Партизанський край - Шиян Анатолій

Начебто прийшли його люди серед білого дня до банку, дали чек, дістали багато грошей. А коли мали вже сідати в машину, написали записку й приліпили на дверях банку:

"Спасибі вам, що підтримуєте партизанів".

Німці після цього випадку повісили об'яву: "Той, хто доставить живого чи мертвого партизанського командира, одержить 6000 карбованців грошима і сорок гектарів землі". А командир К. на тій об'яві дописав:

"Якщо німець або поліцай мене спіймає, то він буде у мене в полоні, і я дам йому землі тільки два метри".

Зараз на Житомирщині діє багато партизанів, а самого командира К. ніхто не бачив. Може, й нема такого чоловіка на світі, а на німців саме ім'я його наганяє жах!

ВТІКАЧ З НІМЕЧЧИНИ

Я зустрівся з ним у партизанському загоні, яким командував майор Іванов. Тінь від старого дуба падала на нас обох. У білій сорочці сидів переді мною учитель-білорус Іван Степанович Галієнко. Йому двадцять п'ять років, але виглядав він старішим за свої літа. Непокірний русявий чуб спадав на високе чоло. Обличчя бліде. Під очима лягли передчасні зморшки. І навіть тоді, коли він посміхався, очі його не ставали веселішими.

— Це трапилося в ніч на перше вересня,— почав свою розповідь Василь Степанович.— Ми знали: ще тиждень, ну два протягнемо. Смерть неминуча. Або помремо з голоду, або нас повбивають німці. Вихід єдиний — утікати. Так вирішив не тільки я. Так вирішили тисячі людей, що опинилися за колючим дротом. Ніколи не забуду тієї ночі. Тьма. Дощ. Вітер. Німці по нас стріляють, а ми йдемо. Падають убиті, падають поранені, а ми йдемо. Щось страшне було в цій ході тисяч приречених людей. Навіть солдати не витримали цього видовища й порозбігалися. А ми, як тільки вийшли за ворота табору, розбрелися одразу хто куди. Я з групою товаришів подався до Карчев-ських лісів, бо до нас дійшла чутка, що там діють партизани. Але добратися туди не пощастило. Нас дорогою піймали. І таких, як ми, зібралося вже двісті сорок душ. Тоді німці всіх нас поставили під кулемети. Дехто з полонених каже:

"Хай стріляють. Все одно пропадати. Краще смерть, аніж знову німецький табір".

Знайшлося серед нас сорок чоловік, що вмирати не хотіли, а хотіли жити та мститися німцям. І ось, коли мав уже застрочити кулемет, ми раптом зірвалися й побігли. Правда, врятувалося нас тільки одинадцять. Я пройшов тоді через Пінськ, побував у Марлінських хуторах. Там попросився в одну хату переночувати, а того й не знав, що випадково потрапив до таємного агента поліції. Тільки задрімав, коли чую: "Вставай! Руки вгору!" — і почали мене бити. Праве око одразу запливло кров'ю. Повели до Давид-Городка в тюрму, звідти перевели до Століна, потім до Мозиря. Везли мене й через моє рідне село Скригалівку. Прийшов батько, сестри, родичі, плачуть, просять, щоб дозволили їм хоч переговорити зі мною,— не дозволили. Згодом відправили мене до Житомира, а потім одібрали нас п'ятдесят чоловік, посадовили в товарний вагон, замкнули двері й повезли, мов худобу, до Німеччини в табір Харленхаузен. Направили мене на соляний завод працювати біля машини. Були серед робітників наші білоруси, росіяни, українці, поляки, були французи, бельгійці. Французи жили трохи краще і часом допомагали нам хлібом. Хліб передавали обережно, бо коли б це помітив вартовий, француз міг би сісти під арешт на голодний пайок.

Життя каторжне! Я весь час думаю, як же вирватися звідси? Гляну: паркан високий, а зверху на ньому ще й колючий дріт. Думаю: "Все одно втікатиму, бо іншого виходу нема".

