Партизанський край - Шиян Анатолій

"Нічого собі,— думаю,— розпланували".

"Ідзь по госцінцу, споткнеш жандарма, не устомпуй ему з дрогі, бо кеди бендзіш обходзіць, цєбє затшимаюць. Ідзь смяло. С панем богем! С панем богем!"

Перейшов я Західну Волинь, довідався, де діють партизани. Став їх шукати і отак добрався до Єзер. Лишився тут на ночівлю. Хазяйка мені каже: "У нашім селі бувають партизани. Може, й сьогодні прийдуть".

Повечеряли. Ще й спати не лягли, чую, хтось вештається по двору, а потім до хати заходять кілька чоловік. В одного з них я помітив за спиною вірьовку. Запитують вони мене: "Ти хто?"

"Подорожній".

"Звідкіля?"

"З Германії".

Тоді один бере мене за руку, дивиться на мою одежу. Здається вона йому підозрілою. "Одягайтесь, підете з нами". "А від кого ви прибули?" "Від голови села".

Я думаю: "Що це значить? Невже поліцаї?" Запрягли вони коней, зв'язали мені руки, посадовили на сани.

"Ти кого боїшся: німців чи партизанів?" "Від німців,— кажу я,— втік". "А партизанів тобі страшно?"

"Не знаю... Ще не зустрічався з ними. Куди це ми їдемо?" "До Вежиці. Там допрос тобі буде".

Вони, очевидно, гадали, що я шпигун. Приїхали до Вежиці, спинилися в приміщенні місцевого караулу. Ліг я там на столі і добре заснув, а коли прокинувся, бачу, кудись мої конвоїри вибираються. На вулиці обоз стоїть. На шапках у багатьох помічаю стрічки. "Значить,— думаю,— потрапив до партизанів". Я лишаюся в хаті сам. Забіг сюди той, що руки мені в'язав. Я йому кажу: "Що ж це ви всі йдете, а я що, за сторожа тут буду?"

"Ага, давай! — І виводить на подвір'я, запитує в якогось командира: — Куди цього дівати?"

Той глянув на мене й відповідає: "Одведи його за хлівець. Сплети йому лапті".

Я тоді не знав, що то мають мене розстріляти, і йду собі спокійно, потім чую позад себе крик.

"Стій! На чорта його туди вести? Вбивай посеред вулиці, хай люди подивляться на цю наволоч шпигунську!"

Я сказав їм: "Не маєте права мене вбивати без дозволу командира загону, бо я не шпигун. Я втікач з Німеччини, учитель, і хочу бути партизаном".

Мені, очевидно, повірили, бо посадили на сани й повезли до Марлінських хуторів, тих самих, де мене вже колись заарештовував таємний агент поліції. Дорогою зустріли комісара з'єднання товариша Богатиря.

"Хто такий? Куди везете його?"

"На допрос".

"Куди саме?"

"У штаб".

Богатир довідався, хто я такий, а тоді наказав: "Дивіться мені, щоб цей чоловік був доставлений до Сабурова. Я теж хочу з ним докладніше поговорити".

А в Марлінських хуторах мене впізнав один хлопчина.

"Та це,— каже,— той дядько, що його поліцаї забирали!"

Зустрів я потім у загоні свого товариша. Разом із ним кінчали Мозирську педагогічну школу. Отак і став я партизаном.

Сам тепер німцям мщуся. Уже не один ешелон пустили ми під укіс. І знаєте, досі мені щастило. Коли до кінця війни живим лишуся, то знову школярів учитиму, бо професію свою люблю. Приїжджайте тоді до мене в гості.

"БЫТЬ ТЕБЕ ТОЛЬКО ДРУГОМ"

Зовсім новенький патефон стоїть на траві. Вдруге і втретє заводиться пластинка, і кожного разу викликає захоплення в командира, Михайла Ілліча Зимникова.

— Люблю... от люблю цю пісню,— говорить він, виблискуючи очима, і підспівує сам:

Быть тебе только другом, Но не любить тебя. О, нет, о, нет, не в силах я, Не в силах я, не в силах я!..

