Партизанський край - Шиян Анатолій

Зайшли в хату, поговорили. Хазяйка дає мені стареньку одежину й каже: "Переодягніться. Коли, бува, зайдуть німці, я скажу, що ви мій брат".

Так і зробили. Заліз я на піч. Входять солдати, побачили мене, допитуються через перекладача: "Хто це?"

"Брат мій,— пояснює селянка, а сама стоїть бліда, перелякана.— Занедужав".

"Злазь!" — наказує німець.

Я зліз. Ноги в мене хворі.

"Воїн?" — питає.

"Ні",— кажу.

Почали вони мене обшукувати. А партквиток я свій заховав так, що знайти його не легко. "Ком!"

Забрали мене, забрали чоловік шістдесят селян, погнали до Нової Басані в табір. А там уже було немало полонених. Табір німці влаштували на базарному майдані, поставили вишки з кулеметами, день і ніч вартують.

Минає день, минає другий, минає й третій. їсти нам не дають. Ходити нам не вільно. Поставлять на коліна, і так з ранку до ночі стій. Хто підвівся на ноги — в того стріляють. Не забуду німця! Рудий, мордатий, ходив між нами, полоненими, бив гумовою палицею й вигукував: "Рус сволоч! Рус швайн!"

Тільки на четвертий день дали нам по три сирих картоплини та погнали з Нової Басані до Глаголева. Табір тут був розташований серед поля. І знову три дні не давали нам їсти, а на четвертий припало кожному по сто грамів дохлої конини.

Полонених тут мучили. Часом обіллють водою чи в канаву брудну заженуть і регочуться. Або запряжуть у віз кілька чоловік, тоді сяде на той віз німець, поганяє палицею людей, мов коней, а інші стоять, потішаються та фотографують. А то ще, бува, прийде офіцер, жбурне дві-три картоплини і стежить, як зголоднілі люди кидаються за тією картоплею, давлять одне одного, виривають з рук, сваряться. А він стоїть, ситий, виголений, посміхається. Часом падає дощ осінній. Сховатися нема куди. На ранок вся одежа на тобі обмерзає. Зуб на зуб не попадає від холоду. Почалися в таборі інфекційні хвороби, гинули від них сотні людей. Пам'ятаю один день. Сідає сонце. Небо таке багряне, вмираюче. Полонені стоять на колінах. І ось невідомо хто перший затягнув пісню:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі. Плачуть, тужать козаченьки В німецькій неволі.

Пісню підхопили сотні голосів. Скільки на світі житиму — не забуду цієї картини. Ніколи й ніде не чув я, щоб так співали, як співали в той день наші полонені.

Ми ждали: ось застрочать по нас з вишок кулемети. Та — однаково. Пісні, що народилася так стихійно, не вдалося б тоді придушити нічим. Незважаючи ні на який вогонь, ні на які жертви, її все одно доспівали б до кінця. Але на вишках було тихо. Ані кулеметних, ані гвинтівочних пострілів. Здавалося, німці розгубились. Вони тільки дивились і слухали. Слухали й мовчали, не знаючи, як їм діяти. Пісню доспівали до кінця. Знову в таборі стало тихо.

Звідси нас погнали на Бориспільський аеродром, де був ще більший табір. Тут варили нам баланду — висівки з укропом. Такого добра припадало по одній склянці на день. Хліба не давали.

Пам'ятаю, на аеродромі стояла вантажна машина, а на ній кулемет. Захотілося німцеві його пристріляти — і він дав кілька черг по нас.

Тут же відібрали євреїв чоловік з двадцять п'ять. Німці роз-дягли їх і примусили копати собі яму. Була серед них одна жінка — зовсім сива, старенька, в полотняній сорочці.

Падав дощ, брався ожеледдю, а вони все копали. Копали аж до вечора. А потім їх поставили над ямою й на очах у всіх полонених розстріляли.