І коли вартовий відлучився кудись, я в ту ж мить помчав до паркана. Порвав на собі одежу, подряпав руки, тіло, але я на волі. Важко навіть передати словами хвилювання й радість. Я швидко побіг до лісу. Цілу ніч блукав, а вдень побачив мене хлопчина. Я трохи знаю німецьку мову і попросив у нього попоїсти. Він нічого мені не відповів, а одразу помчав до села. І ось, бачу, біжить звідти юрба цивільних німців. Я — втікати, вони за мною. Піймав мене німець немолодий, але дужий. Почали ми з ним битися. Довго я не давався. А потім ще двоє підбігли, накинулись на мене, звалили, зв'язали мені руки, передали властям, а ті направили до карального табору смертників.

Там наших було вже чоловіка з п'ятнадцять. Вивели всіх на розстріл уночі. Туман густий. Я думаю: "Все одно смерть. Попробую ще раз щастя". Зірвався з місця й побіг. Не пам'ятаю, як біг, куди біг... чув тільки позад себе постріли.

І знову я опинився па волі.

Тепер уже твердо вирішив не просити в німців нічого, а тільки... красти. Іншого виходу в мене тоді не було. Як тільки настає ніч, виходжу з своєї схованки, чи то буде ліс, чи ярок, чи чагарники, вибираю найкращий будинок. Німці чомусь сплять на другому поверсі, на третьому, а я влізу через вікно на перший поверх або в підвал. Знаходжу масло, молоко, а часом і вино. Хліб було найтяжче діставати.

В однім селі, пам'ятаю, зайшов у дім, потрапив одразу до кухні. Намацав сірники, засвітив свічку, знайшов сало, мед. Набрав собі в торбу харчів і вже збирався виходити, коли чую кроки. Я миттю до вікна. Одну йогу просунув, а за другу схопив мене німець. Ну, я вирвався від нього, плигнув на якийсь кущ, здається, бузок там ріс. Біжу, а він за мною женеться. Догнав. Почали ми з ним битись. Тут уже я почуваю, що здоровіший за нього. Набив я цього німця добре, уже він втікає від мене, а я, щоб більше його нажахати, ще й погнався за ним.

Іду далі.

Добрався згодом до містечка, яке здалось мені не німецьким. Підходжу до однієї жінки, питаюся в неї: "Хто тут живе?" "Тут живуть чехи". "То, може, це Чехословаччина?" "Так".

Кордон я перейшов несподівано. Пам'ятаю великий луг, а на ньому рідкі кущі. Я день пересидів тут, а як звечоріло — рушив далі. Бачу: стоїть будка, біля будки чоловік і жінка. Я обминаю їх. Світить місяць, і їм мене видно добре. Я собі йду, коли чую: "Стуй, хто йде?"

"Свуй",— відповідаю, а сам не спиняюся.

Він без зброї, а кричить до мене: "Руки вгору!" — потім повернувся й побіг, мабуть, за зброєю, а я мерщій в поле — та до лісу. Перебрався там через річку, бачу, знову пост. Обминув його, а тоді заходжу в селі до однієї хати, вітаюсь: "Похвальо-ни Єзус Хрістос!"

"Навєк. Амінь!"

У хаті сама хазяйка. Запрошує сідати, але я помічаю, що вона мене боїться.

Приходить потім хазяїн, дуже схожий на німця. Оглянув з ніг до голови та й питає: "Хто ти єсть?"

"Подорожній",— кажу.

"Чего пан хце?"

"Я голодний".

Він просить дружину приготувати мені попоїсти, а сам іде митися. Я рекомендуюсь йому Вацлавом Новицьким, родом з-під Львова.

Чех починає скаржитись, що робить у німця, але вже не вистачає сил, і що він сам та його товариші чекають, поки наблизиться фронт.

"Нех тільки прийде хоч чуть тутай, я возьму мєшалку, пойду немца біць. А що я мам робіть? Жить то тшеба? Ти почекай, я пшинесу мапу".

