Партизанський край - Шиян Анатолій

Поблискуючи окулярами, стоїть у військовому одягу лектор, уважно розглядає нову для нього аудиторію. Він трошки хвилюється. Можливо, це й добре. Одразу настає тиша, коли Кузьма Дубина починає говорити про героїчну боротьбу Червоної Армії, про радянський народ, який працює день і ніч, щоб забезпечити всім потрібним фронт.

Перед слухачами розгортається велична епопея битви за Москву і за Сталінград. Зірвано плани німецького командування. Червона Армія не тільки розгромила під Сталінградом 36 добірних дивізій Гітлера, пе тільки полонила 330 тисяч його солдатів, офіцерів і генералів на чолі з фон Паулюсом, але, перейшовши в наступ, погнала ворожі полчища на захід.

— У фашистській пресі починають з'являтися статті, в яких німці пояснюють свій відступ вирівнюванням фронту, скороченням його, еластичністю тощо...

— Хай вирівнюються,— чую я репліку свого сусіда-парти-зана,— Червона Армія битиме їх в лоб, а ми з тилу.

— Чув, під Сталінградом скільки їх лягло? Недарма німці траур тут оголошували.

Лектор говорить потім про Великобританію, Сполучені Штати Америки, про події в Єгипті, Лівії та Північній Африці, а потім переходить до становища, в якому перебувають союзники Німеччини.

Дружними оплесками нагороджують лектора вдячні слухачі. Вони не розходяться. Вони ждуть. Може, він іще їм щось розкаже.

— Будуть до мене запитання?

— Будуть,— озвався партизан у німецькому мундирі, в кирзових чоботях і міліцейському картузі.— Скажіть, товаришу, ми тут, в тилу, не дуже обізнані, бо газети не завжди маємо, тому не ясно, де знаходиться зараз польська армія?

— Можна мені? — і боєць стає струнко. Його сіпають за плисовий френч товариші, але він на них не зважає. Та й сідати вже ніяково. Партизан помітно червоніє, мнеться, а потім випалює швидко, наче строчить з автомата:

— Скажіть, товаришу лектор, чи на Великій землі партизанам горілку дають?

— Про розпуск Комінтерну розкажіть.

— І про заводи наші докладніше...

— Де зараз Гесс?..

— Чи правда, що на Уралі працюють заводи Форда?

— А в мене таке запитання,— озивається кулеметник.— Чи можна сподіватися, що сучасна війна приведе до соціалістичних революцій в інших країнах?

— Може, ви скажете нам, з кого формуються чехословацькі і польські частини на території Радянського Союзу?

— Чи допомагають партизанським сім'ям на Великій землі?

Лектор уважно записує всі запитання і на кожне з них дає вичерпну відповідь. Партизани вдоволені.

— Оце спасибі вам! — щиро дякують вони.— Послухали вас, то паче на Великій землі побували. Ви зайдіть, товаришу лектор, до нашого куреня в гості.

— Добре, зайду.

В розповідях та бесідах з партизанами непомітно минав час. А увечері командир підривної групи Василь Васильович Буянов запросив нас до себе на вечерю. Зійшлися сюди його бойові друзі. Буянов любить природу, любить птахів, любить річку, тому, мабуть, і місце для свого куреня обрав над самісінькою водою. Це ніжний лірик і водночас суворий і хоробрий воїн.

Широкі віти старого дуба закривають його курінь. І тільки місяць, пробиваючись крізь гілля, сріблить гранчасту склянку на столі.

Пропливає човном якийсь партизан. Коливається під місяцем світляна смуга. Тиха пісня лине над рікою, а в пісню згодом вплітається далекий, спочатку невиразний гул літака.

— Воздух!—чується попередливий окрик вартового.

— "Дуглас" летить,— пояснює Василь Буянов, дивлячись у потемніле небо.— Це ж тут лежить їхня траса.

Куди не глянь, скрізь по лісу горять рясні вогнища.

— Оце відпочинемо трохи і знову підемо на операцію. Хай зараз люди помиються, переодягнуться, полатають одежу.

Буянов сидить за столом у білій косоворотці. Хтось з товаришів зауважив йому:

— Ти б, Василю Васильовичу, хоч би свою гімнастьорку надів з орденами, хай би наші гості глянули, який ти герой. У нього два ордени: Вітчизняної війни другого ступеня та Червоної Зірки. Але він їх чомусь не носить.

— Мало,— говорить Буянов.

— Чого мало, орденів? Василь Васильович ніяковіє:

— Ну, як тобі не соромно? Хто ж про це думає. Мені здається, не достойний я такої високої нагороди. Мало, кажу, ешелонів пустили. За травень всього... дванадцять. А в нас он двісті чоловік. Хоч би по одному на брата... А ордени почеплю. Якже. Ось до села гостювати поїдемо, тоді почеплю.

Василь Буянов — син селянина з Волгоградської області. До війни працював бухгалтером-нормувальником на будівельних роботах, а потім пішов на фронт. На Білоцерківщині під час бою його контузило бомбою. Пролежав у госпіталі вісімнадцять днів, а після одужання знову поїхав на фронт. Під Запоріжжям потрапив в оточення, сидів у черкаській в'язниці, втік звідти до Брянських лісів, спинився в одного діда, почав розпитувати про партизанів, а той йому каже: "Хочеш голову на плечах носити — не ходи до них. Піймають, довідаються, що ти в німецькому таборі був,— розстріляють".

"Не може бути, щоб розстрілювали за це. Мабуть, вам, діду, набрехали",— відказав Буянов.

"Еге, набрехали! Піди до них, то й побачиш, що тобі буде".

"А я все-таки піду. Піду шукати партизанів".

Дорогою зустрів кіннотників. Був то Власенко з своїми хлопцями. Спинили вони його, розпитують:

"Ти хто?"

