Партизанський край - Шиян Анатолій

А насправді все бачить, за всім стежить.

— Як було на Прип'яті? — висловлює свої враження ад'ютант генерала Строкача.— Стояло ж так питання: або швидко збудувати переправу і перейти на той бік, або партизанів затиснуть у Мокрому Куті, і хто знає, що потім трапиться. Дуже напружена обстановка, а дід Ковпак теж задумав подрімати... А тоді приходить до річки.

"О! — каже.— Я так і знав, що переправа буде. От щоб я пропав, мої хлопці ніколи не підведуть".

Правда, і він їм завдячує... Колись з Москви надіслали нашим радисткам гостинці. Ковпак ті гостинці розподілив по-своєму.

"Нехай,— каже,— мають подарунки в першу чергу ті, хто добре воює".

— А ви помітили сьогодні,— озивається ще один боєць,— скільки тютюну він всипав у закрутку? Я вже його за цей час так вивчив... Коли отакенну цигарку смалить,— значить, готуймося, хлопці, до рейду.

І вже пізніше ми дізнались, що Сидір Артемович Ковпак справді вирушив на Карпати, а Олексій Федоров — в район Ковельських залізниць. Сабуров поки що лишався на Житомирщині. Інші з'єднання і загони, згідно виробленого маршруту, йшли у Вінницьку, Кам'янець-Подільську, Київську, Ровеиську й інші області, щоб там своїми діями завдати рішучих ударів по комунікаціях і живій силі противника, поширити партизанський рух, підняти народні маси на боротьбу з ворогом.

Саме у з'єднанні генерал-майора Сабурова мл й зустрілися з Дем'яном Сергійовичем. Його курінь і віз, на якому він ночував, стояли на горбку. Від сосон і старих беріз падала на них тінь.

Часто в лісі на глухій дорозі можна було побачити вершників. Це Коротченко разом із Строкачем, провідниками та охоронцями їхали в якийсь загін, щоб ознайомитися там з бойовими ділами, з особистим складом бійців і командирів, допомогти в роботі, вручити кращим воїнам урядові нагороди. Карий кінь, на якому їздив Дем'яи Сергійович, хоч на вигляд і непоказний, але бистрий, витривалий. Л сам секретар ЦК КП(б)У був добрим кавалеристом.

— Воїн! Наче зроду па копі їздив,— говорили про нього партизани.

— А воїн! Він і в першу германську війну з німцями воював, і в громадянську партизанив. Сам з селян. Змалечку, мабуть, справу з кіньми мав, то й їздить на них добре.

— Простий, доступний такий. Ходили ми в розвідку і завернули якось до куренів. Діти голі. Струпами їх обкидала хвороба — страшно дивитися. Жінки худі, старики немічні. Потерпають дуже. Зійшлися селяни з усіх куренів, стоять гуртом великим, а в тому гурті Коротченко. Бесідує з ними, розказує про Червону Армію, про Радянський Союз. Один дід, сивий такий, запитав: "А скажіть, товаришу, де тепер уряд проживає? Ми, коли ще в селі були, то німці все галасували: "Нема уряду, вилетів до Америки". Дуже сумували з того люди".

"Брехали вам, діду, німці. Уряд у Москві". Ще тісніше оточили люди секретаря, слухають, допитуються та радіють.

"Ще не вмерла правда! — каже одна жінка.— Ще ми, люди, діждемося свого і житимем не в куренях, а нові хати собі побудуємо. Не дасть нам загинути Радянська влада".

Коротченко розказував їм, як воювали наші під Москвою, Сталінградом, а потім — як на заводах робітники працюють, як колгоспники купують літаки на свої заощадження та віддають їх кращим льотчикам. Тоді отой старий, що про уряд допитувався, скинув шапку та й каже: "Ой спасибі вам, товаришу, що ви нас добрим словом втішили. Розкажіть у Москві, як тут люди живуть під німцем. Хай допомогу посилають".