Просиділи ми з ним до одинадцятої години ночі. Він мені розказав, що німців добре притисли в Африці американські та англійські війська.

"Люти я на нємца. Пшишол, забрал нас. Докель будуть словенські люди дурні? Нєуже нє розуме того? Нємєц б'є поляка, рускєго, українца, белоруса, а потем начнет біць чехов. Он хоче люд вибіць по єднему, а потем биць панем".

Розіклав він на столі карту Європи, рекомендує мені, як іти далі, а я записую собі два напрямки: той, що він радить, і той, що я сам собі обираю, дивлячись на карту.

Виспався тут я добре, а на другий день добрався до містечка Оломоуца. А йшов я в оцім костюмі. Бач, забув вам розказати. Цей костюм я дістав ще в Німеччині. Вліз якось у дім, засвітив свічку, дивлюсь: гардероб добрячий стоїть. Я відчинив його, а там висить з десяток костюмів. Я вибрав собі найкращий, одягнув. І тільки на другий день додивився, що на ньому гестапівський значок.

У дорозі я переконався, що чим кращий на тобі одяг, тим менше тебе спинятиме поліція й жандармерія. Та не про це зараз мова. Іду вже я по чехословацькій землі, добираюсь до нашого кордону. Спинився на ночівлю у чоловіка, що був колись у російському полоні. Добрими словами він згадував Росію. Народ у Чехословаччині сердечний. Пам'ятаю, одна бабуся спинила мене на вулиці й питає: "Пєньондзи маєш? На, синку, купиш собі цигарет".

Якось лишився я ночувати в одному селі, допоміг господині січки нарізати, а тоді ліг спати. Та ще не встиг і задрімати, коли чую — хтось стукає в двері.

Ввійшло два чоловіки, привіталися з усіма і мені руку подали, а я думаю: "Може, поліцаї тутешні?" — та господиня мені пояснила: "Нічого не бойся. То мої брати".

Вони сіли за стіл і почали гадати, хто виграє війну.

"Немцу не добре,— каже один.— Єго не тільки тиснуть в Росії, его б'ють уже в Африце".

А потім послали вони сестру по горілку. Запросили й мене до столу. Випив тоді я з ними добру чарку.

Приснилася мені тієї ночі церква. Ви не думайте, що я забобонний, але якось так випадало кожного разу, що тільки церква сниться — обов'язково потраплю до в'язниці.

Пішов я звідси далі, а надвечір знову спинився на ночівлю в одній хаті. Сиджу, гомоню з хазяйкою.

"Ти, напевне, з Росії?"

"Ні,— кажу,— я з-під Львова".

"Як же вам жилось, коли прийшлії до вас Совіти?" "Добре,— кажу,— жилось".

Заприятелював я тут з хлопцями. Вопи мене в гості запрошували, на вечірки.

Приїхав сюди словак у відпустку з Східного фронту.

"Германам,— каже,— руських не побити. І де вони беруть стільки війська і техніки?"

Показував він людям наші гроші. Вони дивилися на портрет Леніна, розпитували мене. Ну, я провадив там відповідну агітацію.

Доводилося мені бувати й на вечірках їхніх, звуться вони в них "скубарками". Ото збираються дівчата, години до десятої скубуть пір'я, а тоді починають грати, танцювати. "Ну,— думаю,— хоч і добре тут, а треба йти далі". Побажала мені хазяйка всього найкращого: "З богем! З паном богем!"

"З богем!" — відповів я по-їхньому. Через кілька днів опинився вже на польській території. Та одразу й попався до рук польської жандармерії. Але мені пощастило. Ці жандарми чомусь були вороже настроєні до Німеччини, бо тільки-но я розповів їм, як утікав звідти, вони подивились один на одного, засміялися. Я тоді кажу: "Дозвольте мені йти додому".

"Почекай, ми тобі покажем дрогу".

Приносять карту, а на ній Польща помічена аж до Дніпра.