Партизанський край - Шиян Анатолій

І ці речі, з якими він не розлучався ні в походах, ні в боях, нагадали їй про нього, живого, сміливого командира, ніжного друга, вірного товариша.

— Ой Павлушо! — вирвався з грудей її стогін, розпачливий, сповнений невимовного жалю і горя.— Нема його... нема... Нема!..

Тихо було в хаті, тихо й за вікнами. З темного неба все падав і падав сніг.

ДОРОГА ДО ЗАГОНУ

їздовий Іван Петрушенко ждав нас коло старої берези. Ми розмістилися на возі, добре вимощеному свіжою травою. Іван поклав біля себе гвинтівку, натягнув віжки, свиснув, крикнув:

— Н-но-о, красунчики!

Ситі коні помчали риссю. Дорога вузька, не наїжджена. То вдарить тебе соснова гілка, то зачепить дуб, що нахилив гілля своє мало не до землі, то вигнеться під колесом молодий підріст з обідраною корою, з понівеченим листям, і добре стеж за ним, бо стьобне він тебе ненароком по обличчю.

Пролетить над дорогою барвистий дятел і, вчепившись гострими кігтями в стовбур дерева, почне діловито вистукувати в кору, добуваючи для себе їжу, несподівано почується туркотіння горлиць, і даремно шукаєш їх очима. Непомітні сидять вони чи на дубі столітньому, чи па тополі з густою непроглядною кроною.

— Воювати з німцями доводилось? — запитали ми їздового. Він ударив пристяжного батогом і не зразу відповів:

— Воював. І з німцями воював, з мадьярами теж доводилось.

— Ну і як німці?

— А нічого, б'ємо й німців,— і їздовий замовк.

Ідемо лісом. Зліва від нас звивається річка. Піскуваті береги мальовничі й безлюдні. Зрідка пролетить чайка, і жалібний крик її луною віддається в хащах лісу.

— Був у нас грузин-кулеметник Георгій Талахадзе. Вогонь! Сміливий, ловкий. Звання старшого сержанта мав. Прийшов він до нашого загону з німецьких таборів. І ти скажи, що воно за чоловік такий — нічого не боявся. Якось біля містечка Юревичів налетіли на нас два штурмовики німецькі. Поле чисте. Кіннотники спішились, а Талахадзе хоч би що. Сидить верхи на коні, з автомата строчить, кулаком свариться на льотчика... Ну, хлопець! Збили ми тоді один літак, а другий льотчик, як забачив це, одразу горку взяв і сховався за хмарою. У боях Талахадзе найбільше німців набив. Автоматник добрий, а кулеметник ще кращий. А сам отакого зросту, середнього, в німецькій формі. Тільки очі бистрі, чорні... красивий!

Дорогу нам переюроджувала Уборть. Іван Петрушенко відпустив черезсідельник, відв'язав повід, і коні, зайшовши по коліна в річку, жадібно почали пити бистру й прозору , воду.

Переправились на той бік, і знову дорога, звиваючись, лягла в нетрях старого лісу.

— Пам'ятаю,— продовжував їздовий,— німці захопили в однім селі наших розвідників і повбивали. Пішли ми тоді громити гарнізон. Ну, звичайно, взяли кілька живими. Талахадзе кричить: "Давай мені, я судитиму".

Приводить їх потім до того місця, де наші партизани побиті лежали.

"Ти забив? — питає в одного.— Лягай!"

Поклав їх вряд, а тоді з автомата й прострочив усіх до одного.

"Це вам,— каже,— за партизанів!"

Серце в нього таке. За товариша і в огонь, і в воду піде. Останнім тютюном поділиться. Але до ворогів у нього велика лютість була.

— Ви кажете "була"... Хіба Георгія Талахадзе...

