. Бувало так: одна корова на десять сімей, а люди приносили нам молоко, ділились останнім шматком хліба. От про це я і хотів сказати.
Слідом за ним рапортував командир загону Михайло Матвійович Коліченко.
— Наші загони,— почав він,— під час наступу німців стояли на передньому краю, спочатку в районі Руднищого, а потім вийшли в урочище Лісок. І якось так воно трапилось, що противник опинився попереду, а ми в нього в тилу. Він зайняв дороги і пішов прочісувати ліс. Як вийти загонам? Як діяти, коли в нас не виведений обоз?
Прийняли рішення: заховати боєприпаси, продукти. Розподілити загін на дві групи по сто чоловік у кожній. Одну групу веду я в район Скородного — між Локницею і Темними Лядами. Другу очолив комісар Гуд. Обидві групи повинні зійтися в Тем* ній Ляді.
Добре діяли у нас мінери, зокрема, командир рою Микита Бовкун. Він знищив чотири автомашини з німцями. А командир рою Коновалов пустив під укіс два ешелони. В найтяжчих обставинах він уміє розвеселити бійців.
Командир рою Калінін у бою до останньої можливості прикриває інших, а тоді ще підбирає поранених бійців і відходить.
Добре діяв боєць Монахов. На його рахунку два ворожих ешелони. В бойових операціях не розгублюється. Підірвав на мінах кілька машин. А боєць Невмержицький відстав од групи, вбив німця, догнав загін, притягнув станковий кулемет. Ще можна відзначити трьох бійців Волосюків. Не родичі. Молоді хлопці теж привезли станковий кулемет.
Але були в загоні й окремі негативні явища. Як тільки німці оточили нас, начальник господарської частини Грибач скинув з себе шинель, а сам зник...
Проявив також боягузтво боєць Плющик.
— Так у мене ж відмовив кулемет,— чується з гурту бійців голос.
— А в твого напарника?
— І в мене теж відмовив,— чується звідти ж інший голос.
— Одним словом,— продовжує командир Коліченко,— зосталися стрілки й автоматники без кулеметів. А до нашого острова підійшло дев'ятнадцять німців і мадьярів, розглядають нас у бінокль, б'ють якогось діда. Я дав команду: "Вогонь!"
Лишилось їх всього троє з тим дідом. Бачу, другий цеп пішов в обхід... Потім з'явилася "стрекоза" — "фоке-вульф"... Полетіли на ліс міни. Забито бійця... Влучив міною просто в багаття.
Я дав наказ прориватися через вороже кільце... Ну і прорвалися... Невеликими групками.
А тепер,— продовжує командир загону,— нехай виступить Микита Бовкун та розкаже, як він німців громив, бо мені вже нема чого й додати...
З свого місця підводиться командир рою, озирає присутніх, починає розповідати:
— Ото як вийшла у нас заворушка, куди не поткнись — скрізь німці... То я на паніку не зважав, я своє діло робив. Пройшов через шість німецьких застав. Бувало так: вони йдуть попереду, а я слідом за ними. Орієнтувався по сонцю, бо ні карти, ні компаса не мав. А то йдемо вночі з хлопцями, бачу, в корчах вогонь горить. Придивилися — німці. Переждали ми, а вранці знайшли розкиданий тол. Хтось загубив. Ми позбирали, закопали. Думаю — пригодиться нам. Це ж не шуточка — двадцять кілограмів толу. Ви0ились згодом на шлях між Майданами і Хочином. Поставив я біля мосту дві міни, лишив бійців спостерігати... Двоє, молоденьких... Ну вони, видно, злякалися вночі, втекли... А на моїх мінах підірвалося дві машини, потім іще дві. В кожній сиділо по двадцять дев'ять душ. Зустрілися в дорозі з маликівцями. Я їх попросив: "Будете,— кажу,— наших бачити, то передайте, що ми вже підірвали чотири автомашини". І пішли далі продовжувати своє діло, бо кожний з нас вирішив: "Хай загину в дорозі, та ворогові не здамся!.."
Ще робили ми диверсії, і, як бачите, бійці веселі, й мені добре. Ото тільки, що тих двоє втекло... Ганьба їм від Батьківщини!
— Ви, товаришу Бовкун, набили німців більше, аніж увесь ваш загін.
— Так трапилось, товаришу генерал,— скромно сказав Микита Бовкун.— Мені не вперше цим ділом займатися... Довелося побувати на озері Хасан. Там не раз бачив перед очима смерть... Ну, вижив! А тут ще я не розквитався сповна з німецькими фашистами за моє рідне село Копище.
— Твоя дружина теж, здається, з цього ж села?
— З цього. Вона боєць тут, у загоні.
— Хтось лишився з рідні?
— Батько. Ховався в болотах.— І Микита Бовкун сів на своє місце.
— Дозвольте й мені дещо сказати,— і, озираючись, підводиться хлопчина, без чобіт, з хитруватими очима.— Може, хто не знає... Це я буду Плющик. Я визнаю свою провину, але я вже казав... У мене відмовив кулемет... Самі розумієте, весь час під дощами, в болотах... Нечищений, і нема чим помастити. А що переодягався... так то ж я сильно промок. Прийшов до куреня, дивлюсь, сухий піджак валяється і штани полотняні...
