Партизанський край - Шиян Анатолій
Та коли не дістала його куля, дістане вогонь! І партизани підпалили палац. Густий дим окутав одразу башту. Потім усі пішли до заводу, де інші воїни порались біля бака з спиртом. Незабаром під'їхала сюди пара добрих гебітсівських коней, запряжених у бричку.
— Злізай,— наказали кучерові, який і досі не розумів, що це воно тут робиться.— Злізай, бо ми не пани, самі вміємо правити кіньми.
— Як то злізай? — здивувався конюх.— Пан гебітс...
— Твій пан гебітс скоро у вогні шкварчатиме.
— Не розумію.
Дали кучерові по потилиці, і він, зрозумівши тоді, з ким має справу, більше не заперечував. Навантажили діжку спирту, повезли. А потім партизани дістали соломи, розтрусили її в машинному відділенні і полили бензином. Сюди ж повипускали з чанів спирт. І коли все було підготовлено, боєць Овдій Харко, жартуючи, сказав:
— Ну, господи благослови! Хай тобі, спиртовий заводе, не буде ні пуху ні пера, а німцям хай не дістанеться ані чарки спирту,— та й кинув запалений віхоть соломи в машинне відділення. Спалахнуло одразу величезне полум'я.
Побували хлопці і в містечку Століні, захопили багато зброї, боєприпасів, різних документів, серед яких було оголошення окружного комісара:
"В доповнення до розпорядження про перегляд річників 1921 —1927 рр. оголошую таке:
1. Термін зголошення до комісійного перегляду продовжую до дня 13 травня 1943 р. Дальшого продовження терміну зголошення пе буде.
2. До дня 13 травня 1943 р. зголошуються всі особи річників 1922—1927 рр., які не посідають посвідок про звільнення, з червоною печаткою, хоч би навіть не було доручено сільською управою спеціального повідомлення в цій справі.
3. До 13 травня 1943 р. мають зголоситися всі родини, що хочуть добровільно виїхати на працю до Німеччини. Одначе ж зазначається, що 50% членів родини мусить бути працездатними. За працездатних вважатимуться всі особи понад 10 років. Виняткові випадки в цій справі мусять бути представлені мені до затвердження.
4. Зголошення інших осіб всіх річників на добровільний виїзд на працю до Німеччини будуть прийматись до дня 13 травня 1943 р.
5. Від 15 травня всі особи річників 1922—1927 рр., які не посідатимуть посвідок про звільнення з червоною печаткою, будуть арештовані і заключені в тюрму до засудження. За особи, яких не можна буде арештувати, відповідатиме ціла родина, яка буде забрана до виховного табору праці, а господарка конфіскована.
6. Всім особам, що після комісійного перегляду втекли додому, буде прощена вина, якщо вони знову зголосяться до нового перегляду до дня 13 травня 1943 р.
7. Крім цього, звертаю увагу на дальшу важкість кар, згаданих в пунктах 6, 7, 8, 9 мойого розпорядження від ЗО квітня 1943 р.
Окруоюний комісар Опіц"
...Партизанські загони провели рейд з Брянських лісів в Житомирську область за ЗО днів, пройшовши по тилах противника 534 кілометри. В цім поході перетято залізниці і шосейні дороги, форсовано ріки: Десну, Снов, Дніпро, Прип'ять, Словечну. Проведено 67 бойових операцій, в яких знищено 1157 ворожих солдатів і офіцерів та 39 взято в полон.
З захоплених складів та зерносховищ противника роздано населенню 3500 тонн хліба, 60 тонн солі, 170 діжок меду.
Загони за час рейду поповнились на 1212 чоловік.
Люди зустрічали партизанів і проводжали їх, як синів, братів, чоловіків, бо ці воїни були для них найріднішими в світі. Своєю появою вони вселяли людям радість, і віру, і надію невгасиму.