— Нема. В Кустовниці загинув. Там ми німецький гарнізон громили. Погнався він за офіцером, хотів живцем його взяти, а офіцер той забив під ним коня. Коли б це хтось інший, то, може б, плюнув та іншого б німця шукав, а Талахадзе вже був такої вдачі: що задумав, те й зробить. З характером чоловік. Став він піший того офіцера ловити. Бачимо: упав Георгій. Ми до нього на виручку побігли, а він уже готовий. У диску його автомата жодного патрона не лишилось. Такого воїна вбили, гади!..

Віз підскакував на корінні, що, мов удави, лягло поперек дороги. Крони, переплівшись між собою, утворили непроглядну для сонця завісу. Ось перед нами лісове озеро. Тиха вода. Очерети. Жовті корзинки лілій. Здається, потрапили ми в якесь казкове царство.

Пахне мохом, вогкістю, прілим деревом. Об'їхати озерце не можна, і коні зупиняються.

— Боїтесь, анахтеми! — кричить Іван Петрушенко і так оперізує їх батогом, що коні зразу ж плигають з берега. Колеса занурюються у воду. Тепла вода, просочуючись до воза, щедро змочує в ньому траву. Доводиться заздалегідь прибрати шинелі, щоб вони теж не підмокли.

— Це ще нічого,— заспокоює нас їздовий.— Далі буде гірше болото.

Минаємо кладовище з дерев'яними хрестами, виїздимо на польову дорогу. Тут стоять стовпи з обірваними дротами, а праворуч і ліворуч густою стіною тягнеться ліс. Де-не-де зеленіють невеличкі галявини з житом, огородженим від дороги жердинами.

Наближаємось до білоруського містечка Лельчиці. Жодного будинку. Все спалено німцями. Височать лише чорні димарі. Вулиці безлюдні. Зрідка трапляються курені.

Ось крайня садиба. Хати нема. Купою лежить каміння. Обгорілі ворота й паркан. Стара береза, теж обгоріла, не вкрилася цієї весни зеленим листям і стоїть чорна, мертва, з пониклими вітами. На ній прикріплено вулик. Не летять до нього, не гудуть вже більше в ньому працьовиті бджоли. А ось на місці недавнього пожарища людина похилого віку обтесує сосновий брус. Майже наполовину вже складено нову хату. Чоловік пильно дивиться на дорогу і, забачивши нас, ще здалеку здіймає шапку і так стоїть, доки не від'їхали ми далеченько.

І знову тягнуться спустошені садиби з купами каміння й глини, з густими бур'янами, які встигли буйно порости на руїнах.

— Багато народу отут фашист перебив. Хто до лісу втік — живим лишився, а кого захопив по хатах — усіх знищив. У вогонь кидали людей, розстрілювали.

Через дорогу перебігає дівчинка, тягнучи за ручку меншого братика. Вона боязко озирається, поспішає швидше зайти на подвір'я, де з-під яблуні визирає благенький курінь.

Минаємо містечко, і знову дорога повертає до лісу. Назустріч нам іде чоловік в німецькій формі, в чоботях з закоченими халявами. За плечима в нього автомат. Правою рукою він обіймає дівчину, а на ній аж мерехтить, граючи барвами, квітчаста хустка.

— Гей, парубче, не лоскочи дівки! — гукає жартівливо до нього Іван Петрушспко. Партизан лукаво підморгує оком, а дівчина, посміхаючись, пригортається ще дужче до ставного автоматника.

Тільки під'їхавши ближче, ми помічаємо, що з-під барвистої хустини в неї визирає сумка з червоним хрестом. У чорній спідниці, боса, смаглява, йде партизанка разом з товаришами на бойову операцію. Веселі очі в неї задиркуваті, сміливі.

— Ти хлопця приголуб... Хлопець як сокіл! — кричить наш їздовий, не зводячи жадібних очей з стрункої постаті.— А дівка, чорти б її ухопили, теж хороша!

За кілька хвилин ми побачили велику групу партизанів, одягнених по-різному. Поруч з "німцем" чи "мадьяром" ішов хлопчина в піджаці домашнього крою й полотняній сорочині. На одному чоботи аж блищать під сонцем, а той іде босий або в личаках, та ще одна пара запасних висить біля пояса. Це новаки. Ці ще не бували в боях і, можливо, вперше йдуть на операцію.