Жили ми під голим небом, спали на мокрій землі, хоч поблизу стояли ожереди соломи, але нам не дозволяли взяти звідти й віхтика. Почали ми тоді самі собі рити могилки, все-таки в них затишніше лежати, не так проймає холодний вітер. Поробилися ми злими. Німці вже боялися заходити всередину табору. Якось ВІЮЧІ до моєї ямки підліз боєць.

"Я,— каже,— хочу з вами порадитись".

"В чому справа?" — питаю його.

"Ми збираємося тікати. Все одно нам смерть. То краще умирати на волі. А може, ще врятуємось... Послали оце мене розпитати, куди нам краще йти: чи на Дніпропетровщину, чи, може, податися додому, в Донбас".

Я їх розрадив і вказав інший шлях.

"На Десну,— кажу,— йдіть, хлопці, потім доберетесь до Остра, а звідти путь держіть на Брянські ліси, там, напевне, вже діють партизани".

А потім я й сам вирішив утікати. Підібрав собі земляка з Чернігівщини, питаюся в нього: "Де робив?"

"Вантажником був на пароплаві".

Я бачу, що він криється від мене.

"Ти не вантажник,— кажу йому.— Не бійся. Говори правду, де робив до війни?"

"Я лейтенант, член партії, Варізко Григорій".

"Ну, і я член партії",— признався йому. Отак ми познайомились і стали готуватися до втечі. Скоро трапилася й нагода. Переганяли нас з Борисполя до Дарниці.

Моєму напарникові пощастило втекти. Оце тижнів два тому я зустрівся з ним у партизанському загоні. Зараз він командує взводом. У Дарниці тоді жили ми недовго. Пороздягали нас німці, пороззували та й погнали до Києва.

Падав сніг, а ми йшли босі, в гімнастерках та в сорочках.

Уже пристань близько, а я зовсім охляв. Коли б це сталося на полі, може б, там німці вбили, а тут тільки стьобнули двічі нагаєм. Німець хотів мене застрелити, але за мене заступилися полонені: "Не вбивайте його! Він буде йти".

Взяли мене товариші під руки, повели.

На Керосинній вулиці нас розмістили в гаражі, а на другий день я звідти втік. Жити в Києві було небезпечно, і я пішов до понтонного мосту. Документів же ніяких. Довідуюсь: біля

593

20 А. Шиян, т. 2

Дніпра баркасами перевозять людей на той бік за десять карбованців. А в мене ні копійки грошей.

Все ж таки вліз я в той баркас, переправився через Дніпро, дійшов до Броварів. Спекли мені тут люди картоплі. А в Ди-мерці жив я два тижні, почував, що далі йти не зможу. Сил нема. Один дідок мені каже: "Мученик ти, а не жилець на цім світі, куди тобі отакому добиратися в Бобровицю? Сусіда мій туди їде, я попрошу, щоб він тебе підвіз".

У Бобровиці зліз я біля лікарні з ґаночком. Троє приступців там усього, а я ніяк на них не зійду, хоч рачки лізь. Та, на моє щастя, вийшла сюди лікарка Ольга Василівна Хован.

Поговорив з нею. Погодилась мене прийняти.

Минуло два дні. Я весь опух. Все гірше стає мені й гірше. Якось лежу в палаті і чую, як в коридорі одна санітарка питає в другої: "Як твій чорний дід, ще не помер?"

"Дихає. Та, мабуть, скоро понесуть його на кладовище".

Це вони так про мене говорять. І я боровся з смертю щось місяців з п'ять.

Інколи навідувались сюди німці, але в нашу палату не заходили, бо на дверях була табличка: "Смертники. Тиф". Пере-міг-таки я хворобу, почав одужувати, став ходити на милицях.

Одного разу запрошує мене до себе в кабінет лікарка. Не та, що тоді зустріла мене біля ґанку, а інша, Тамара Олександрівна, й питає: "Ципко, скажи, ти комуніст?"

Я подумав і признався їй.

"Я теж комуністка,— каже вона мені,— з Києва. Там жила, там працювала".

