Партизанський край - Шиян Анатолій

І не злякають нас ні машини твої, ні танки, бо є для них партизанські приманки. Самі їх готуєм, не-прошених гостей частуєм. Мчать катюги на машинах і вибухають на партизанських мінах. Всім їм отут надходить капут! Бо вояки твої, арійці,— не заслуговують на інші гостинці.

А ще потішили нас, партизанів, твої літуни. Над лісами гасали, бомби з "юнкерсів" скидали, і бомби, й батальйонні міни кожної днини. Є великі втрати, бодай не збрехати:

1. У нашої баби Насті дві курки вбито зозулясті.

2. Біля дірявого моста приблудній корові відбито хвоста.

3. Наведено жах на болотяних жаб. Хоч вір, хоч ні, а так було усі дні. Кобиляча твоя голова! Не розум у ній, а трава.

У тебе вже й так скоро лопнуть вуха. Коли б хто підслухав, які вісті йдуть з фронту і з тилу,— хоч відразу лягай в могилу.

А поки ще ти живий, ми тобі напишемо, своїм листом потішимо:

Несусвітний ти телепень! Дурний,, як пень! Чухай тепер свої вуха ослячі та приказуй: "Коли б то знаття, що буде таке биття!"

Біля Курська і Орла твоя армія лягла. Коло Білгорода теж порідшала орда. У Сіцілії клепають, на Кубані — починають. Партизани, це ж не диво, б'ють тебе і в хвіст, і в гриву!

Ми тебе потішимо, ми тобі пропишемо, як зозуля уночі... Та ніколи ж не бувало, щоб вночі вона кувала. Ой недарма пташка кує — смерть тобі вона віщує! Чуєш, свиняче рило, щоб тебе громом убило! Гола ти..., задрипана собака! Щоб тобі руки й ноги звело, щоб тобі живіт підтягло аж до самого пупа.

Під листом цим підписалися 1943 року в липні місяці н-ські партизани".

ВІДПОВІДЬ ПАРТИЗАНІВ

Селянська простора хата. Хазяїни вибрались з села і ще й досі живуть у лісі. Єдина ікона богородиці, надрукована літографським способом, прикрашує куток. Та ще звисає з стелі закручений довгий лантух, обмазаний глиною,— для зимової лучини. За столом, при світлі гасової лампи, розглядаючи карту, сидить Сабуров. Поруч нього комісар Богатир. Тут же зібралися бойові командири загонів, взводів і груп. Всі курять. Сизий дим стоїть у хаті, мов осінній туман.

— Всі читали у берлінській білогвардійській газетці про те, як нас розгромлено? — запитує Сабуров присутніх.— Нас більше нема. Ані баз ми вже не маємо, ні людей. Тільки полонених взято німцями небагато й немало — 10 000.

— Ти розкажи, Олександре, про оту листівочку, що її принесли хлопці з розвідки,— нагадує комісар.

— То хитро придумали! Від мого імені написана. І поширюють її в далеких загонах. Так і пишуть, що начебто я, Сабуров, переконався в силі й могутності німецької армії, дав наказ припинити кровопролиття, склав зброю і здався в полон. Німці зберегли мені життя, добре поводяться зі мною, добре мене харчу-ють. Я закликаю всіх партизанів наслідувати моєму прикладові.

— А ми їм сюрприз підготуємо, товаришу генерал-майор,— озвався командир сусіднього загону "Радянська Білорусь" Павло Петрович Томилов, який прибув спеціально на нараду.— Це буде такий сюрприз, що вони вовками завиють. Адже баз більше нема, лісові масиви від партизанів очищено, а тут раптом розгром гарнізону, та ще в такому центрі, як Давид-городок. Я маю дані розвідки, відомості абсолютно точні. Туди поз'їжджалися сім'ї поліцаїв з награбованим добром. У селах їм жити страшно, то вони до міста повтікали. Потрусити б цю наволоч! В Давид-городку стоїть гарнізон: чоловіка з двісті німців та близько сотні поліцаїв і жандармів. За успіх операції ручуся. Провідників я дам своїх.

