Партизанський край - Шиян Анатолій

Я скажу всю правду, тільки не вбивайте нас. Ми надіслані сюди як зв'язкові з штабу Воскобойникова, бо передбачається наступ партизанів.

— Звідки в Локті знають про напад партизанів? — запитує Пашкевич.

— До штабу прийшла не відома мені людина, назвалась зв'язковим Брасовського партизанського загону й почала домагатися побачення з начальником. Через півгодини було віддано наказ про оборону Локтя і про арешт пана Буровихіна.

— Що це значить, Олександре? — запитує Пашкевич.— Зв'язковий брасовців — зрадник?

Сабуров продовжує допит полоненого, і той повідомляє:

— Локоть викликав підкріплення з Брасова. До ранку воно мусить прибути.

— До ранку? Командирів до мене! Швидко!

Тепер сумнівів немає. Партизанів зраджено. Партизанського нападу чекають у Локті. Але ж не обов'язково сьогодні. Сьогодні вранці з Брасова в Локоть має прибути підкріплення.

— А що, коли спробувати ввірватися в місто під виглядом брасовського підкріплення? — запитує Сабуров і дістає схвалення командирів.

— Знаєш пароль? — звертається Сабуров до полоненого.

— Як же не знати? — відповідає той.— Добре пам'ятаю... "Цар Федір", відповідь — "Апраксій".

Пашкевич забирає з собою арештованих. Сабуров дає завдання:

— Увійшовши до міста, група Івана Федорова повинна ввірватися до офіцерської казарми. Кочеткову — захопити штурмом в'язницю і звільнити Буровихіна. Група трубчевців на чолі з Кузьміним — мусить знищити керівництво "партії", загін, очолений Боровиком, прикриває шляхи відходу. Бородавка з групою Іванченка блокує дорогу на Брасово. Завдання ясне, товариші командири? В путь! Рух прискореним маршем. Коней не шкодувати!

Незабаром голова колони вже вступила в містечко Локоть. Швидко мчать коні, а вздовж колони чути притишені голоси їздових: "Ходу! Ходу!" — і відгодовані коні мчать ще бистріше.

Тихі вулиці. Ніде ані вогника, ані людини. Та хоч би хто і вгледів їх, ніколи б не подумав, що це партизани. Так собі селяни з навколишніх сіл їдуть базарювати.

Спинились біля двоповерхового будинку, де містилась резиденція "керівника всея Росії", помітили вартового. То пройде він уздовж фасаду, вдивляючись у тьму широкого подвір'я, то повернеться назад і стоїть, мов привид, біля дверей, охороняючи сон офіцерів.

Михайло Петраков, Іван Федоров, Володимир Стріха зайняли вже свої місця, розставили кулемети, підготувалися до бою.

Хто ж починатиме?

До Сабурова підійшов Іван Федоров:

— Товаришу командир, дозвольте мені.

Командир і комісар добре знали відвагу, сміливість і винахідливість цього воїна.

— Добре,— погодився Сабуров.— Іди.

Федоров, узявши з собою дві гранати і ручний кулемет, попрямував до будинку. Вартовий, очевидно, не сподівався, щоб до нього на пост міг з'явитися партизан.

— Хто йде? — крикнув він, помітивши силует людини.

— Федоров,— відповів йому спокійно кулеметник.

— Який Федоров?

— Ванька Федоров. Що ти, не впізнав мене?

— Та я ж по голосу вгадую, що це ти, Грицько.

— А то ж який біс?

— Ну, дай прикурити.

Партизан підійшов ближче і майже впритул з нагана вистрелив у вартового. Цей постріл почули п будинку, але хоробрий кулеметник вже зайшов у коридор. Широкі сходи вели на другий поверх, де спали офіцери. Вони чули постріл і кроки на сходах. Хтось із них спитав:

— Який чорт там стріляє?

— Спите й досі?.. Тривога... Партизани!..

