Партизанський край - Шиян Анатолій
Хай люди знають, що мене призначали на таку посаду, а я відмовився. Розумієте? Довір'я мені буде більше. Ну, а старосту, якщо мій брат не годиться, я підшукаю достойного. Ясно? А я сам буду, як і зараз, робити таємно, тихою сапою. Я ж не один. Є в мене помічники: жінка така, Фросина,— теж таємний агент. Зараз її в слободі нема, поїхала в Середипу-Буду повідомити про партизанів. Потім допомагає мені ще один хлопчина... Признаюся вам, важко людей підходящих знайти. На все село оце двоє розшукав, і більше нема. Хоч убийся — нема!
— А місцева поліція є?
— Є.
— Давай її сюди!
— Правда, поліцаїв у нас всього... двоє. Зараз я їх покличу. 509
Комірник вийшов, але скоро повернувся, привівши з собою одного поліцая.
Сабуров, оглянувши його, спитав:
— Мені відомо, що в селі є комуністи. Зможеш їх негайно заарештувати?
— Зможу. Я ще товариша собі на допомогу візьму. Удвох ми з ним справимося швидко.
— І розстріляєш комуністів?
— А чого ж? Коли треба буде — розстріляємо...
— Ну, йди, тільки обов'язково перед розстрілом доставити їх сюди.
Хвилин через двадцять поліцаї привели літнього чоловіка і зараз же вийшли, щоб розшукати ще й другого комуніста. Заарештований оглянув присутніх, опустив голову.
— Член партії? — спитав у нього Сабуров.
— Так.
— З якого року?
— Двадцять шостого.
— Чому не пішов до партизанського загону? Ніякої відповіді.
— Зв'язаний з ними? Допомагаєш їм? Знову мовчанка.
— Ну, що з ними будемо робити? — глянув Сабуров на комірника, і той забарабанив пальцями по столі.
— Відомо що. Ми з паном начальником поліції домовились...
— Ну, сміливіше, сміливіше...
— А сміливіше...— І комірник з скаженою люттю в очах подивився на комуніста.— А сміливіше, так їх потрібно розстріляти! І цього, і того, другого, обох, щоб вони людей не баламутили в слободі.
Важкий погляд більшовика зустрівся з холодним, убивчим поглядом зрадника:
— Продаєш? Вислужуєшся перед німецькою наволоччю?
— Чого мені продавати тебе? Нащо вислужуватись? — засміявся комірник, зиркаючи очима в бік Сабурова та його товаришів.— Не я тебе судитиму. Я тільки думку свою висловлюю панові начальнику поліції.
Заарештований перевів свої очі на Сабурова і несподівано спитав:
— Можна закурити?
— Закури перед смертю,— промовив "начальник поліції", і це так сподобалось комірникові, що той, сміючись, повторив теж:
— Закури перед смертю. Добре зволили сказати. Перед смертю цигарку... востаннє, значить... Хе-хе-хе!
Скрипнула хвіртка, і комірник, потираючи руки, повідомив:
— Ведуть... І того, другого, теж ведуть.
Він навіть оком підморгнув "начальникові поліції", мовляв, чиста робота.
Другий заарештований був молодший.
— Член партії? — спитав у нього комісар.
— Так. З тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року.
— Де працював до війни?
— В Середино-Будському райкомі партії. Завідував обліком райкому.
— Чому не воюєш? — спитав у нього Сабуров.— Чому не йдеш до нас у поліцію?
Мовчанка.
— Зв'язок з партизанами маєш? Мовчить.
— Ясно все,— сказав Сабуров і пройшовся по кімнаті.
— Панове, пора, мабуть, кінчати. Гадаю, вирок ясний? Що ж тут неясного, боже ти мій! Розстріляти їх! Тут весь народ такий. Знаю точно настрої. Дев'яносто п'ять відсотків чекають Радянської влади. їх би всіх передушити треба.
— Значить, розстріляти? — перепитав Сабуров і вийняв з кобури револьвер.
— Що ви, пане начальник поліції?! — запобігливо промовив комірник.— Це зроблять самі... поліцаї зроблять. Нащо вам руки свої...
