Партизанський край - Шиян Анатолій
Прямою наводкою Картузов як бахнув...
— До канави перенесіть його,— звернулася до них медсестра,— там буде безпечніше.
— Не треба, хлопці... Я сам...— і він підвівся на ноги, пройшов невелику відстань, сів на сніг.
— Оце завдав я тобі клопоту.
Надія, лишивши біля нього партизанів, сама, грузнучи в снігу, помчала до кулеметників.
— Машин, коня давай!.. Швидше коня... комбата поранено. Все робилося швидко. Ось уже й кінь примчав. Знову біля
пораненого схилилася медсестра.
— Надеждо, візьми мій автомат, маузер візьми, карту. Німецький візок був для нього малим. І тоді під'їхав сюди
їздовий Подолян. Його коні були запряжені в сани-гринджоли.
— Сідайте, товаришу комбат... Я швидко вас доставлю, куди треба.
— Хлопці, тримайтеся,— звернувся командир до своїх бійців.— Аеродром мусить бути в наших руках! Бийте їх, гадів! А я, мабуть, поїду. Хай підлатають мені живіт. Надеждо, ти залишайся, гляди, ще когось поранять, перев'язку зробиш.
— Є санітари... Перев'яжуть без мене... Я їду з тобою... Я мушу їхати... Може, в дорозі доведеться підбинтувати.— І вона, сівши біля пораненого, сказала: — У Дроздин... до хірурга Федорова... Швидше!
Коні помчали риссю.
Павло Рева не міг лежати. Час од часу він підводився й ставав на коліна.
— Отак, Надеждо, мені краще.
Та рана боліла нестерпно. Він швидко втомлювався і лягав знову горілиць.
— Погано? Дуже погано? — допитувалась медсестра, спостерігаючи за найменшим його рухом.
— Нічого. Все буде гаразд.
Він дивився на неї. Він бачив, як в очах її виступали чисті, зворушливі, нестримні сльози, що їх вона не приховувала.
— Не плач. Я кріпкий. Ти мене ще не знаєш... Виживу, яка б там рана не була, виживу...
Він подивився в небо, вкрите обложними сірими хмарами, а потім несподівано заспівав:
Не плачь, мой друг,
Слезы портят ресницы,
Не к лицу тебе грустный вид.
— Не треба...
— От бачиш, Надеждо, я навіть співаю. Ще й воюватиму. Ще я фріцам за мою рану віддячу.
Починало смеркати, коли в'їхали вони до села Дроздина. Біля одного з дворів стояла група бійців.
— Його поранено? — спитали вони в Надії Бугрик, побачивши комбата, який лежав на санях блідий, з заплющеними очима.
— В живіт...— ледве вимовила медсестра і попрохала їздового Подоляна: — Швидше везіть!.. Швидше, йому погано.
Нарешті коні спинилися біля хатини, де жив хірург Федоров. Напружуючи сили, Павло Рева підвівся на санях.
— Бачиш, Олександре Миколайовичу, то других до тебе направляв, а тепер і сам потрапив.
— Нічого. Зараз огляну рану та, може, одразу й до операції приступимо. Беріть його.
Потягнулись було до комбата руки бійців, але він сказав:
— Ви вже вважаєте мене якимсь інвалідом... у мене ще є сили. Сам я... або ось ми з Надеждою вдвох,— і він, спираючись на її плече, встав із саней, зайшов до хати.
— Мені, Олександре Миколайовичу, треба дещо тобі сказати.— І коли всі вийшли, зустрілись погляди пораненого і хірурга.
— Друже мій, не крийся від мене. Я знаю: рана моя смертельна і вже на світі мені не жити. Ну, а ти, як хочеш... Хіба для свого лікарського обов'язку, щоб була совість чиста... Роби операцію. Мені тепер однаково.
' — Робитиму, Павле Федоровичу.
— Тільки Надежді нічого... Хай не знає...— і, помовчавши, спитав:—А пам'ятаєш, Олександре Миколайовичу, як ми вас у Суземці виручили?