Одразу знявся галас, крик. В самій білизні кинулись офіцери до сходів, а тут їх Іван Федоров зустрів нищівним вогнем з ручного кулемета.

Передні з них падали, а інші, не розуміючи, в чому справа, кричали:

— Швидше на подвір'я! Швидше...

— Назад! — гукнув якийсь, збагнувши все.— Партизани в приміщенні!

Сходи вже були вкриті вбитими і пораненими. Частина офіцерів метнулася до вікон і почала звідти відстрілюватись, кидати гранати.

Федоров лишився на першому поверсі. З приміщення вийти небезпечно — уб'ють відразу, але й лишатися довше не можна, бо вже не вистачало патронів.

Тоді він, ставши у дверях, гукнув до товаришів:

— Прикривайте відхід!

Два станкових кулемети вдарили по вікнах. Цим скористався Іван Федоров і вискочив з будинку.

На командний пункт прибіг зв'язковий від Кочеткова, доповів:

— Товаришу командир! Тюрму взято, але тюремна охорона, яка було відступила, одержала підкріплення і зараз блокує тюрму. Група Кочеткова в осаді. Разом з Кочетковим лишився й Пашкевич.

— Веди!—наказує Сабуров зв'язковому і, взявши автоматників, поспішає на допомогу.

...Жорстокий бій.

Разом з автоматниками Сабуров вривається всередину в'язниці, і тут його зустрічає Пашкевич.

— Сюди, Олександре,— говорить сумовито і йде коридором. На підлозі обсипана штукатурка, розбите скло, покинутий автомат, гільзи з-під патронів.

А ось і камера. На підлозі лежить людина. Калюжа крові. Шматки подертого й закривавленого одягу. Ножем спотворений труп.

497

17 А. Шиян, т. 2

— Буровихін... Наш Вася Буровихін,— говорить Пашкевич, і голос у нього тремтить.— Коли ми ввірвалися до в'язниці, він був ще теплий. Василя вбили, мабуть, в той момент, як ми в'їздили в Локоть... Дивись!

Пашкевич підводить командира до стіни, запалює сірника, і при бляклому світлі можна прочитати надряпані на брудній стіні слова: "Видав зв'язковий. Кінці в Севську. Шперлінг. Америка".

— Ось хто його вбив, Олександре... Таку світлу, чесну людину...

Та бій у містечку продовжується. Треба поспішати.

Біля офіцерської казарми б'є станковий кулемет. Партизани також блокують особняк, де живе Воскобойников.

У розпалі бою з приміщення вискочив сам "керівник всея Росії", а слідом за ним і його дружина.

— Досить! — гукає він до партизанів.— Ви оточені. Здавайтесь!

Льонька Дурнєв різонув його чергою з автомата, збив з ніг, але певності не було, чи скосив на смерть.

Та в ту ж хвилину партизани почули тривожний крик його дружини:

— Допоможіть... Костянтина Павловича тяжко поранено. Швидше, прошу вас!

Почало світати.

З горищ, з вікон відстрілювались офіцери. Вже поранено кулеметника Володимира Стріху, Васильєва, Григор'єва.

— Треба вдарити з міномета по горищах,— сказав Пашкевич і раптом упав.

— Миколо, що тобі? — спитав Богатир, але прокурор, нічого не відповідаючи, схопився руками за живіт. Його винесли з бою.

Офіцерські кулемети шаленіють, бій затягується, а в Локоть з Брасоза може надійти обіцяне підкріплення. Треба бій кінчати.

Сабуров викликає на підмогу групу Іванченка, щоб під прикриттям ураганного вогню знову ввірватися в будинок й покінчити з залишками білогвардійської офіцерні...

Іванченко вже зайняв бойову позицію. Сабуров подає команду:

— Вогонь!

Вдарили кулемети й автомати по вікнах. Цим скористалася група Івана Федорова.

— За мною!

Ривок — і вже бій продовжується в приміщенні. Партизани б'ються в коридорах і класах колишнього технікуму й остаточно ліквідовують цей головний вузол опору.