— Фашистське поріддя! — закричав раптом "начальник поліції".— Комуністів розстрілювати? Радянське населення видушувати? Давай ключі! Увесь хліб роздати населенню, до зернини.
— Панове... Я не розумію...— І обличчя комірника зробилося одразу плямисто-червоним.— Не розумію...
— Зараз зрозумієш...— І з усього розмаху ударив комірника в обличчя рукояткою маузера: — Я не начальник Середипо-Буд-ської поліції. Я — командир партизанського загону Сабуров, це—комісар Богатир, а це — начальник штабу Бородачов. Зрозумів тепер?
Після цього випадку в Гавриловій слободі більше зрадників не було.
У КРЕМЛІ
Після недавньої грози ще не зовсім прояснилось небо. То заблищить у ньому самотня зірка, то сріблястим сяйвом вкриються контури сизуватої хмари. І ось вже випливає на простір повновидий місяць і стають помітними омиті теплим дощем дуби, осичини, крислаті сосни. Місячне сяйво падає на чоловіка, який сидить перед нами. Він вигрібає з багаття жарину, прикурює від неї таку цигарку, що вона ніяк не може вміститися в мундштуці і її доводиться підтримувати пальцями.
Коли б хто сказав, що ця людина — гроза для німців, що при одній лише згадці його імені ворога починає бити трясця,— може б, і не повірили цьому, бо таки справді у всій його постаті, в неквапливих рухах не було нічого войовничого. Навпаки, карі очі дивились лагідно, весело, добродушно. А сміх його, жарти, і навіть кашель, такий звичайний, дідівський, більше нагадували про домівку, затишок, мирне життя, аніж про війну. І все-таки цей чоловік був грозою для німців, які пропонували в численних об'явах своїх велику нагороду тому, хто доставить "діда" їм живого чи мертвого. Та був це не просто дід. Перед нами сидів колишній голова Путивльської міськради, а нині славний партизанський командир Сидір Артемович Ковпак.
Ми вже чули, що його, Сабурова й інших командирів приймали у Кремлі. Ми попрохали розповісти нам про цю зустріч.
— У серпні це було, в сорок другому році,— почав свою розповідь Сидір Артемович, затягуючись димом.— Одержали ми радіограми. Треба летіти на Велику землю, побувати в Кремлі. Доставили нас літаком — "дугласом", примістили в найкращому готелі "Москва".
Першим прийняв нас товариш Ворошилов, а потім ми довідались: буде зустріч із Сталіним. Крім нас з Сабуровим, прибули ще Емлютін, Дука, Покровський, Кошельов, Гудзенко й інші партизанські командири. Діждалися ми того дня, коли нас прийматимуть. Всім нам уже були перепустки заготовлені. Пішли ми. Біля будинку стоять вартові, перевірили, хто ми такі, просять: "Заходьте".
Пам'ятаю, перед нами — велика світлиця. Сидять в ній все цивільні люди. Я собі думаю: "В дальшій кімнаті, напевно, буде Сталін". Відчиняємо сюди двері, вітаються з нами, розпитують, як живемо, як воюєм. А тоді увійшли ще в одну кімнату. Нічого зайвого в ній нема. Якась сувора простота у всьому. І тихо. Дуже тихо. На столиках пляшки з нарзаном, цигарки.
Якось так вийшло, що я був першим. Відчиняю двері, дивлюсь: стоїть Сталін, а біля нього — Ворошилов. Я мовчу. Не чекав, що він буде в цій кімнаті, думав: десь далі.
"Ось який Ковпак",— сказав Климентій Єфремович, пішов мені назустріч, потис руку. Сталін теж потис мені руку. Тоді підходить до нього Сабуров, називає своє прізвище, а Сталін йому відказує: "Чув про тебе".
Він познайомився з усіма командирами. Посідали ми біля столу. А стіл довгий такий. Поруч Сталіна — голова білоруського Раднаркому товариш Пономаренко, Сабуров — у кінці столу.
Сидимо. На столі лежить "Казбек", але ніхто цигарок не бере. Ворошилов закурив перший, а тоді запропонував нам: "Закурюйте". Я взяв цигарку.