Довго вони ще говорили, та не можна було нам баритися. Напились ми води в курені і пішли собі далі. Я тоді подумав: "Он яка висока людина — секретар ЦК КП(б)У, а з простими людьми... ну як брат!"

А бувало й таке. Ще сонце не підвелось над обрієм, ще не розвіявся по лісу передсвітанковий туман, тільки пташки співають, зустрічаючи зорю. Глянеш на горбок, а там уже сидить Дем'ян Сергійович на возі, поголений, в окулярах. І нагадував він тоді нам чомусь доброго, лагідного вчителя, який кропітливо й любовно перевіряє зошити, робить на них помітки, щось занотовує собі до записної книжечки.

Курінь на горбку знають усі. І коли хтось прибуває сюди з далекого загону й розшукує Коротченка, йому показують на стару сосну:

— Отам його курінь... Там шукай, де горбок...

Секретар ЦК КП(б)У скоро має відлетіти на Велику землю. Але розвідники вчора й сьогодні принесли недобрі вісті. Великі сили німців і мадьярів (щось близько сорока шести тисяч) концентруються в Мозирі, Овручі, Олевську і Петрикові, маючи на меті, очевидно, оточити партизанські загони.

Розвідка за ворогом посилюється.

МИ ЗАЛИШАЄМО ТАБІР Ні вітру, ні сонця.

Сірі хмари облягли небо. Далеко в лісі кує зозуля. Німці не баченими до цього часу силами охоплюють з усіх боків партизанський край. Раніше на багатьох дільницях залізничних колій і на шосейних дорогах охорона була з місцевого населення. А весною 1943 року на всіх станціях, і полустанках, і біля мостів розташовано гарнізони противника, побудовано оборонні укріплення, посилено нагляд за коліями. Та, незважаючи на це, диверсійними групами загонів тільки за квітень — червень 1943 року пущено під укіс 99 ешелонів, висаджено в повітря 4 залізничних мости. Внаслідок проведених диверсій знищено 8170 ворожих солдатів і офіцерів.

Партизанські загони, прибувши на Правобережну Україну, з весни 1943 року зайняли велику лісову територію, розташовану в чотирикутнику Олевськ — Овруч, Овруч — Єльськ, Мо-зир — Петриків, Столін — Рокитне. Територія партизанського краю становила 1875 кв. кілометрів, охоплювала чотирнадцять районів. Тут постійно діяв аеродром, куди щоночі прибувало з вантажем шість, сім, дванадцять, а іноді і двадцять радянських літаків, доставляючи загонам озброєння, боєприпаси, рації, радистів, літературу, газети, листи.

По боєприпаси сюди прибували із з'єднань Ковпака, Федоро-ва, Мельникова, Бегми, Андрєєва, Наумова й інших. Діставши все потрібне, загони вирушали на виконання бойових завдань. Німці знали про великі угруповання партизанів у цій місцевості і вирішили їх розгромити, кинувши для цього армію, давши їй велику кількість танків і авіації. Партизанське командування, зважаючи на явну перевагу сил противника, вирішило не вступати в оборонні бої позиційного характеру, а засідками, мінуванням шляхів і доріг, несподіваними наскоками груп і цілих загонів винищувати живу силу і техніку ворога. Було дано наказ:

1. Загонові імені Щорса — діяти в районі Запісочного, У сова, Валавська, Кузьмичів, Синицького Поля, Стодолища;

2. Загонові імені Калініна — в районі Лученків, Рудні, За-болоття;

3. Загонові імені Ворошилова — в районі Рудншца, Дубової, Возничів;

4. Загонам імені Леніна, імені Будьонного і Чехословацькому— діяти в районі Марковських хуторів, Лельчиць, Злодіиа, Шугалів, Рубежа, Даниловичів, Сологубова, Іванової слободи, Тонежа, Бухчі;

5. Загонові імені 24-ї річниці РСЧА — в районі Дзержинска, Храпуня, Колків.