З цього дня вона стала потай приносити мені листівки, інформувала про новини. Ото часом оглядає мої ноги і шепоче: "Ципко, наші наступають".

Одного дня передала мені місцеву газетку з статтею про земельну реформу. Лежав у нашій палаті дід. Почав я читати цю статтю вголос. Говорилося в ній, що землі селянинові зараз не можна дати, бо в нього й інвентаря нема, і нема куди зерно ховати.

Коли я прочитав з тієї статті, що український селянин не вміє самостійно господарювати,— бачу, мій дід зовсім розсердився.

"Як? — перепитує він.— Як там написано? Хазяйнувати я не вмію? Ану ще прочитай". Я прочитав.

"Отак,— сказав тоді він обурено,— з діда-прадіда біля землі робимо, які врожаї збирали в колгоспі, а тепер не вміємо. У німця треба вчитися, як нам на своїй землі хазяйнувати!.. Тьху на твою реформу, таку дурну! — і дід вилаявся міцним словом.— Годі, не читай. І слухати більше не хочу".

Повідомлялося в тій газеті про повішених за спекуляцію.

"А що вони робили?" — спитав мене дід.

Я подумав і сказав: "Квитки перепродували в кіно".

Отак навіть німецькі газети ми використовували і провадили свою роботу.

Одужав я зовсім. Викликала мене до себе Ольга Василівна: "Ну, Ципко, що мені з вами робити? Тримати вас тут стає небезпечно. Документів у вас ніяких. Ми дамо вам довідку, що ви військовополонений і лікувались у нас".

З цією довідкою я й пішов з лікарні.

Побував у своїх краях, відвідав родичів і через них налагодив зв'язок з партизанами. На хуторі Рихлах вперше зустрівся з Сабуровим і Богатирем, які йшли рейдом з Брянських лісів на Україну.

Вони мене розпитали, хто я, звідки, чи зберіг свій партійний квиток.

"Зберіг",— кажу. "Покажи".

Я розпоров черевик і вийняв з-під підошви свої документи. З того дня став я партизаном.

Може, цікавитимуть вас деякі цифри? — спитав мене Костянтин Григорович, розкриваючи свій зошит.— Ось тільки за рейд з Брянських лісів 'на Україну партизанами нашого з'єднання знищено 18 000 німців, пущено під укіс 119 ешелонів з живою силою і технікою, причому розтрощено 2265 вагонів, зірвано 106 залізничних і шосейних мостів, розгромлено 75 німецьких складів, збито 4 літаки, виведено з ладу 9 бронемашин і танків *. Цифр багато. Я не буду їх вам всі перечитувати, хіба ще скажу. Партизанами нашого з'єднання захоплено в цей час 8 мінометів, 82 кулемети, 8 автомашин, багато автоматів, гвинтівок, патронів. Під час рейду ми надрукували і розповсюдили газет і листівок 401 725 примірників, роздали населенню хліба, захопленого в німців, 95 200 пудів.

* За весь час дій з 1 листопада 1941 р. по 1 березня 1944 р. партизанами з'єднання генерал-майора Сабурова розгромлено 61 гарнізон противника, 29 комендатур і жандармських управлінь, пущено під укіс 377 ворожих ешелонів, знищено 36 578 солдатів і офіцерів противника, поранено 9299 і взято в полон — 561 чоловіка.

595

Масово-політичну роботу провадили ми не тільки серед партизанів, але і в навколишніх селах. Наведу хоч би такий приклад. Тільки в нашому загоні імені 24-річчя РСЧА ми мали 46 агітаторів. Є в нас диверсійна група, якою командує політ-рук Булатников. При переході на операцію за тридцять днів ними проведено 229 бесід серед населення Олевського, Лугин-ського, Чеповецького, Малинського, Радомишльського і Коро-стенського районів. Крім цього, регулярно ми передаємо зведення Радінформбюро. Люди в радіусі наших дій добре поінформовані, що робиться в світі.