Партизанський край - Шиян Анатолій

Допитливо розглядали вони присутніх і соромились брати ласощі, якими частувала їх медсестра Дуся Коновалова. В обід на подвір'я, де жив комісар, якийсь селянин привів пару молодих воликів.

— Товаришу начальник,— звернувся він до Богатиря,— це волики добрі. Барана ще дам у придачу, коли б мені тільки корову виміняти. У мене діток двоє, та німці брата вбили, а в нього п'ятеро. Що я з ними робитиму? Всі отакі маленькі. Чим я їх годуватиму? Дуже прошу вас, товаришу начальник.

— Добре. Я скажу нашому завгоспу Коротченкові. Він тобі обміняє.

— Коби не діти маленькі. Семеро... молока просять, а молока нема. їсти хотять, а що я їм дам?

— Завтра приженуть сюди худобу і ми щось зробимо.

— Добре, товаришу начальник, я заночую,— і він, вклоняючись, повів свою худобу з двору.

Опівдні знову з'явився Василь Омелянович Гайневич, та не сам, а з дочкою — чорнявою, мов циганка, соромливою і тихою. Василь Омелянович ніс козубень, на дні якого ворушилося щось живе, прикрите листям лопухів, в дочки теж був не порожній кошик.

— Ах, начальники мої! — кричав він ще здалеку.— Хіба ж можна, щоб ви, такі товариші, юшки не покуштували. Коли б це мені скрипочка, то я б такої вшкварив: тірлі, лі-лі, лі-лі, лі-лі...— І він, підтанцьовуючи, підійшов до Сабурова.— Яка рибка водиться! Ах, товаришу начальник, я вельми радий. Я такий радий, що ви прибули до нашого села, що ми вже, нарешті, виберемося з куренів та житимемо в своїх хатах. Ану, Текле,— батько значуще глянув на дочку,— давай начальникові посилочку. Це моя стара приготувала. "Принеси,—каже,— дочко, їм масла грудку та сметанки доброї". Я й сам був солдатом. У Карпатах воював з германом. Почуємо команду: "Вперьод!" — Ах боже мій... Всього було. А тепер би оце скрипочку: ричі-чі-чі, ри-чі-чі-чі!.. Візьми його барабан! Ах, товаришу начальник, я про вас моїй бабі розповідаю, а вона, стара моя, дурна, не повірила. Каже мені: "Брешеш". А сама посилочку лаштує. Давай же, Текле, давай материн гостинець для наших начальників на здоров'ячко.

Дівчина несміливо передала кошик Сашкові, а той, вийнявши передачу, поклав її тут же, на столі під берестами.

— Скрипку хочеш? — спитав Сабуров, і очі старого просіяли.

— Та скрипка мені он як потрібна! І скрипка, і волик. Хоч би одного волика! Німці були, забрали. І тепер немає чим ані дров привезти, ані сіна, ані городини.

— Дамо тобі вола,— пообіцяв Сабуров.— І скрипку дістанемо! Колись, мабуть, грав на весіллях?

— А грав... Ой грав! І чарка мені перша, і пошана від людей.— Василь Омелянович аж заспівав:

Ох, я на лотошке катаюсь, А под лотошкой вода...

Всього бувало! Ах, товаришу начальник, волика б мені... Не забуду... Вік житиму, вік пам'ятатиму.— І він несподівано запитав: — І записочку мені дасте? Без записочки скажуть: "Десь украв дід собі волика". А я тоді їм і покажу від начальника розпорядження.

— Дамо записочку. Завтра прийдеш забереш вола.

— Ох, коли б мені скрипка, врізав би я вам: тірлі-лі-лі, лі-лі, лі-лі! Ой, забув! — скрикнув він, немов ужалений.— Стара голова! Дурна голова! Я ж вам на юшку приніс... Таке містечко знаю, де вони водяться. Живий...

І він вийняв з-під лопуха сома. Слизький сом рвонувся, але не випустив його з цупких пальців досвідчений рибалка, передав кашоварові.

— Оце на вечір юшка буде! — сказав вдоволений Сашко, не гірше за Василя Омеляновича схопивши сома біля голови.