Тут зібрались партизани. Осторонь горить багаття, а біля нього пораються дві дівчини-партизанки, готуючи страву. Одна з них — білоруска Василина Жогло, а друга — українка Галина Бондар. Ці дві бойові подруги живуть як сестри.

Розчулений піснею, що викликає в нього, очевидно, якісь спогади, ліричний, добрий, вій дістає одрізану кишеню, яка править йому за кисет і, простягаючи товаришам, запрошує:

— Призволяйтеся, хлопці.

— Німецький чи мадьярський?

— Байдуже,— каже Михайло Ілліч,— аби тютюнець добрий.

— А добрий, мабуть.

Хтось дістає газетку, і її старанно розривають на шматочки. Починаються спогади з недавнього минулого.

— Пам'ятаєте, як під Славутою мадьяри нашу міну виявили? І ви думаєте — знищили? — звертається Зимников до нас: — Зберегли! Німці годували мадьярів погано, то що вони зробили? Вибрали ешелон, який віз на фронт продукти, підірвали його й почали тягти собі консерви, ковбасу, цигарки. Одним словом, союзнички германські поживилися німецьким добром.

— А в селі Лемешівці,— хоче й собі згадати молоденький партизан і червоніє при цьому, мов дівка на виданні,— староста місцевий зустрічав німців... Серед вулиці... Столи заставив і смаженим, і вареним, самогонки поставив... Прийшли серби. Староста підносить офіцерові хліб-сіль, разом з поліцаями, а той офіцер як уперіщить першого старосту батогом і по плечах, і по голові... Тоді поліцаїв — кого як попав.

"Ви,— каже,— зрадники! Ви свій народ продаєте, то продасте й нас".

Розбіглися хто куди... Солдатам не дозволялося заходити в хати, щоб не розказали людям, як їх б'ють на фронті.

— Ми теж давали жару поліцаям у селі Муравейному,— встряє в розмову кулеметник Василь Родителєв.— Кудись вони їхали... Десять підвід. Я відкрив вогонь, а вони врозтіч: хто в поле біжить, а хто під скиртою ховається. А на возах лишилися ручні кулемети й міномети, друкарські машинки, автомати, гвинтівки...

— Ще смажених гусей було багато,— додає помічник командира взводу Анатолій Колосов,— і всякого добра повно,— кожухи, вишивані сорочки, скатерті, матерія різна — все награбоване. Ми повернули людям їхнє добро. Дякували нам дуже.

— Це ж тоді мало не загинув наш розвідник Василь Лебедев.— Пригадує хтось з бійців і просить свого сусіду: — Ну, розкажи сам, як то було.

— Та нема чого й розказувати,— ніяковіє розвідник.— Я йшов на завдання і поблизу Фотевіжа зустрівся з німецьким офіцером. Він одразу вскочив у кювет і кричить до мене: "Рус, здавайся!" А я йому кричу: "Здавайся!" І так у нас діло дійшло до рукопашної. Мені хотілося його живим узяти, а він теж, мабуть, про таке думав. Ну, попався здоровий, гад! Схопив мене за горло, повалив і душить... Я пручаюсь, а вирватися не можу. Був при мені багнет... Ним я і прикінчив офіцера. Оце і все.

— Міг би тебе задавити.

— Авжеж, міг,— погодився Василь Лебедев і замовк.

— А пам'ятаєте, як ми в Городниці захопили на весіллі двох зрадників?

— Це ти про лісничого? — і па обличчях у присутніх заясніли усмішки. Хтось із бійців додав:

— Це ж там і суддю тоді взяли з-за столу. Ми його питаємо: "Ти суддя? Ти служиш німцям?" А він каже: "Ні, я не суддя... Я тільки примиритель..." Потім обом їм "лапті сплели".

— Що це значить? — спитали ми.

— А те і значить, що в Хінельських лісах говорилося в таких випадках: "Хінель — наліво!" Або ще: "Відправити в канцелярію Духоніна".