— Встановлено озброєння гарнізону? — спитав у нього Сабуров.

— Так. Противник має гармати, станкачі, автомати.

До пізньої ночі світилися незавішені вікна сільської хати. Біля двору стояли осідлані командирські коні. Метрів за двадцять звідси текла лісова річка Ствига. Щогодини прибувала в ній вода, наступала на пологий берег, все більше заливаючи його.

Ось із-за кучерявих крон лісу виплив щербатий місяць, і його бліде сяйво лягло на тиху поверхню ріки. І зорі, і вогні багаття, і розлоге віття надбережних дерев — усе відбилося в ній, все завмерло в своїй природній величі й красі.

Недалеко почулося хлюпання весла, а згодом з'явився рибальський човен. Хто ж це пливе? Приглядаємось і впізнаємо Яна Рєпкіна. Це він повертається до свого куреня з командирської наради.

— На добраніч, капітане!

— На добраніч, друзі! — І сильним помахом весла круто повертає човен до півострова. Затремтіли у воді відображення дерев, ожили зорі, наче хто струсонув їх з неба, заметались, прорізуючи глибінь, вогняні спалахи надбережних вогнищ.

І здавалося, що не краплини води, а живе срібло падало з саморобного весла, осяяне променем місяця.

На півострові почувся окрик вартового і у відповідь — пароль капітана.

Нам добре було видно солдатів, що сиділи навколо вогню і співали журливі словацькі пісні.

Та скоро там запанувала тиша. Розійшлися до своїх куренів вояки. Тільки ходив поміж деревами вартовий, оберігаючи сон і спокій товаришів.

Ранок був похмурий. З обложеного неба сіяв дрібний дощ. Шикувались вершники й піхотинці. Розтягнулася вздовж сільської вулиці валка порожніх возів. Ті, що лишались, бажали успіху тим, хто вирушав у дорогу.

— Солі не забудьте. Без солі не повертайтеся,— наказувала куховарка, щиро шкодуючи, що їй не довелося поїхати з хлопцями. Вже вона б побазарювала як слід!

— Може, крупи попадуться — беріть і крупи, і крупчатку, і пшоно. Сірників привезіть. Цукру, може, дістанете на киселі!

Між возами на бистрому коні проїжджав Сабуров, пильним оком оглядаючи колону. Все перевірено. Всі на своїх місцях. Сабуров дістав кисет, набив люльку, закурив.

— Рушили! — сказав він, натягаючи повід, і рвучкий поривний Чардаш одразу взяв у галоп, обганяючи вози і піхотинців.

— Не забудьте,— кричала вслід партизанка Дуся,— сіль і крупи! І цукор, може, попадеться! Сірники привезіть! Крупчатки на вареники!

Партизани вже її не чули. Швидко промчали кіннотники, а потім, утопаючи в зелені дерев, зникла з очей і остання підвода.

Тьма. Дощ. Напружено стежить командир Сабуров за містом, в якому партизани мають розгромити ворожий гарнізон, захопити склади, зброю, харчові продукти.

Тиша. Ніяких ознак життя.

Артилерійська підготовка, стрільба по ворожих казармах і пожежа, яка освітлюватиме підступи до мосту, повинні бути сигналами до штурму..

Роти Смирнова і Свиридова зайшли з півночі. Рота Чижова, група Артюхова та словацька група Репкіна наблизились до міста зі сходу. В районі Турова тримають заслони автоматники комбата Іванова.

Смирнов перед походом розтер чобітьми ногу так, що довелось перевзутися в личаки. Вони легенькі, і по болоту в них добре ходити. Ще одягнув якийсь старенький піджачок від дощу, і в такому вигляді з'явився перед бійцями, відрапортувавши:

— Бравий солдат Швейк готовий до виконання наказу! Пожартував, розвеселив бійців, а потім, як досвідчений

командир, повів їх на бойову операцію.

...Стрілка годинника підповзає до пів на першу.