— Ти ж посудину звільни,— нагадав йому рибалка, показуючи на горнятко з маслом,— хай Текля забере та однесе матері.

• Текля була одягнута бідно, і Сабуров наказав для неї і для її матері видати теж на сорочки полотна.

— Дякуй, Текле, дякуй товаришу начальникові! — кричав батько, і дівчина, почервонівши, тихо промовила:

— Спасибі вам,— і одвела очі, засоромилась вкрай.

— А тепер іди звідси. Скажеш матері: "Батько загуляв трошки",— і рибалка витягнув з кишені пляшку пекучої, мов о?онь, "димки".— Вип'ю з начальником. Який чоловік!.. Ах, який чоловік! Ще Ковпак проходив тут. Десь його хлопці підбили танку німецьку. Я їм кажу, їй-бо, не брешу, кажу: "Хочете, візьму воли (тоді в мене добрі волики були), візьму,— кажу,— воли та й доставлю вам, куди накажете". Ну, хлопці мені не радять. Хай, мовляв, лежить, вона вже негодяща. А мені самому інтересно глянути зблизька на ту машину. Підходжу, а біля тієї танки валяється голова. Подивився я на неї та й думаю: "Мать твою бараболя!" їй-бо, не брешу.

Дід випив "димку" і після першої ж чарки швидко сп'янів, став іще веселішим. Він зривався з місця, наче йому було не сімдесят п'ять, а вісімнадцять літ, показував, як російські солдати йшли в атаку, билися в рукопашнім бою з німцями. В ці хвилини дідові очі виблискували неймовірною люттю, та огонь цей відразу потухав, коли він згадував про скрипку:

— Ах, нема... заграв би я вам! Ух, заграв би, товаришу начальник! — І, глянувши на сонце, що схилялось до лісу, він по-молодечому схопився на ноги.— Піду, а то моя стара буде гримати. Спасибі за все. Не забуду... Ніколи не забуду...

Йому хотілося закурити, але він не наважувався попросити в Сабурова сам і доручив це Сашкові. Коли добра цигарка була вже в зубах, він смачно затягнувся димом і, ахкаючи та сплескуючи руками, пішов, хитаючись, з-під берестів; пішов — і наче потонув одразу серед високого жита.

— Оце ж бачите, який народ? Останнім діляться... Чи грудочку масла принесе, чи молока, чи чорниці — хоч чим-небудь допомогти партизанам. Зворушливо! А був у мене випадок... І досі пам'ятаю того багатенького дядька.

Йшли ми рейдом з Брянських лісів на Україну. Зупинились в одному західноукраїнському селі на ночівлю. Сказав я хлопцям — нічого в хазяїна самовільно не брати. Нехай сам дасть. Дав він трохи коням сіна, поїли вони і стоять голодні.

Жила в цього куркуля невістка. Добра. Чоловік її був у Червоній Армії, а потім втік звідти і ходив тепер рибалити. Але вона, видно, з бідної сім'ї, красива така...

Згадувала, як прийшла до них у 1939 році Радянська влада, як товариші зупинились по хатах, як було весело. Танцювала вона з ними. Привезли в їхнє село сіль, сірники, різний крам...

Добра жінка. Вона потай взяла у свекра листя хорошого тютюну, дала мені, потім принесла крашанок: "Кушай!"

Ага! Дай, думаю, з цією молодичкою побесідую. Розповіла вона мені, що в амбарі у них повно вівса.

"Жадний у мене свекор,— каже.— Сусіди коне$ партизанських годують, а він овес береже. Є в нього свині, худоби багато, птиці".

Вирішив поговорити з ним. А хлопцям сказав, щоб у хату зайшли, немовби ненароком. Запросив до себе хазяїна, спиртом його почастував — не піддається. Почав я до нього з іншого боку підступати: "Ось що, старий! Ти був у армії? При Миколаї служив? У кавалерії?"

"Служив. Це правда. В кавалерії".

"Так от, чи міг би ти спати, коли твій кінь стоїть голодний?" "Ні, не міг би". "А що б зробив?"