А командир Одуха — колишній директор школи й учитег— так той всіх отаких гадів, що їх треба знищити, надсилав до "земвідділу". "Німець,— каже,— прийшов загарбати нашу землю, а старости, та поліцаї, та всякі інші зрадники їм допомагають. То задовольнимо їхні бажання — всіх "до земвідділу"! Нехай там гниють, як собаки. Пощади їм нема!

Збоку раптом почувся тупіт. Всі повернули туди голови. Як буря, мчав дорогою кінь, несучи на собі вершника, казаха Олександра Телетаєва, відважного розвідника, який немов прикипів до сідла, злився з своїм конем в щось єдине — буряне, бистре, нестримне... Він то нахилявся ліворуч, то припадав до гриви, уникаючи звислого гілля. На всім скаку, ловко, як справжній джигіт, осадив коня проти Зимникова і, виблискуючи розкосими очима, вигукнув з захопленням:

— Добра лошад... добра!

Не чекаючи, що скаже командир, він гукнув гортанним, різким криком степовика, і кінь, відчувши на собі вправного вершника, звівся на диби й відразу помчав галопом далі.

Слідом за ним, немов доганяючи свого друга, на лісовій дорозі з'явився ще один верхівець — автоматник Іван Ігнатов.

Важко було сказати, в кого з них бистріший кінь або хто з них кращий кавалерист. Не спиняючись, мов вихор, пролетів повз нас Ігнатов. Тільки аж до патефона полетіли грудочки землі, вирваної копитами, та пронеслося хропіння гарячого й сильного коня, що швидко зник за деревами.

Не без гордощів Зпмпиков сказав:

— У мене в другій групі всі такі... одчайдушні.

Стороною проходив партизан в смугастій матросці, в штанах кльош. Безкозирка з написом "За Родину" збилась у нього набакир, а кінці стрічки розвівалися під вітром.

— Гей ти, "смерть німецьким окупантам",— звернувся до нього Михайло Ілліч,— заходь до нашого куреня.

Той постояв, подумав, не зразу відповів:

— Зайду потім.

— Він справді червоиофлотець? — поцікавились ми.

— Ні, це паш автоматник Микола Шульга. Партизани його звуть жартома "смерть німецьким окупантам", бо він ці слова часто вживає. Дуже любить матроський одяг. Ну, і ходить в ньому. Це у нас не забороняється. Хто що дістав, те й носить. Навіть взимку не розлучається з морською формою. На голові в нього шапка, а поверх шапки одягає безкозирку з стрічками. Оце пішов, мабуть, на село в гості.

— Розкажіть, товаришу командир, як ми зброю у мадьярів відбирали,— звертається до Буянова худорлявий, зовсім молоденький партизан.

— Ага. Було таке,— підтверджує Василь Васильович.— Пошарпані під Харковом частини вирушили в тил на переформування. У селі Липниках йдемо на операцію, бачимо: лежать двоє мадярів, уткнувшись носами в землю. Я кажу одному: "Вставай!"

"Німецький комендант, не чіпай мене",— відповідає він і лежить.

Я знову його штурхаю: "Це не німецький комендант, а партизани".

"Партезан... Партезан,— підвів голову, подивився на мене п'яними очима: — Партезан хорош чоловік. Візьми мою пушку,— це вони так гвинтівку називають,— візьми, вона більше мені не потрібна".

А то ще про словаків. Міст вони охороняли біля Синюків. Ідуть до села, начебто самогону шукати, а насправді, щоб довідатися, де партизани, і перейти до них. Стояли тут словацькі гарнізони, а тепер нема. Не довіряють їм німці, одсилають кудись.

— Що ж, словаки,— сказав Зимников,—народ слов'янський, їхню країну теж грабують німці, то чого б це їм за них воювати? У нас тепер в загонах багато є словаків. Є солдати, є й офіцери. А вже коли потрапив до нас—воюватиме добре. Тут відсталих бути не може. На фронті, в армії, там є передова лінія. Є тил. А в нас скрізь фронт. Відстав, значить — загинув. Часом боєць роз'ятрить собі ногу чоботом.