— Час уже починати,— каже Сабуров,— і в цю хвилину тишу ночі прорізують могутні залпи батареї. З свистом летять снаряди до ворожих казарм. Одразу спалахує там пожежа, освітлюючи міст і підступи до нього. Сигнали подано. З усіх боків нестримно кидаються на штурм Давид-городка партизани. Постріли з гвинтівок, вибухи гранат зливаються з частими чергами кулеметів і автоматів.

Вражені несподіваним і сміливим нападом, німецькі солдати і офіцери в самій білизні виплигують з приміщень через вікна, тут же потрапляючи під нищівний вогонь автоматників.

Ось гладкий німець ліг до кулемета, націленого на вулицю, але стріляти не встиг. Партизан Малоїд так оглушив його прикладом, що німець, як жаба, розпластався біля своєї грізної зброї.

Короткою чергою з автомата німця добито. Уже палає будинок німецької комендатури, горять й інші установи. Жарке полум'я виривається крізь вікна і двері, освітлюючи міські вулиці.

— Хлопці,— хтось гукає із тьми,— переймайте поліцая!

На якусь мить з'явився чоловік і одразу зник у провулочку. Побігли слідом за ним, але ні спіймати, ні вбити його не встигли. Наче крізь землю провалився.

Партизани помітили жінку, що стояла біля воріт. Спитали в неї, і вона мовчки вказала через дорогу на затемнені вікна.

Через хвилину партизани були вже в хаті.

Поліцай, мабуть, не чекав, що буде виявлений. Скинувши з себе тільки піджак, він так і вмостився на постелі в чоботях, вкрай перелякавши хазяйку.

— Уб'ю! Мовчи! — гримнув він на неї, вкрився ковдрою, удавано захропів.

Підійшли до нього партизани.

— Пане поліцаю, пора вставати!

Освітлене кишеньковим ліхтариком обличчя було перелякане. В очах застиг дикий жах.

— Я ваш, товариші! Я давно збираюся покинути поліцію. Передумав. Не хочу більше жити зрадником. Я дуже радий... Я вас так шукав...

— Не там шукаєш, пане поліцаю. Ми в лісі живемо, а ти ось на постіль забрався.

— Каюсь.

— Всі ви каятись починаєте, як потрапляєте до наших рук. Шукав... Коли б шукав, то знайшов би давно. Де твоя гвинтівка^

— У сінях... в кутку...

— Ну, годі вилежуватись на пуховиках. Вставай, у нас часу нема. Підеш з нами.

— Я не хочу... Я вдома лишуся. Партизани засміялись:

— Оце ти так у своїй хаті вкладаєшся спати, що навіть чобіт не скинув? Брешеш! До чужої хати вскочив і хазяїном себе об'являєш! Душа в тебе заяча. Сказано йти, значить іди!

Поліцай встав з ліжка.

В самій сорочці стояла перелякана жінка, тримаючи на руках сонне дитя.

— Не бійтеся, громадяночко,— заспокоїли її партизани.— Довелось потурбувати. Не ми винні в цьому, а оцей тип. До побачення!

І вони зникли у тьмі так само швидко й несподівано, як і з'явились.

* * *

Автоматники з загону комбата Іванова забігли до приміщення бургомістра.

— Хто є в домі? — спитав один із них, напружено й бистро оглядаючи всі закутки.

— Невже, гад, утік?

На м'якому дивані лежать подушечки, вишивані різними узорами.

— Хто є в домі? — закричав автоматник Власенко ще голосніше.— Будемо стріляти!

На дивані ледь-ледь ворухнулася оксамитова подушечка. Дали чергу з автомата, і в ту ж хвилину почувся благальний голос:

— Не стріляйте, я зараз вилізу.

Піднялася кришка дивана. З'явився перед автоматниками сам бургомістр.

— Чи бач, яку постіль собі вибрав!

— Збирайтеся, пане бургомістр, а то часу в нас малувато.

— А мені і збиратися нічого. Я готовий. Куди накажете йти?

— З нами.

* * *

Тиха вулиця.