Повернеться воля свята. Ворога буде розбито. МЕДСЕСТРА НАДІЯ БУГРИК
Багато на Україні таких річок, як Сула, з чистою й прозорою водою, та лягли понад нею в районі Оржиці болота, зарослі осоками шумливими, травами-водолюбами, мохом густим. Не пройти через них людині: засмокче її трясовина. Тільки плавній птиці тут роздолля. На тихі озерця випливають з очеретів цілі виводки дичини. То пронесеться над болотом чайка, то промайне бистрий чибіс і грудкою впаде в ситу зелень...
Ось у такому болоті, по шию в воді, дванадцять годин простояла разом з подругою Надія Бугрик.
Гаубичний полк, де вона працювала медсестрою, потрапив в оточення. З водяної схованки було добре видно німецькі машини, що снували по шляху, видно було полонених, яких гнали німці під конвоєм до таборів смерті.
Минув день. А коли настала ніч, Надія з подругою вийшли з болота, повикручували одежу, одягли її знову на себе.
Безлюдна дорога вивела їх у поле. Йшли ніч, а перед світанком завернули до скирти.
Хотілося їсти. В торбі було кілька сухарів, але вони порозмокали в болоті, перемішалися з милом.
— Надю,— сказала подруга,— нам треба скинути військову форму і одягнути цивільну. Коли будемо йти, як сільські дівчата, може, доберемося до своїх, а інакше поб'ють або заженуть до табору.
Всього натерпілись у дорозі. То, бува, дощ холодний січе, а перестояти негоду немає де; то, бува, вітер осінній проймає до кісток, а обігрітися немає де.
Поле і поле, а в тому полі маячать люди. Може, то німці? Втікати немає куди, обминати немає як. Підходять ближче, помічають гурт селян у рванім одягу, з торбами, неголених, немитих.
— А куди йдете, дівчата?
— Недалеко,— відповідає Надія Бугрик,— он у те село, до тітки в гості.
— Ну то і ми туди,— сказав чоловік, що його моложаве обличчя почало заростати густою бородою. Надія одразу впізнала в них бійців і командирів, які пробиралися до лінії фронту.
— А хто ж ви будете? — спитали вони згодом у дівчат.
— Медсестри,— призналася Надія.
Фронт з кожним днем відкочувався далі й далі. Відстала в однім селі подруга, і тоді Надія Бугрик, лишившись сама, вирішила провідати матір.
Тільки в кінці січня 1942 року прибула вона до рідного села Уралова на Сумщині.
Ось рідна хата. Відчинила хвіртку, побачила на подвір'ї молодшого братика — рубав дрова.
— Колю, драстуй!
— Надя...— промовив так, наче з'явилася вона з того світу.— Надя!..— І очі його відразу налились сльозами.
— Хазяїн...
— Ну да, тепер хазяїн. Батька ж нема.
— Як нема? — стривожилась Надя.— А де ж наш батькр?
— На фронті.
— А мама?
— Корову доять.— І він закричав: — Мамо, Надя повернулась! Чуєте, мамо?
В ту ж хвилину з хлівця вийшла мати.
— Ой доченько ж ти моя! — скрикнула, обхопила її руками, притисла до грудей.
Знову Надія Бугрик у рідній сім'ї. Ось перед нею братик, сестриці, мати.
— Та яка ж ти стала, Надієчко,— вболівала вона, оглядаючи дочку,— та яке ж у тебе личенько зробилося худе. Тільки очиці й світяться.
— Важко було мені, мамо. . Надія лишилася поки що вдома.
У березні 1942 року в селі зупинився партизанський загін імені Миколи Щорса. Надія Бугрик, відвідавши командира загону Миколу Васильовича Таратуту, дізналася, що йому в загоні потрібні медсестри. І тоді ж вирішила стати партизанкою. Мати про це нічого не знала.
Одного разу сиділа вона біля столу зажурена та задумана.
— Про що ви, мамо? — спитала в неї дочка, ніжно обійнявши її.