— Як не пам'ятати? Пам'ятаю. Доки на світі житиму — не забуду.— І хірург, перевіривши пульс комбата, сказав: — Все робитиму, щоб врятувати тебе.
Знову до хатини увійшли бійці; серед них хірург помітив пару допитливих очей, що ждали від нього втішливого слова.
— Будемо робити операцію. Негайно...
В хаті стало відразу тихо. У багатьох бійців котились по щоках сльози, і тих сліз не соромились суворі воїни. Мовчки стежили вони за хірургом та його помічниками, що часто заходили до світлиці, готуючи все потрібне для операції.
Комбат лежав горілиць. Біля нього сиділа Надія Бугрик. Вона гладила сильну й гарячу руку, зазирала в його хворобливо блискучі очі, допитувалась:
— Болить тобі? Дуже болить?
— Нічого, я витримаю... Надеждо, дай мені напитися. Чиїсь руки з повною квартою вже простягнулись до нього.
Жадібно припав він до води, але медсестра попередила його:
— Трошки!.. Не можна багато...
— Ну, добре...— і він знову схилився на подушку, оглянув бійців:— Шкода мені, хлопці, що не скоро доведеться воювати та горілку пити.
І загомоніли одразу всі:
— Ще вип'ємо. Ми ще такого спирту роздобудемо. Хай тільки операцію вам зроблять, а по чарці вип'ємо.
— Спирту не можна. Хіба вина доброго.
— У хірурга щаслива рука. Скільки вже він нашого брата врятував від смерті... Врятує і вас.
— Ото і я так думаю,— погодився комбат.— Ще ми колись поїдемо в Очкіно малину їсти. Добра там малина та вишні.
— Одужуйте, товаришу комбат, а вже ми для вас і вишень, і малини...
— Та самого чорта з-під землі дістанемо, аби тільки ви були живі та здорові.
— Житиму... Я, хлопці, кріпкий, мов той дуб.
І всі присутні помітили, що йому стало гірше. Всі затихли. Біль був неймовірним, але поранений ні разу навіть не застогнав.
— Операція має бути складною, отже, потрібне для цього добре освітлення. Доведеться дістати кілька ламп.
— Ми зараз будемо мати електрику,— сказав один з бійців.— Де наші радисти?
За якийсь час ручний динамік стояв у хаті. Швидко протягли дроти. Засвітилась над столом яскрава лампочка.
Комбат не дозволив, щоб йому хтось допомагав, сам переодягнувся, сам ліг на операційний стіл і при цьому заспокоював інших, жартував.
Під час операції в нього було виявлено серйозне поранення печінки, шлунка та дванадцятипалої кишки. Інший на його місці помер би в дорозі або був би в шоковому стані, а Рева тримався...
І хоч надій на добрий кінець операції не було, хірург робив все можливе, щоб урятувати життя комбатові, покладаючись на його виключне здоров'я і силу.
Операція тривала півтори години. І весь цей час під дверима стояла Надія Бугрик, прислухалась до всього, що робилося в світлиці.
Нарешті двері відчинились. Вийшов хірург. Нічого не питала в нього. Метнулася до столу, де ще під наркозом лежав Павло Рева.
Він мусить скоро прокинутись. Надія взяла його руку. Ледь-ледь бився пульс. Дихав він важко. Зайшов Федоров.
— Проснеться? — спитала Надія Бугрик, благально дивлячись на хірурга. Той нічого не відповів. І ця мовчанка була для неї вироком страшним, убивчим.
— Не може бути... Не може бути, щоб він помер... Не вірю! — Вона все дивилась в його заплющені очі і ждала, ждала, коли ж розплющить він свої густі вії, гляне на неї, щось їй скаже.
Минали хвилини. Надія Бугрик гладила його лоб, руки, тихенько гукала, немов хотіла розбудити від міцного сну:
— Павлушо! Павлушо!.. Товаришу комбат!..
І раптом, немов з туману, долетіли до неї слова, в яких була невмолима приреченість:
— Треба надіти йому чисту білизну.— Це сказав Федороз і вийшов у другу кімнату.
