Партизанський край - Шиян Анатолій

Ще я одягнув старий картуз, щоб посміятись... А товариші не зрозуміли, думали, я із загону втікати зібрався... От і все,, що я хотів сказати...— І Плющик, втираючи з обличчя рясний піт, замовк.

Виступив потім Сабуров: , , ^

— Противник не може довго перебувати в такому становищі, яке склалося для нього зараз. Колись він посилав проти партизанів дивізії, але не було ще такого випадку, щоб німці кинули проти нас цілу армію. Це зроблено, очевидно, з відома і наказу ставки. Мета ясна: знищити партизанські загони, розгромити бази, штаби і цим забезпечити собі вільне пересування по шосейних дорогах та залізницею. Ворог почав оточувати нас з усіх боків з тим, щоб відрізати нам шлях відступу біля Убор-ті, натиснути з боку Стодоличів, а тоді вже звужувати кільце. Ми передбачали цей задум, і, маневруючи, наші партизани не тільки не попадали в кільце чи мішок, а кожного разу завдавали противникові ударів, знищуючи його техніку і живу силу., Ліс ховає в собі велику кількість партизанів, але серед них є багато таких, що прийшли до наших загонів недавно. Вони ще не обстріляні і не навчені як слід. Та на загоні імені Будьонного ми переконалися, що коли є добрий кістяк, коли, є хоробрі бувалі командири й партизани, там і молоді бійці можуть воювати не погано. Якби й решта загонів діяла так, як загін Артюхова та капітана Репкіна, то противник, незважаючи на явну перевагу в живій силі і техніці, не знав би, як йому вирватися з лісу.

Мені розповіли недавно про випадок з одним німцем. Вибіг він з лісу, спітнілий, наляканий, натрапив на жінок і запитує в них: "Чи "буде до Овруча ліс?"

"Ні,— кажуть йому,— не буде".

Він скинув пілотку і почав хреститись. Ви думаєте, йому лісу страшно? Ні, партизанів йому страшно. Німці, хоч і хвастали в своїй газеті, що забрали в полон десять тисяч партизанів, але ми знаємо, що це брехня.

Чимало втрат ворогові завдали також загони товариша Се-ливоненка. Ними пущено під укіс за цей час 17 ешелонів. Добре діяв Сарненський загін.

Тактика ворога, як ви бачили, була на цей раз не схожа на попередню. Він захоплював спочатку великі шляхи, накопичував там сили, а потім уже переходив на малі дороги і лісові стежки. В таких умовах нам треба діяти невеличкими групами, вони більш маневрові, а в той же час більшими групами слід нападати на ворожі гарнізони. Ворог тоді примушений буде окопуватись і обороняти гарнізон або втікатиме. Треба широко застосовувати хитрість, викликати противника на бій, а потім швидким маневром бити його з флангів. Причому ударні групи мусять бути засекречені. Хай противник, припустімо, знає, що в Івановій слободі є сто партизанів, а в лісі в цей же час перебуває їх чотириста. Цим заплутали б його розвідку, а значить, заплутали б і противника. Бій треба нав'язувати ворогам там, де для нас вигідно. Вони освоюють село, а тут їх і треба вдарити всією силою вогню. Куди їхати? В Стодоличі. А може, й там буде те саме. Треба, щоб кожен партизан був у нас хитрим у; бою. Ми не можемо воювати за уставними правилами. Нам слід кожного разу робити ворогові несподіванки, перемагати його не тільки зброєю, а й хитрістю. Ми переконалися: німець і мадьяр лісу не боїться, лазить по куренях — значить, це наш недолік, значить, ми не оволоділи лісом в повній мірі. І хоч загони Артюхова і Репкіна багато зробили, але треба було ще напасти вночі на якийсь гарнізон. Може б, і не розбили цього гарнізону, а нажахали б добре. Треба жахати ворога. Сук трісне — хай думає, що то підкрадається партизан. Підвозьте до місця ворожого розташування міномети, кулемети, здіймайте паніку. Широко застосовувати треба засідки. Не давати ворогові в лісі відпочивати, вимотувати його всіма силами, тоді німець і мадьяр так сміливо в ліс не піде!

Я приходжу до висновку, що тримати біля себе обози й бази — велика помилка. Бази треба розміщувати далі, робити їх секретними, тоді загін стає рухливим, йому не треба прикривати й охороняти свій обоз, не треба тягати за собою всю господарчу частину, а тільки те, що конче потрібне для забезпечення бійців їжею й боєприпасами. Бази слід робити не в одному місці, а зосереджувати їх в різних місцях,— тоді ми матимемо сильніші ударні групи, а значить, зможемо завдавати противникові більших втрат.

Треба широко застосовувати хитрість. У таборі палити багаття, будувати курені, навіть лишати для видимості кілька чоловіка, створюючи враження, що там стоїть загін. Ми вважали раніше, що противник не може підійти з болота, а тепер ми маємо випадок, коли він пройшов Локіпінське болото, хоч воно — шість кілометрів завширшки. Це важливо. На це слід зважити. Слабкою виявилась ворожа авіація. Очевидно, льотчики молоді. Але вони нахабні.

Що характерним є для німців та мадьярів в цих операціях? Як тільки вони стикаються з організованою силою партизанів, то одразу палять село і втікають. Вони добре себе почувають у великих з'єднаннях і одразу розгублюються в невеличких підрозділах. Значить, великі сили треба сковувати, а на дрібні сміливіше нападати.