— Коли партизани стоять у нашім селі, то й людям спокійно, а ось поїдуть вони від нас,— знову німці з'являться, знову терзатимуть народ.
— Мамо,— сказала їй Надія,— та коли б німці увійшли до села, вони б розстріляли мене одразу. Я оце думаю: чого ж мені їхньої кулі ждати? Краще піду я, мамо, з партизанами. В них медсестри нема. Будуть бої, хто рани їм перев'яже? Хто їх догляне? Це треба вміючи робити. Бачите ж, який час настав,— весь народ воює.
— Ой дочко! Не говори мені. Я і так тебе ледве діждалася. Сиди вдома.
— Не можу, мамо. Партизани скоро підуть у бій. І я піду з ними. Я мушу їм допомагати. Мушу... Хіба для того мене вчила Радянська влада, щоб я в такий час вдома сиділа? У такий час вдома... Подумайте, мамо. Може, десь і батько наш у партизанах.
— Ні, батько в армії,— упевнено сказала мати.
Першого травня 1942 року Надія Бугрик вдруге пішла з рідної хати на війну. Гарячу сльозу втирала з очей мати, цілувала її на прощання.
— Я, мамо, вісточку передаватиму про себе, я приходитиму до вас, коли буде змога.
Рушив із села загін на бойові операції, пішла разом із загоном Надія Бугрик. Всього їй довелося зазнати в цім поході. Та не було ким передати матері вісточку про себе. А через кілька місяців, коли загонові знову довелося проходити через Уралово, Надія Бугрик уже не знайшла в ріднім селі ні хати своєї, ні матері з сестрами, ні любимого братика — всіх їх розстріляли німці.
Минали дні в походах і боях. Та кожного разу, як згадувала вона про домівку, серце її щеміло болем, гнівом проймалася душа, гнівом до ворогів, пекучим, безмежним, нещадним.
Пригадується їй ніч біля села Кренидівки. Повновидий місяць ясно-ясно світив тоді в небі. Група партизанів, озброєних автоматами й кулеметами, підходила до села. Раптом від крайніх хат вдарили ворожі станкачі. Партизани залягли. Почався бій. В селі, як виявилось потім, стояв великий загін мадьярів. Битися невеличкій групі з ним було недоцільно. Вирішили відійти. Довелося тоді Надії Бугрик повзти гречкою. А гречка була в цвіту та в передранковій росі.
Замурзана, розчервоніла, з'явилася вона до командного пункту, де стояли Таратута, Богатир і Рева.
— А що це в тебе, Миколо Васильовичу, таке невмиване ходить? — спитав жартівливо Рева, оглядаючи дівчину.
— Це наша медсестра.
— Така мала і вже медсестра! А перев'язки робити вмієш?
— Умію.
— Ну то на тобі огірків, та оце яблуко візьми. Не зважай, що зелене, воно смачне. Куштуй. А тепер давай познайомимось.
Він взяв її за руку, глянув в очі.
Ой горенько! Краще б не дивився. Зніяковіла Надія, щоки аж пашать, а він навмисне руки її не випускає, та жартує, та сміється.
— Отак ми червоніємо. Ага... дужче... Ану ще дужче... Гай-гай, як та рожа стала!—засоромив дівчину вкрай, а тоді тільки випустив її руку з своєї.— Ходи здорова, та більше мені на очі не попадайся.
А то якось заїхав у табір з Богатирем.
— Мала! — гукнув він через вікно.— Збирайся в дорогу, та швидко.
Надія дивилась на нього і не могла добрати, чи серйозно він говорить, чи жартує.
— А куди ж мені збиратися?
— В Очкіно поїдемо. Кажуть, там вишні доспіли.
На вишні, справді, в тому році був великий врожай.
— Люблю,— говорив Павло Рева, нагинаючи рясну гілку,— змалечку люблю. Та що може бути краще? Хіба малина? Малину теж люблю. Гей, мала, іди-но сюди, я тебе добрими вишнями почастую.
— У мене теж є. Сама себе частуватиму.