Тепер все. Керівництво "партії" знищене. Офіцерське ядро розбите.

Повз Сабурова проїздять сани. На них лежить укритий кожухом тяжко поранений Пашкевич. Тієї хвилини не думав командир, що він назавжди втратить бойового друга.

Надійшли відомості, що з боку Севська з'явилася ворожа колона. Сабуров подає сигнал відходу. На санях також везуть труп Василя Буровихіна, прикритий рядниною...

У цьому бою було знищено 87 офіцерів, забито пройдисвіта Ворону, а сам "керівник всея Росії", інженер Земля, він же Воскобойников, помер того ж дня в лікарні па операційному столі.

Вороги не тільки знищили Василя Буровихіна. Вони покінчили й з розвідницею Мусею Гутаровою. Ось що розповів про це командир Сабуров:

— ...Вона витримала страпліі катування. В камеру до неї помістили матір поліцая з надією вивідати партизанські таємниці. Але Муся трималася героїчно. З допитів її приносили майже мертву, але коли до неї поверталася свідомість, вона сміялась над безпорадністю гестапівців і казала старій, не знаючи, що то шпигунка: "Бабусю, я їх там лаяла і в обличчя плювала, а вони все чекають, що Муся розповість їм про партизанів. Те, що в мене в голові і в серці, вороги і розпеченим залізом не вирвуть..."

І Муся дотримала свого слова, залишившись до кінця вірною партизанській клятві. А стара, дивлячись на ці нелюдські знущання, збожеволіла.

...На страту Мусю везли в кузові машини. Фашисти хотіли її повісити прилюдно на майдані в Трубчевську і для цього зігнали жителів з навколишніх сіл і міста. Коли машина наблизилась до майдану, з вуст змученої дівчини пролунали слова: "Комсомол не перевішаєте. Ми переможемо фашистських гадів!"

І тоді фашисти, що везли її на страту, розстріляли дівчину просто в машині. Гестапівські кати побоялися навіть закопати її, а вночі кинули під лід Десни.

Так героїчно загинула наша партизанка-розвідниця, комсомолка Муся Гутарова.

РУКИ, ЩО ПОВЕРТАЮТЬ ЖИТТЯ

На передовій відбуваються жорстокі криваві бої. Щодня до пересувного польового госпіталю привозять бійців і командирів. Вже кілька ночей підряд хірург Олександр Миколайович Фе-доров стоїть за операційним столом. Хочеться спати, дуже хочеться спати, але не можна, бо на його допомогу чекають тяжко поранені воїни.

І ось несподівано хурчить, а потім вибухає поблизу снаряд. Сиплються з вікон скалки. До операційної вбігає перелякана санітарка:

499 17*

— Ховаймося! Німці з панцерників б'ють по нашому госпіталю.

Та як може ховатися хірург, коли на столі в нього лежить під наркозом боєць? Операція,— незважаючи па обстріл, продовжується. І тільки тоді, коли все було зроблено, хірург наказав санітарам:

— Обережно несіть його до палати.

Всі шляхи для евакуації госпіталю відрізано. Поранених довелося розміщувати по хатах, залишаючи перев'язочні матеріали, медикаменти, білизну.

В одній хаті до Олександра Миколайовича звернувся боєць.

— Товаришу лікар,— сказав він,— все одно нам, пораненим, не жити. Прийдуть німці, доб'ють... Дайте мені якоїсь отрути, щоб сам... щоб не від німецької руки. В мене зброї нема, то хай буде отрута.

На хутір Мамаївку, де заночували п'ять лікарів, шофер і санітар, увірвалися німці:

— Рус, здавайся!

Серед лікарів — терапевт Емма Хотіиа, єврейка. Саме до неї підійшов німець і, підозріло розглядаючи її, спитав:

— Юде?

Емма Львівна стояла бліда.

— Ні, вона росіянка,— відповіли за неї товариші.

У лікаря Зенкевича німець помітив на руці годинник і забрав його собі.