Партизанський край - Шиян Анатолій

На озброєнні загін мав: 2 станкових і 1 ручний кулемет, 9 автоматів і 31 гвинтівку. Командиром загону став сотник-капітан Налепка.

Ми познайомилися з ним ще в таборі, поблизу Картеничів, а потім зустрічалися щодня, поки не залишився він разом з іншими офіцерами й солдатами виконувати бойовий наказ командира Сабурова.

Ян Налепка — середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований чоловік. Правильні риси обличчя. Карі очі його світяться розумом, веселістю, добрістю. Як і Сабуров, він курить люльку і любить при нагоді пожартувати. Невтомний на переходах, сміливий і досвідчений у бою, він прибув сюди разом із загоном імені Будьонного, яким командував Артюхов, і розмістився з своїми офіцерами і вояками на півострові, порослому старими дубами. Не тільки вночі, але і вдень там горіло багаття, грілася гаряча вода, виварювалась білизна. Більшість солдатів були тільки в трусиках, які шили для них з парашутного шовку дві кравчихи-єврейки — одна вже літня жінка, а друга молодша. У молодшої німці забили двох дітей.

Ці дві жінки приєдналися до партизанів ще в Картеничах і невідступно йшли з загоном. Старіша з них ходила в глибоку розвідку аж до Житомира. А зараз ось вони вдвох сидять в тіні розлогого дуба, і тільки й чути, як під їхніми вправними руками цокотять кравецькі машинки.

Ян, засмаглий, м'язистий, в білих трусиках, пливе човном. Замість весла в нього уламок дошки.

— Добрий день, Ян! — вітаємось до нього.

— Добрий день! — відповідає весело сотник, пихкаючи люлькою, і звертає свого човна до нас. Човен протікає, та це його не страшить, бо Ян — добрий плавець.

Він сідає біля нашого куреня, набиває тютюном свою люльку і, оглядаючи нас карими очима, говорить:

— Прекрасна річка! Я оце плавав аж туди,— показав він рукою в бік старих дерев. Там, вигинаючись, губилася в рясній зелені віт голуба, мов надбережні незабудки, вода.— І знаєте, що я згадував? Словаччину. Раніше ніколи не думав, щоб можна було саме так її любити, як люблю її зараз, коли опинився далеко від неї... Пливу оце човном, дивлюсь на дерева, на квіти, і мені здається, що я в себе дома. У нас теж є ріки красиві! А край який! А який хороший, добрий народ! Коли те все побачу знову?

Сотник замовк. Його карі очі повилися смутком, та смуток той, як туман на сонці, розвіявся одразу, коли почав він говорити про Червону Армію:

— Я знаю, вона увійде колись і до Словаччини, і до інших країн Європи. Хотілося б мені бути в передовому загоні, щоб заодно з ним перейти кордон, ступити на рідну землю і громити, виганяти з неї ворогів. Здається, більшого щастя мені й не треба, як бачити мою країну вільною.

Тут, на березі річки Ствиги, згадуючи улюблену Словаччину, Як Налепка розповів нам і про себе:

— Є таке село Сміжани, району Спишска Нова Вес. Там я народився, там проминули мої дитячі літа.

У 1931 році скінчив учительську академію. Вчителював у сільських школах (їх іще називають у нас народними школами), а згодом вступив на армійську службу і перебував там весь час. В 1939 році на східний кордон Словаччини наступали мадьяри. Ми тоді воювали з ними. Я командував двома ротами. За бойові дії на цьому фронті мене нагороджено орденами "За геройство" другого і третього ступенів. В цьому ж році німці завоювали Польщу. Я був невдоволений договором нашого уряду з Німеччиною. Своє невдоволення не раз виявляв моїм товаришам офіцерам. І ось викликав мене до себе командир полку.

"Якщо будете висловлюватись проти німців, вас заарештують, позбавлять офіцерського звання, зроблять рядовим вояком",— сказав він.

Тоді я з найвірнішими друзями став мріяти про втечу до Росії. Ми знали силу Червоної Армії, і наші симпатії до неї були величезні, бо ми розуміли: вона і ми — єдиний слов'янський народ. Під час війни я добровільно пішов на фронт з тим, щоб при першій же нагоді перейти на бік росіян і битися в лавах Червоної Армії проти ненависних мені німецьких фашистів.

Довго це не вдавалося. Я працював у штабі дивізії, яку послали не на фронт, а на окуповану територію. Три рази мене хотіли відіслати додому, але я відмовлявся, бо я пе втрачав заповітної мрії. І 'ось несподівано мене зміщують з роботи в штабі дивізії і посилають у березні 1942 року до 101-го полку. Цей полк охороняв залізницю Пінськ — Гомель. Разом з своїм товаришем Катіним я виявив серед офіцерів ще кілька однодумців, ми вирішили зв'язатися з партизанами. Це було не легкою справою, бо партизани нам не довіряли.

Я працював начальником штабу полка. Мені доводилось багато разів зустрічатися з цивільними людьми, що охороняли колії. Кожного разу, як тільки траплявся на залізниці вибух, їх приводили до мене на допит. Інколи цей допит проводив я сам, а найчастіше з Катіним.

"Партизани є в цих краях, але де вони? — допитувались ми в людей.— Ви не бійтеся нас. Ми вам ніякого лиха не заподіємо. Ми добре розуміємо партизанів".

Але люди нам не довіряли і нічого не говорили. А ми відпускали їх. Вони йшли, розповідали про це партизанам та їхнім командирам.