"Звичайно, перш за все коня б погодував". "А коли б у тебе нічого не було?" "Дістав би".

"Так ось, бісова душа! Що ж ти приховуєш? У тебе ж повний амбар вівса, а наші коні стоять голодними. Ти з своїм сином прикинь, скільки вам треба на посів, на годівлю, а решту нам продай".

Глянув на мене, подумав: "Добре!"

Пішли вони з сином і хазяйкою в хатину. Хвилин з п'ятнадцять шепотілись, потім рушили до амбара, відгріб мішків з десять вівса.

"Скільки вам за овес?"

"Нічого не треба".

Зрозумів, сукин син, що ми могли б забрати. Ну дали йому банку спирту, матерії на плаття жінкам, солі, ще там дечого...

От які бувають люди. Агітацією його не проймеш... А жінка молода, хороша, душевна. Вона не любила свекра, а чоловікові казала: "Що ж ти вдома сидиш? Іди воюй за Красну Армію..."

Не взяли ми його, мовляв, бійців у нас зараз досить, а пізніше, коли надумається, то хай приходить.

Сабуров набрів свіжим тютюном люльку й припалив її від жарини.

На вулиці з'явився вершник. Він круто спинив коня і, не прив'язуючи його, побіг берегом до груші, під ЯКОЕО сидів Олександр Сабуров. Гонець хвилювався:

— Товаришу генерал-майор, трапилось нещастя... Капітан, а з ним ще один автоматник наскочили... на міну.

— Мінєєв? — перепитав Сабуров.— Мінєєв підірвався?

— Не знаю його прізвища. Капітанські погони на ньому.

— Ну він же, він... я ж попереджав, я ж говорив йому. Пропав хлопець. Обох на смерть?

— Живі, тільки поранені тяжко. Автоматникові ноги побило, а капітанові груди. Везуть їх зараз обох до Федорова.

Ми не бачили автоматника, його доставили, мабуть, раніше, але ми помітили згодом на дорозі пару волів, що їх поганяв партизанський пекар. На возі лежав укритий рядниною капітан Мінєєв. З нами був лікар Вилеток. Він спинив воли. Одежа на капітанові була порвана, а тіло густо посічено осколками мін. З ран сочилась кров. Права брова розбита. Око запливло кров'ю. Може, воно пошкоджене? Мінєєв дрижить від холоду, впізнає нас по голосу, говорить:

— Це нічого, нічого.

Лікар Вилеток відкриває йому повіко, і Мінєєв мимоволі скрикує:

— Ой!

— Око ціле,— заспокоює лікар,— через два тижні, капітан, будете здоровим.

— Нічого... Я вистою!

Його знову прикрили рядниною й повезли до лісу, де в наметах з парашутів було розміщено поранених партизанів.

Через дба дні ми зайшли до медсанбату провідати інженера. Почував він себе добре, запропонував навіть зіграти партію в шахи, але його дружина Клавдія Семенівна, що доглядала його разом з медсестрою, відрадила:

— Ще в тебе температура підвищена. Не можна, потерпи.

— Трапиться ж таке,— розповідав Семен Петрович, позираючи на нас лівим оком, бо праве було забинтоване.— їдемо дорогою, а дорога залита водою. Раптом чую, зашипіло в коня під копитом. Я вже знав, що це таке. Майнула тоді думка: "Кінець!" Не пам'ятаю, як злетів з сідла, а коли вже впав на землю, свідомість повернулась. Бачу, автоматник Кожем'яка повзе до мене й кричить: "Бережись коня!" Я згарячу підвівся, скинув з себе гімнастерку, роззув чобіт, а тут кінь суне на мене, хитається. Ось-ось упаде, бо йому одірвало ногу і половину голови. Знаю, що треба мені відповзти, а я навіть поворухнутися не можу. Кінь упав поблизу мене. Підбіг до нас якийсь чоловік, обмив мені обличчя, повів до себе. Пройшов я з ним метрів з сімсот, сів у дворі, зняв іще один чобіт, а тоді зробилося мені млосно, і я ліг...