Ми проїжджаємо ще кілька рівчаків і озер, добираємось до того болота, про яке згадував їздовий. На протилежному березі— два великі пеньки. Між ними в'ється дорога.

— Тут держіться,— попереджує нас Петрушенко і радить: — А нумо навалимось на цей бік, а то коли б не перекинулись на бугрі.

Ми навалюємось дружно. Це вже, здається, остання перешкода. Нас обдає бризками води й болота, та не біда, умиємося потім.

Під'їздимо до села Ліплян. Село ціле. Німці бояться забиратися в глибину лісових масивів. По один і по другий бік дороги стоять дерев'яні, побудовані в зруб хати. Такі ж добротні тут і хліви та паркани.

Череда, повертаючись з пасовиська, заповнює вузеньку вулицю, а на вулиці, немов у свято яке, зібралися попід дворами хлопці й дівчата. Майже всі хлопці озброєні. Ось гурт дівчат. Стоїть перед ними молодий партизан з автоматом через плече і з балалайкою в руках.

— Ти що ж, грати не можеш? — запитує в нього наш їздовий.

Дівчата сміються. Посміхається й партизан, а потім всією п'ятірнею б'є по струнах, наспівуючи "Бариню".

Сонце вже зайшло, але ще ясною жовтизною вкрито неосяжний простір заходу. Ситі коні біжать дружно. Ще проїжджаємо кілька рівчаків, ще одне болітце, і тоді Іван Петрушенко повідомляє:

— От і приїхали ми додому.

В цю ж мить з-під розлогого дуба на дорогу виходить озброєний вартовий:

— Пропуск.

— Свої. Не впізнав хіба? Гостей ось везу, дещо нам розкажуть.

Ми вже на території загону, яким командує майор Леонід Якович Іванов. Справа і зліва від нас дуби: могутні, розлогі, рясні, а між дубами горять численні вогнища.

Не встигли ми спинитися, як нас оточили партизани, жадібно розпитуючи про Велику землю, про Москву.

ПІД РОЗЛОГИМ ДУБОМ

Місце для лекції про міжнародне становище вибрали над річкою Убортю. Сюди з різних кінців прибували партизани й партизанки з гвинтівками, автоматами, ручними кулеметами, розміщувались на траві, позираючи з цікавістю на карту Європи, почеплену на двох жердинах. Яка строкатість в одягу і в зброї! Тут і протитанкові рушниці радянського виробу, і гвинтівки польські, французькі, німецькі, бельгійські.

Ось біля ящика, покритого вишневою скатертиною, що мав служити доповідачеві за стіл, сидить боєць у сірій кепці, прикрашеній багряною стрічкою. На ньому звичайний піджак, з-під піджака визирає вишивана українська сорочка. Може, мати, може, сестра, а може, й кохана дівчина мережила йому ту сорочку на згадку.

А ось, спираючись плечем на стовбур дуба, стоїть у солом'янім брилі бородатий чоловік. І коли б не зброя, можна б подумати: прийшов собі колгоспник на збори, і пихкає люлькою, і очей не зводить з лектора ЦК КЩб)У Кузьми Дубини, який має розказати партизанам, що відбувається в світі.

До чоловіка в солом'янім брилі тягнеться рука з шматком газети.

— Ану, всипте, дядьку, на цигарочку,— звертається автоматник і так виставляє руку, щоб усім було видно, який у нього добрий годинник красується на новому ремінці. З-під блискучого козирка визирає рудий чуб. Рясне ластовиння вкриває щоки, лоб і особливо кирпатий ніс. Очі в нього бистрі, веселі, іскряться завзятістю й розумом. Він скручує цигарку, припалює її з дядькової люльки, закашлюється:

— Кріпкенький... І як ви його курите, отакий?

— А чого ж не курити? Тютюнець в самий раз.

Люди все ще прибувають.