— Нащо? — перепитала Надія Бугрик, не збагнувши відразу страшної правди.
Рева дихав все рідше. Взявши його холодіючі руки в свої, вона починала розуміти: сталося непоправне. Неминуча смерть підкрадається до нього, забирає його вгасаюче життя.
В кімнаті, крім них, нікого не було. Вона дивилась у воскове обличчя, пробувала пульс. Рідкі й кволі удари його серця шматували на частки серце їй.
— Павлушо, чуєш? Ну, глянь на мене! Це ж я біля тебе, я, Надежда.
Не помітила, як підійшов знову Федоров.
— Він проснеться? — знову тихо спитала в нього Надія Бугрик. Хірург, глянувши на неї, так само тихо відповів:
— Ні, не проснеться. Він уже... мертвий.
Забрали його од Наді, поклали иа ліжко, бо в хаті не було великого стола. Одягнули на нього гімнастьорку з орденом Леніна, що його він носив усього два дні. Потім всі розійшлися... Надія Бугрик лишилася з ним сама. Вкрила його теплою ковдрою, сіла поруч, дивилася на нього, а він лежав перед нею, мов живий, і все здавалося їй, що ось він розплющить повіки, посміхнеться до неї, скаже: "Надеждо, дівчатко моє бідненьке, сирітко..."
Мовчить він... Не чує її, бо вже мертвий... Мертвий...
"А може, це сон? Може, сон?" Надія Бугрик припала до грудей, в яких уже не билося більше серце.
Зазирав у шиби вікон світанок, а вона ні на мить не зімкнула очей. Здалось, чи то справді хтось рипнув хатніми дверима. Повернула важку голову, побачила партизана Дмитра Уварова. З його очей падали скупі, зворушливі чоловічі сльози.
— Комбат помер?
— Помер... учора...
Уже надворі партизани-столярі майстрували труну. Поклали в неї комбата, перенесли тіло його в приміщення штабу. В головах стала почесна варта.
На похорон друга приїхав комбат Іванов. Високий, широкоплечий, стояв він посеред хати, глибоко вражений горем, і чули всі, як він сказав:
— Ми не забудемо!.. Ми помстимося за тебе! — і ці слова звучали, як клятва.
Приходили й інші командири. Суворі і грізні в бою, вони стояли зараз розчулені, вражені несподіваною втратою.
531
— Чому ж ти не приймаєш нас, друзів своїх? Чому мовчиш?— сказав один із них, і глухе чоловіче ридання сповнило хату.
Поховали комбата вночі. І тільки шестеро найвірніших друзів його знають ту сопку, де виросла одинока партизанська могила. І доки житимуть вони на світі — зберігатимуть у пам'яті своїй мужній образ вірного друга і безстрашного воїна, яким був Павло Рева.
Поруч з комбатом було поховано й представника з Великої землі товариша Качуру, який загинув того ж таки дня під Храпунем.
Надія Бугрик повернулася до хати вбита горем. Втрачено найдорожчу в її житті людину.
Чим заспокоїти себе? Які слова знайти, щоб у них вилити всю тугу і весь біль зраненого серця? Куди б не пішла — не зустрінеться більше з ним, не гляне в очі його, ласкаві й —добрі, не почує ні жартів, ні чудових пісень.
Може, скоро підуть партизани в новий рейд. Лишиться на сопці одинока могила. Ніхто з друзів, поки продовжується війна, не прийде до неї. Тільки стара сосна шумітиме над ним у буряні ночі та плакатиме під дощами у негоду осінню, роняю-чи краплини, мов сльози, на стужавілий пісок.
Щемить серце. Болить серце!
Надія Бугрик не все ще виконала з його заповіту. Прохав він поминки влаштувати.
Сама ходила скликати друзів. Прийшли вони, посідали за столом.
Зажурений був Богатир. Посивілу голову схилив Сабуров. Нема більше друга бойового, нема! Розійшлися, навіть не попрощавшись.
Надія Бугрик, лишившись сама, підійшла до ліжка, взяла дарований кисет, взяла люльку дорогу.
