Партизанський край - Шиян Анатолій

Тут же жваво розмовляв із друзями відомий розвідник, танцюрист і агітатор Василь Волчков. У партизанському загоні він з січня місяця 1942 року. Цей відважний комсомолець, прийнятий уже в загоні до кандидатів у члени ВКГІ(б), на своєму бойовому рахунку має 16 забитих німців, 28 поліцаїв, 4 ворожих ешелони, пущених під укіс, 12 знищених автомашин, 2 зруйнованих підприємства. Завжди веселий, життєрадісний, він часто приходить до села з гітарою, збирає навколо себе молодь, організовує танці, співи, а закінчує цю гулянку розповіддю про становище на фронті, про успіхи Червоної Армії, про боротьбу партизанів з німецькими окупантами. Роздасть людям листівки та газети і йде в сусіднє село. Вчився Волчков у консерваторії, але закінчити її не встиг — перешкодила війна. Ось зараз стоїть він у колі друзів. Буйний чуб спадає на лоб, а очі так і сяють веселістю, молодим завзяттям. Заграв Наценко, пішов Василь Волчков у танок, хвацько вибиваючи чобітьми дивовижну чечітку.

Ним милувалися всі.

— Волчков, ти б відпочив трохи, заморишся,— радив йому Сабуров.

— Товаришу генерал-майор, оскому хочу збити. Давай, Ілля, давайї — кричав він до свого друга і вибивав чобітьми так, що йому міг би позаздрити найвидатніший танцюрист.

Звечоріло. Засвітились у небі зорі: іскристі, далекі. На зламаній вершині старої ялини яскраво вирізьблювався силует лелеки.

ЛЮДИ ЗАГОНУ

Шум наближався з кожною секундою. Наче десь прорвало греблю, і висока вода нестримною лавиною, пінява й бурхлива, в своїй стихійній величі ринула, змітаючи на шляху всі перепони. Хто може спинити грізну силу її?

Шум все зростав, все наближався. Першими затремтіли осики, заметалися сосни, загойдалися вікові дуби дедалі сильніше та поривніше.

Гілля клена налітало на могутній дуб, а той, немов богатир, безжалісно ламав його, і падали кучеряві віти на землю, щоб зів'янути назавжди під гарячим* промінням літнього сонця.

Стогнуть берези, стогнуть і метаються з розпущеними косами, простягають гілля, мов руки, шукаючи в сусідів підтримки й захисту.

А буря, що налетіла на ліс так раптово, вже вивернула з корінням стару ялину, повалила біля болота вікову сосну.

Темні армади хмар виросли над лісом, швидко закриваючи голубизну неба. І тоді на тлі хмар ми помітили коршака, що даремно силкувався летіти на захід. Вітер підіймав його все вище й вище, гнав на схід, і скоро він, перетворившись на ледве помітну крапку, зник зовсім з очей.

Розривом зенітного снаряда спалахнула в хмарах коротка блискавка. Прокотився над лісом грім. Великі краплі дощу вдарили по листках.

— Після такої зливи — біда. Затопить усі дороги,— сказав їздовий Степан Шабельський, ховаючись під возом.

До з'єднання прибув командир загону імені Жукова Григорій Дмитрович Селивоненко. Високий, стрункий чоловік, який своєю зовнішністю нагадував Миколу Щорса.

Ми познайомилися з ним, і він запросив нас до себе.

— Правда, табір наш далеченько. І дорога поганувата, але доберемося. Народ у нас бойовий — мінери. Завтра зранку й поїдемо.

— Мені теж з вами збиратися? — спитав Степан Шабельський,— чи, може, ви самі?.. Провідники у вас будуть?

— Мабуть, самі поїдемо,— сказав Кузьма Дубина,— я буду їздовим.

1 наступного дня зранку ми вирушили в дорогу.

