Партизанський край - Шиян Анатолій

Засвічуються на ньому яскраво-зелені фари, і тепер для всіх нас ясно: "дуглас" іде на посадку.

— Це Слєпов,— чути голоси партизанів.— Він, коли б не прилітав сюди, обов'язково сідає.

Плавно й легко торкаються колеса землі, швидко мчать по ній, і літак зупиняється біля середнього багаття. З літака виходять пасажири, а потім з'являється широкоплечий, кремезний Слєпов. Його добре знають партизани, і в нього з ними дружба давня, міцна.

Цим "дугласом" прибула молодь — хлопці й дівчата, обмундировані вже по-зимовому, і їх, як батько, зустрічає високий, сивобородий командир Чубеико. Це друга група, яка не прилетіла вчора і яку він вважав загиблою.

— Я вже думав, що ви десь на месера наскочили або збили вас зенітки.

— Ми дорогою потрапили в грозову хмару, довелося вертатися назад.

Літак швидко розвантажується, і одразу ж починається посадка. Разом з пораненими сіло кілька вагітних жінок. А коли вже всі місця були зайняті, партизани вкинули сюди ще двох баранів,— гостинець Слєпову та його екіпажеві.

— Скажи там своєму начальству,— прохали вони льотчика,— хай дає зразу три-чотири літаки, бо в нас іще лишаються поранені.

— Заберемо... Всіх поранених вивеземо завтра,— пообіцяв Слєпов, прощаючись із друзями.

— Коли б навіть німці пішли в наступ, ми витримаємо з ними дві-три години бою. А за цей час літак і посадити можна й підняти. Хай сміливіше дають "дугласи" на посадку.

— Добре. Все передам начальству.

Засвітилися фари, і при їхньому світлі було добре видно, як лягала в один бік трава, як тремтіли й гнулися на високих стеблинах ромашки.

Ось машина рушила з місця, набираючи швидкості, помчала по аеродрому й нечутно одірвалась від землі.

Прощай, партизанський край! Прощайте, милі друзі й товариші!

Літак піднявся на достатню височінь і взяв курс на Москву. Схід сонця ми зустрічали вже на Великій землі.

Квітень — листопад 1944 р.