"Військовополонений". "Куди йдеш?"

"До вас, якщо ви партизани".

"Ми партизани. Стріляти з гвинтівки можеш?"

"Можу".

"Ну, тоді приставай до нас".

— Отак потрапив я до загону імені Леніна,— сказав Буянов,— та й досі оце тут. А за цей час було всього. Було добре, а бувало й так, що одна цигарка видавалася командирові на день та два сухарі на всю групу. Толу не вистачало. Доводилось, рискуючи життям, діставати його із снарядів. Та воно, правду кажучи, не рискуючи, нічого не зробиш, особливо в нашім ділі. Був же у нас випадок, коли ми громили німецький гарнізон, щоб там добути хоч з п'ять снарядів, бо нічим було ешелони підривати.

Непомітно минав час. Хтось хропів у сусідньому курені, хтось тихо бринькав на гітарі, наспівуючи пісеньку. Все менше було вогнів, все тихіше ставало в таборі.

У КОМБАТА ІВАНОВА

Він лежав у тіні рясного дерева, курив цигарку, розповідав: — Народився я в Севському районі, на Брянщині, в 1909 році. По професії — модельник. Працював колись на Харківському деревообробному комбінаті, а потім пішов в армію. Брав участь у визволенні Західної України, воював у Фінляндії, а після замирення прибув до Володимира-Волинського.

Пам'ятаю, 21 червня був я в театрі, повернувся з вистави пізно, а годині о четвертій ранку вибухнув перший німецький снаряд. Ми вступили в бій. Воював я згодом під Ковелем, Ма-лином, Новоградом-Волинським. За Пирятином потрапив в оточення, взяв курс на Оржицю. Розвідка мені донесла, що в Оржиці наші війська готуються до прориву. Я приєднався до них. Вночі ми викотили до річки гармати, а вранці почався бій.

Німці кинули проти нас 150 танків, а в мене лишилось тоді на батарею всього по п'ять снарядів. Коли вже не було чим стріляти, ми підірвали гармати і почали виходити з оточення невеличкими групками. Та виходити звідти було дуже важко. Навколо Оржиці болота. Хто не вмів плавати — гинув.

У мене збереглась карта, компас. Вирішили пробиватися до своїх у повній формі, не переодягались в цивільне, йшли озброєні. Через двадцять два дні наша невеличка група була вже в Есманському районі. Тут, у селищі Світищі, ми й зупинилися. Прийшов до мене Іван Копа — був він головою райвиконкому. Поговорили про те, про се, а тоді він мене й питає: "Ти комуніст?"

"Комуніст,— кажу,— з двадцятих років". Показав йому квиток, а він мені свій. "Куди думаєш іти?"

"На вихід. Прориватимусь з бійцями через лінію фронту".

"Не проб'єшся. Та й чого йти? У нас,— каже,— створені групи самооборони. Є кулемети, є гвинтівки, гранати. Маємо в лісі кілька баз. Там продукти заготовлені, обмундирування. Всією роботою керують комуністи. Не вистачає нам тільки командирів, які б добре знали військову справу".

Одним словом, став він мене умовляти: "Краще зоставайся тут, та будемо разом партизанити. Не все одно хіба, де німців бити? Аби тільки добре їх бити".

Подумав я і вирішив залишитися. В цьому ж селищі знайшлися ще чоловік п'ятнадцять бійців та командирів, які теж виходили з оточення. Викликав я їх до себе. "Що гадаєте робити? Через фронт пробиватися чи, може, будете партизанити? Зброя в нас є, люди є. Можна воювати".

Лишилися всі. А через деякий час в район Хінельських лісів прибув Сидір Артемович Ковпак. У нього тоді було в загоні чоловік з сімдесят. Та ще наша група приєдналася, і вирішили ми разом розгромити німецький гарнізон в районному центрі Есмані.

Наскочили туди годині о дванадцятій ночі, перебили частину німців, зчинили паніку, захопили місто. Ця удача нас окрилила. Загін став зростати, почали ми нападати на гарнізони вже й самостійно, без Ковпака. Так ми ліквідували гарнізони у Хомужовську, Севську, Лемешівці, в Ямполі. Цілі райони стали партизанськими.

Наш загін поповнювався з груп самооборони, а також військовополоненими, які втікали з таборів, або бійцями, що виходили з оточення. На той час ми вже мали гармати, міномети, кулемети.

І ось проти нас вороже командування кинуло великі загони німців та мадьярів. Ми вели з ними бій. Сили нерівні, і ми змушені були відійти до Брянських лісів. Тут стало сутужно з харчами. Ми вирішили зробити господарську операцію. Довідавшись, що в селі Улиці перебуває до 300 німців, ми задумали їх знищити. Підійшли до поста, зняли вартових, а потім вдарили на німецький гарнізон. Забрали ми тоді у противника міномети, кулемети, багато гвинтівок. А з села Гєрасимівки, пам'ятаю, їхали аж за Десну своєрідним способом. І не сподівались, що таке нам може трапитись. Підходимо до залізниці, бачимо, стоять вагони, а паровоза нема. І охорони нема. То наші партизани посідали у вагони, а потім запрягли по парі коней до кожного вагона та й рушили. На дахах поставили кулемети, туди ж виділили кращих автоматників. Доїхали благополучно і провели бойову операцію. Ми зростали з кожним днем, особливо після вдалих боїв. Але без зброї до свого загону людей не приймали.

А коли вже до загону прийшов, та ще із зброєю — воюватиме добре. Бувало, що гвинтівки, револьвери, гранати викрадали у німців.

Допомагало й населення.

Приходить якось в Хомутопському районі до пас дід і каже: "Знаю місце в лісі, де гармата стоїть".

Повів моїх бійців.