А тепер хочу я спинитися на зовнішньому вигляді бійців, особливо молодих, які прийшли до загону недавно. Один стежить за собою, голиться, миється, береже одежу, а другий брудний, їсть з немитого посуду. Ноги в нього намулені, бо він замість онучі намотує рушник з рубцями. Костюм у нього хороший, але він його помиє, занехає, немов ганчірку. Картуз добрий, а він заломить його, зіб'є аж на потилицю і ходить півнем. У такого бійця й гвинтівка брудна, і віз не підмазаний. Часом штани порве, але не латає їх. Командир не помічає, старші партизани не звертають уваги. А така зовнішня неохайність призводить до занепаду дисципліни, боягузтва, брехні, ліні. Командирам треба стежити за цим, бути вимогливими. От у тебе, Чижов, взвод розтягнувся. Ти приїхав, накричав — зімкнулись, а від'їхав — знову те саме. А у вас, Артюхов, треба прибрати до рук отих лицарів, що їздять замість сідел на подушках. Пір'я висипається. Сам у пуху, кінь у пуху. Що це за кавалерія? Або взяти розвідку. Як вона йде вперед? Так тільки в гості ходять до тестя. Треба йти стороною, лісом, двоє-трое проглядають дорогу, виявляють засідку або рух ворожих машин. Це буде правильно.

Слід широко використовувати кмітливість. Колись під Зер-новом ми перебили ворожу розвідку, поклали трупи за моделями кулеметів. Німці глянуть — оборона лежить, і давай по ній бити. А там не було жодного партизана.

Зараз боротися з ворожими гарнізонами стало важче, бо вони укріплені дзотами, дротяними загорожами. Брати їх штурмом — це значить зазнавати великих втрат. Треба діяти хитрістю. Припустімо, недалеко від гарнізону оселяється мала група, а основні сили маскуються десь поблизу. Ворог не може бути до цього байдужим. Він вестиме розвідку і, переконавшись, що сили невеликі, піде в наступ. Отут і вдарять по ньому основні

627

сили, досі засекречені! Так ми колись заманили німців поблизу хутора Хлібороба. Ворог тоді добре поплатився і втікав так, що навіть не помітив, як промчав через свій гарнізон.

Трапляються серед наших бійців і такі "вояки", правда, одиниці, але вони е. Всього йому дай. Кращого м'яса, кращий костюм, доброго коня, найміцнішого воза. Він обережний, боїться лягти на землю, щоб не захворіти, не простудитись. Бою уникає, а коли вже попаде в бій, то ховається за деревами, нічим себе не виявляє. Треба пояснити такому шкурникові, що його дії ворожі. Коли це не допоможе і він далі дезорганізовуватиме загін,— треба такого типа знищувати. В армії за невиконання бойового наказу розстрілюють, а в нас один розвідник ходив у село Дзержинське, пройшов повз дві-три хати і повернувся назад. Командир його запитує: "Був у селі?"

"Був".

"Є противник?" "Не знаю". "Чому не знаєш?" "Не міг пройти".

Бити німців можна. Ми бачимо, як навіть невеличкі групи партизанів могли спиняти їхні колони, вести з ними бій, сіяти серед них паніку і відходити без втрат. А мені відомі випадки, коли не тільки групи, а й окремі бійці завдавали німцям багато втрат.

Ви тут уже чули виступ командира загону імені Ворошилова товариша Коліченка, чули й виступи бійців. Обстановка, яка склалася для цього загону, була виключно важкою. Коли б люди не мали партизанської виучки,— загін міг би бути знищений. У командирів не було запасних відходів, тому й потрапляли вони на різні засідки.

Треба відійти, а куди відходити?

Ви ні разу не пробували прорвати вороже кільце з боєм, не провадили розвідки ні ближньої, ні дальньої, щоб дізнатись, де німці, скільки їх, яка в них зброя, а потім уже прориватись.

Перша якість партизана — це те, що йому не властива паніка. Це відважний, сміливий, винахідливий воїн. Він уміло маневрує і завдає ударів ворогу.

Друга риса партизана — дружба, згуртованість, взаємна виручка в бою; боєць мусить ділитись усім, що сам має: патронами, одягом, сухарем — усім...

Якщо ці якості втратити, загін, взвод чи рій губить свою силу, перестає існувати як бойова одиниця! Яка ціна командирові, коли він залишає бійців і тікає, щоб врятувати себе?

Це погано. Це вносить дезорганізованість, погано впливає на бійців. Ви ж дивіться, у вас один Микита Бовкун, наприклад, підбирає зброю, громить німців і набив їх більше, аніж увесь загін. Такий чоловік достойний бути командиром.

А яка ціна тому командирові, що втікає сам і не знімає з поста вартових? Удруге будь-який з них не захоче відходити од табору далі двохсот метрів, щоб не лишитися самому.

Тепер про поранених...

Я пам'ятаю, як у Знобі на полі бою зосталося двоє поранених бійців, Я завернув увесь загін знову в бій, але поранених ми підібрали.

А тут лишають пораненого Антоненка в лісі, одного... Яке може бути відчуття в того бійця до командира і товаришів? Поганий той командир, який вважає, що його власне життя дорожче, аніж життя бійців. Треба командира берегти, але, якщо командир бачить, що в бою бійці завагались,— його місце попереду. Його обов'язок підійняти їх, запалити власним прикладом і мужністю...

Якщо командир достойний — бійці самі його оберігатимуть. Треба думати про ідею, за яку воюєш, а ви розмінялись на горнятка з сметаною, відірвалися од маси.

Адже бували у вас випадки, коли ви стикалися з німцями майже впритул і не стріляли в них, щоб себе не видати.