— Тільки будьте обережними,— попередив нас Степан Шабельський,— лісом туди треба їхати кілометрів з сорок. Район неспокійний — бульбівці та бандерівці там орудують. На тому тижні йшли наші мінери на бойове завдання до залізниці, а вони їх оточили, одібрали кулемет. Озброєні сокирами, ножами, уламками кіс, шаблями... Є в них і гвинтівки, є автомати... Тільки мало.

Розповідав мені Анатолій Пєвнев, як наші хлопці вступили з ними в бій у селі Єльні. Наскочили десь годині о третій ранку — тільки-тільки благословлялося на світання.

Спочатку бандерівці відстрілювались, а потім стали ховатися на горища і в льохи. Декого з них ловили в кукурудзі й коноплях.

"Ви чого ховалися?" — запитують у них партизани. "Куль боїмось".

"А коли нас обстрілювали, коли зброю в мінерів одбирали, тоді не боялись?"

"Так ми ж, товариші, думали, що ви собі зброї ще дістанете..."

В селі Залужжі бульбівці пішли проти наших партизанів в атаку.

"Вперед, сини України!" —1— кричить їхній отаман, а наш по-літрук Буянов свариться кулаком і командує: "Назад! Кидай зброю!"

А вони біжать, стріляють... Ну тоді наші хлопці як чесонули по них з автоматів...

Після бою наш Булатников почав молитися: "Спаси,— каже,— господи, Павла святого — Павло Сергеев у нас наводчик — і їздового Василя Бушева... І, господи боже, прийми грішні бульбівські душі в своє вічне райське лоно, щоб вони нам не заважали на землі бити німецьких фашистів".

Хлопці сміються...

Відучили ми бульбівців та бандерівців нападати на парти-занів. Але все ж ви свої автомати тримайте напоготові. Кузьма Дубина взяв до рук віжки:

— Но!

Ліс і ліс Ще де-не-де після вчорашньої грози падають з дерев краплини. Блищать під сонцем стиглі чорниці. Клюють їх пташки, бо рідко який подорожній спиниться біля рясного куща і, замість болотяної води, смачною ягодою вгамує спрагу.

В просвітах дерев ми помічаємо хутір. Під'їздимо ближче. Ось крайня від дороги садиба. Дощані ворота впали, мабуть, давно, бо між щілинами встигли вже вирости трава й бур'яни. Завмер над криницею журавель з обламаним дрючком. Не дзвенить порожніми відрами молодиця, не цюкає біля тину хазяйська сокира. Не видно на подвір'ї ні овець, ні теляти, ні курки. Пусткою віє й від садиби, зарослої бур'янами, і від хати з повибиваними вікнами.

Минаємо хутір — і знову перед нами ліс. Риссю біжать коні, бо жигають їх в'їдливі ґедзі. Стає парко.

Непомітно в'їздимо до села Дроздиня. Це ж тут поховано хороброго командира Павла Реву. Ми не знаємо, на якій сопці лежать його останки. Село, як і хутір, що його ми допіру минули, порожнє. Мучить спрага. З болота пити не хочеться, а над криницями стоять пониклі й сумні журавлі. Ми даремно оглядаємо подвір'я, хати, городи. Може, забіліє де дівоча хустина, може, вигляне хто з грядки маків чи з отих соняшників, що повернули жовті шапки свої до сонця і байдуже їм до всього на світі? А може, визирне хто з-під віт густої калини?

Та даремно придивляємось. Ніде нікого. Спокійно стоять соняшники з шорстким і соковитим листям, цвіте картопля, прополена й обгорнута хазяйськими руками, цвітуть на грядках багряні маки.

Вулиця безлюдна. Височать лише телефонні стовпи з обірваними дротами, а на тих дротах сидять, злегка погойдуючись, ластівки.

При виїзді з села ми побачили двох юнаків у полотняних сорочках і таких же штанях в обтяжку. Це були партизани з місцевого загону. Один із них озброєний відрізом, а другий — мисливською рушницею.