Одного разу після вибуху на залізниці німці піймали й хотіли розстріляти трьох селян, але там був Катін і не дозволив цього зробити. Затриманих привели до мене. Вони не хотіли визнавати свого зв'язку з партизанами, а тим більше виказувати місце їхнього табору.

Під час допиту з Петрикова подзвонила німецька жандармерія, щоб я негайно ж надіслав заарештованих до них. Я розумів, що коли це зроблю, їх там неминуче розстріляють. Я відмовився виконати наказ, посилаючись на те, що іще не закінчив слідства. Тоді з Петрикова машиною приїхав жандарм. Відмовити вже я не мав права, але вимагав, щоб усіх трьох після допиту було доставлено знову до мене.

"Чому ви так настоюєте на цьому?" — спитав мене жандарм.

"Тому, що я відповідаю за розвідку на цій ділянці залізниці. Це вже моя справа, як веду слідство. Мені ще потрібні ці люди".

Правду кажучи, я мало мав надій на те, що заарештовані повернуться звідти. Але все ж таки їх відпустили. Допоміг у цьому Катін. Він весь час штурмував телефоном жандармське управління, щоб мені швидше доставили заарештованих.

їх там дуже били. Молодий житель села Капцевичів Сардинський дістав від німців двадцять п'ять палиць. Через кілька днів я відпустив старих додому, а Сагадинського залишив, маючи все-таки надію дізнатися від нього що-небудь про партизанів. Та він не вірив у щирість моїх намірів і нічого мені не говорив.

Чутки про те, що ми відпускали партизанів, швидко ширилися серед населення. Одного разу в неділю прийшла з села жінка, в якої стояв на квартирі Катін, і сказала по секрету, що партизани хотять з нами побачитись. Але побачення чомусь не відбулося. Тоді я вирішив діяти через Сардинського. Я викликав його до себе начебто на допит і сказав: "Коли зможете, зв'яжіть нас з партизанами".

А він мені заявляє: "Якби я погодився на це, то ви б мене одразу розстріляли як партизана.— Але потім, трохи подумавши, сказав: — Та я вірю вам. Ви вже раз врятували мені життя, коли забрали нас з жандармерії. Я для вас зроблю все".

Я тоді його прошу: "Зайдіть до села Михедовичів, розшукайте там партизанів, перекажіть їм, що я дуже вдоволений з того, що вони хочуть з нами зустрітися. Хай визначать час і місце, де можна з ними побачитись".

А щоб Сагадинського не піймали поліцаї чи німці, я написав йому папірця, в якому зазначалося, що він командирується для продовольчих заготівель в навколишніх селах.

Поклали ми йому в рюкзак тютюну і солі, нібито це все він має обміняти на продукти. Пішов Сагадинський до села. Дорогою натрапив на худобу, яку гнали партизани, і ті забрали його, як підозрілого, з собою і доставили в штаб. Сагадинський розповів там усе. Це було в Мінському загоні генерал-майора По-.пова.

Партизани добре почастували Сагадинського і написали мені листа російською і німецькою мовами. Місце зустрічі призначили між селами Капцевичами і Селютичами на 14 годину за московським часом. В умовлений день ми з Катіним взяли кавалерійський взвод, прибули на місце призначення точно.

Біля шляху вже лежали партизани. Забачивши нас, вони сказали пароль: "Здрастуй, Рєпкін!" Я відповів: "Здрастуйте!"

Ми пішли на узлісся. Там уже нас чекали. Зустрілися ми, як брати, поговорили, покурили. Хоч в першу хвилину нервувалися і ми, і вони, але швидко освоїлись.

Партизани запитували в нас, чим ми зможемо їм допомогти.

"А що саме вам потрібно?"

"Ми хотіли б довідатися про плани наступу".

Ми обіцяли їм це зробити. Я і Катін почали зустрічатися з німецькими офіцерами, навмисне їх підпоювали. І одного разу, під великим секретом, вони повідали нам, що готується великий похід на Сталінград, має бути форсована Волга з тим, щоб захопити потім Куйбишев, Саратов, відрізати Урал і піти з тилу на Москву. Друга група мала вдарити по Москві з Ленінградського напрямку. Про ці наміри німецького командування ми повідомили партизанів.

Тоді ж, при першій зустрічі, ми домовились, що під час бою не будемо вбивати партизанів, а вони не вбиватимуть нас. Так ми і робили. Стріляти стріляли, але в повітря. Німцям не подобалось, що ми, захоплюючи села, не спалювали їх, не винищували мирного населення. Вони називали нас "партизанами номер два". Пізніше окремі вояки теж зв'язалися з партизанами, ходили до них у гості. Ті одного разу привезли кабана, горілки, а наші частували їх цигарками і давали мило. Ми знали про це з Катіним, але не вживали ніяких заходів, щоб ці зустрічі припинити.

Партизани діяли активно. Майже щодня на нашій дільниці вони пускали під укіс два-три німецькі ешелони. Бували випадки, коли самі словаки мінували залізницю й підривали мости. Одного разу наші вояки з вогневих точок обстріляли об'єкти, які вони охороняли, підпалили їх і перейшли потім на бік партизанів. Ми знали й про це, але німцям пояснили, що словаків партизани захопили в полон.

Німці стали за нами стежити. Тоді ми вирішили зробити щось більше. Я скликав перевірених офіцерів. Домовилися перебити німців і цілим гарнізоном перейти на бік партизанів.

Вже виробили й план нападу, визначили навіть день. Познайомили з цим планом партизанське командування і вирішили діяти спільно з ними. Але знайшовся серед офіцерів один зрадник— командир артилерійської частини.