Разом із останнім загоном ми почали готуватися в дорогу.

Противник, зосередившись у Скрпгалові, Мозирі, Єльську, Овручі, Словечпі і Олевську, 26 червня 1943 року великими групами пішов у наступ на Картеничі — Стодолище. Великі частини його вирушили з Скригалова на Злодін, Лельчиці, Борове і з Олевська — на Пергу, Копище, Милошевичі, маючи на меті відрізати всі шляхи відходу партизанам, а також захопити аеродром.

На кінець дня 28 червня два ворожі угруповання з'єдналися в районі села Борового, утворивши щільні заслони по річці Уборті, фронтом на схід. Одночасно сильні заслони стали вздовж залізниці Мозир — Овруч та вздовж шосейної дороги Овруч — Словечио — Перга.

Сотні машин, здіймаючи по дорогах куряву, почали стискувати кільце оточення.

Гриміли гусеницями німецькі танки, розвертаючи широкі колії в піскуватому грунті. Гули в повітрі літаки, вишукуючи партизанів.

Ми спішно почали готуватись до відходу з табору. На вози вантажились конче потрібні речі. Біля сабуровського куреня горіло велике багаття, в якому спалювались непотрібні папери. Тут же, яскраво виграючи фарбами, лежав на глиці букет свіжих лісових квітів, що їх нарвала вчора медсестра Дуся Коновалова.

Вкладали на воза радіоприймач, і партизанка Марія Земля-кова попереджала їздового:

— Обережно став, щоб не поламати,— і сама обгортала ціг коштовну річ килимками й одежиною, бо це ж вона кожної ночі приймала зведення Радінформбюро, старанно переписувала його на аркушах паперу. А вранці приходили до неї агітатори та політруки, і фронтові новини читались усім партизанам. Радіоприймач доглядала Марія Землякова, мов бойову зброю.

То тут, то там, ламаючи колесами молоді сосонки й сухий хмиз, виїжджали на дорогу вкрай навантажені підводи. Чулися крики їздових.

Боляче робилося, коли ми востаннє оглядали наші курені, що їх лишали, можливо, назавжди. Стояли тепер вони порожні, тихі, змертвілі.

Йдемо знайомою дорогою. Над річкою буде горілий лісок, а трохи далі — курінь. Там завжди знаходився партизанський пост, а зараз нікого нема.

Зліва від нас тече Уборть. Береги круті, високі, зарослі старими деревами. Ми йдемо по обочині. Не видно ні початку, ні кінця обозові. Коні, вози, воли, гарби — все це єдиним потоком суне до села Картеничів.

Раптом десь осторонь ми чуємо постріл, потім іще два.

— Хто стріляє? — запитуєм у партизана, який іде поруч, і він пояснює:

— Та це наші хлопці зрадників убивають.

Ми бачимо, як із-за молоденьких сосонок виходять партизани, на ходу вкладаючи до кобур свої револьвери. Я спиняюсь скрутити цигарку. Повз мене проїжджають підводи. На одній з них вантажу нема. Править конем жінка, а на возі в неї — дитя: повиє, рум'яне, в білій сорочечці, лежить горілиць, цупко тримаючи в руках травинку.

Це Світлана—дочка командира Гната Лаврентійовича Бородавки.

Я підходжу до воза, беру теплу ніжну ручку, і дитя посміхається до мене беззубим ротиком.

— Не холодно? — запитую в матері. І вона, обернувшись, говорить:

— Нічого їй не станеться, тільки здоровішою буде. Я її не балую.

Поблизу села Картеничів спиняємось над Убортю. Містка нема. Поромом переправлятися довго, а тут кожна хвилина дорога. Пастухи вже перегнали худобу. Переїхало кілька підвід. їздовим довелося немало шмагати батогами коней, щоб ті, не зупиняючись, витягали з води добре навантажені вози.

Бризки, хлюпотіння, крики, навіть лайка.