— Куди це люди подівались? — запитуємо в них, і вони спокійно пояснюють:

— Людей не побачите — всі в куренях, а тут лише розвідники. Пройде чи проїде хто вулицею — все вони бачать. А з'являться німці, розвідники до куренів поспішають, попереджають людей. Люди тоді ховаються в таких болотах та хащах, що зроду-віку їх німцям не знайти. Без розвідки не можна жити. Жінки з дітьми втікають, а ми, партизани, починаємо бій. Загін у нас маленький. Проти великої сили вдержатися нам важко, а з окремими групами б'ємось. Перебили ми вже їх немало. Тут у нас скрізь партизани. Ось проїжджатимете через Старе Село — там теж ніде нікого, а за вами розвідники стежитимуть. Старе Село німці спалили. Жодної хати не лишилось.

І дійсно, ми побачили там пожарище й руїни. Незайманими зосталися тільки на перепуттях високі хрести, оповиті рушниками. Це все нагадувало Тонеж.

Минули згодом Вежицю.

Кіннотники, які їхали спереду нас, зупинились.

— Приготуйтесь,— попередив нас Селивоненко,— зараз починаються болота. Тут іще проїхати можна, а далі доведеться одежу скидати.

Не встигли вибратися з одного болота, як починалося інше, ще довше та глибше. І знову кіннотники, спішившись, чекали нас біля розлогого дуба.

— Оце форсуємо останній водний рубіж і будемо вдома,— сказав командир, оглядаючи нас.— Плавати вмієте? — несподівано запитав він, і ми зрозуміли, що болото має бути глибоченьке.

— Уміємо.

— От добре. А то вчорашня злива, може, нагнала води стільки, що до всього треба бути готовим.

Ми рушили форсувати велике болото.

Вода в ньому справді піднялась, заливши острівці, порослі рідким чагарником. Вода вигравала під сонцем міріадами хвилястих іскор. Поволі занурювались колеса. На возі спливала трава, намокали гриви, і коні, стиснувши зуби, тривожно почали хропти.

— Нічого,— говорив Григорій Дмитрович,— партизанський кінь води не боїться. Вивезе.

Болото лишилося позаду. Спереду з-за дерев з'явився хутір Чермень. Один з наших провідників, автоматник киянин Василь Гарант, показуючи на крайню хату, розповів про недавню драму.

— Оце тут жила дружина червоноармійця з дитиною. Стояли в її хаті партизани, душ із п'ять. Одного разу напали на них бульбівці, обстріляли хату, забили під час бою партизана, ще одного поранили, а хазяйку-червоноармійку зарубали потім разом з дитям.

Проїхали ще кілометрів зо три і помітили засідку. Це вже був табір партизанського загону, який діяв у Ровенській області. Нас радо зустрів комісар Микола Васильович Яковенко.

— Лекцію прочитаєте нам завтра,— звернувся він до Кузьми Дубини,— а сьогодні відпочивайте.

* * *

Довгим рядом витягнулись партизанські курені. На поваленій сосні сидить гармоніст Леонід Антоненко, а біля нього — боєць, який дістав собі цинковий ящик з-під патронів і використовує його замість бубона. А ще один тримає в бистрих пальцях дві алюмінієві ложки, і вони з успіхом замінюють йому тріскачку.

Під цю своєрідну музику танцюють кілька партизанів, хвацько вибиваючи голими п'ятами.

Раптом у гурті, що оточив танцюристів, вибухає сміх. Це з'явився боєць першої роти Полікарп Орешич з своїм напарником — кашоваром Михайлом Шевцовим. Полікарпа по-дружньому називають Чарлі Чапліном. Дотепний, веселий, безперечно обдарований юнак виходить в коло танцюристів. Притупуючи босою ногою, він виробляє такі дивовижні рухи, що сміх ні на хвилину не стихає серед глядачів.

До свого виступу готується "джаз-оркестр".

Керівником і організатором його був ротний кашовар Кузьма Кипич, колишній колгоспник з Красного посьолку, Новоче-пельського району, Київської області.