Поки почалась нарада, я встиг викурити всі свої цигарки. Не знаю вже, хто це помітив, а тільки принесли нам і поставили на столі вази, а на них отак горою лежать пачки "Казбека".
Перед Сталіним теж такі самі цигарки. Він бере їх одразу штуки три-чотири, відломлює мундштуки і не розтирає тютюн, а так цигарками і вставляє собі в люльку.
На столі в нього ніяких паперів, тільки в правій руці між вказівним пальцем і мізинцем олівець, заструганий з обох боків.
Ми всі вже сидимо, а Сталін іще пройшовся біля столу, сів теж, розгорнув перед собою карту.
"Німців багато?" — спитав він так тихо, що його не всі почули. Ми мовчимо.
"Німців багато?" — знову спитав піп так само тихо.
Тоді Сабуров, який сидів найдальше, сказав: "Товаришу Сталін, не чути вашого запитання".
Йосиф Віссаріопович підвів голову і промовив уже голосніше: "Німців багато?"
"Дивлячись де. Там, де ми стоїмо,— німці є".
Командири почали розповідати. Тоді Сталін звертається до мене: "Товаришу Ковпак, вам слово".
Я підводжусь, надіваю окуляри, збираю свої шпаргалки, хвилююся.
"Ні-ні, ви сідайте. Я буду давати вам запитання, а ви відповідатимете.— І він спитав: — Чи потрібні в партизанських загонах комісари?"
Я прямо, як говориться, з ходу відповів: "Потрібні,— кажу,— бо в основному робота ведеться серед населення і роль комісара в таких умовах особлива".
Багато я не говорив про це, бо йому й так все ясно. Потім він мене спитав: "Як ви тримаєте зв'язок з населенням? Як населення ставиться до вас, партизанів і партизанок?"
Я пояснив, що в населення ми нічого не беремо, озуваємось, одягаємось, харчуємось коштом противника, якого ми громимо, а також зрадників народу. Населенню багато допомагаємо. В цій справі були в нас недоліки. Захопимо у ворога хліб, візьмемо собі, скільки треба, а остачу роздаємо людям удень. Це накликало на людей згодом біду, коли ми залишали район. Цю помилку ми виправили, і тепер всі лишки роздаємо народові обережніше.
"Як харчуються партизани?"
Я розповів. Кожна рота, а по-нашому група, готує для себе обід. Якщо нема казанів — використовують відра, а часом бідони з-під молока.
"Ось ви пускаєте під укіс ешелони. Що ви взяли собі, чим скористалися з цих ешелонів?"
"Досі нічого не брали,— признався я,— звалимо,— кажу,— ешелон — ото і все".
"А треба брати або знищувати так, щоб ворог нічим не міг скористатися після аварії".
Тоді я розповів випадок з нашого життя. Якось під час бою в лісі ми підірвали міною німецький танк. І поки збиралися витягнути з нього гармату, кулемети, боєприпаси, підійшов справний танк, взяв підбитого на буксир і потягнув на свою територію. До цього часу забути не можемо, як у нас фріци танк украли.
"От бачите...— і Сталін засміявся. Потім він несподівано для мене спитав: — Скажіть, Ковпак, чи можливо з Брянських лісів вийти на правий берег Дніпра?"
Я не міг відповісти одразу. Сталася в мене заминка. Він це помітив і сказав: "Гаразд, ви мені пізніше відповісте.— І звернувся до Сабурова: — Дніпра, мабуть, не перейдете,— і, помовчавши трохи, спитав: —А може, перейдете?"
Сабуров сказав: "Думаю, що Дніпро перейдемо".
Розмовляючи з Сабуровим, Сталін по моїх очах помітив, що я вже можу йому відповідати, і каже: "Я слухаю вас, Ковпак".
"Вийти на правий берег Дніпра можна,— сказав я,— але треба, щоб нам підкинули трохи артилерії, боєприпасів, обмундирування".
"Складіть заявки, щоб забезпечити рейд".
Потім він став розмовляти з командирами інших з'єднань і загонів.
