Партизанський край - Шиян Анатолій

На п'ятий день після поранення вона померла. Поховали її в селі Езерах. Місцеві жінки обмили її, одягли в хороше плаття...

А Сашенька лишився сам. Ото прийде з бойового завдання і одразу біжить... Куди? До могили своєї Оленьки... Стане там зажурений і плаче... Гірко-гірко плаче...

У СУЗЕМЦІ

Зранку до партизанського табору прибув лісник. Сабуров зустрів його, як друга:

— Що новенького?

— Та дещо є. Поговорити треба.

— Ходімо, комісаре,— запросив Сабуров Богатиря, і через якусь хвилину в землянці вони слухали гостя.

— Про нового коменданта Суземки вже, мабуть, чули?

— Не тільки чули, а знаємо, що суземське начальство жде обіцяний фінський полк, щоб його повести й розгромити нас, партизанів.

— Схоже на правду. Так ось зібрали вони нас, лісників, оце недавнечко до коменданта Леу і давай навчати, щоб ми завели знайомство з партизанами, годували їх добре, по чарці з ними випивали. А коли даватимуть якесь доручення, то щоб не відмовлялись. Потрібно, мовляв, їхнє довір'я завоювати... Он як придумали хитро. І щоб ми точно розвідали все, де знаходиться загін, яка його чисельність, яка зброя та як зручніше підійти до табору, щоб несподівано вдарити й розгромити... Отож попереджаю.

— Хто проводив нараду? — спитав комісар.

— Сам комендант Леу, але там були і старшина Мамонен-ко, і лісничий Онцев, і агроном Землянка. Ще якийсь німецький офіцер.

Бистрий погляд командира зупинився на лісникові:

— Скажи, комендант Леу живе на приватній квартирі?

— Та вони всі живуть в окремих будинках. Скільки вже наших людей загубили, гадиі Червоноармійські родини видають, активістів видають. Сім'ям партизанів та комуністів, що не встигли евакуюватись,— нема від них життя.

— Щось придумаємо, друже,— сказав Сабуров,— а тобі спасибі за повідомлення. Хто з них добре знає наші ліси?

— Звичайно, лісничий Онцев. Але, кажуть, що й старшина Мамоненко добре знає всі урочища.

Лісник пішов. Олександр Сабуров глянув на комісара, і той одразу зрозумів, що рішення командиром уже знайдене.

— Кого пошлемо в розвідку до Суземки?

— Гадаю, що доведеться йти Марії Кеніній і Волчкову,— сказав комісар.

— На цей раз я хотів би підключити до них ще й Ваську Буровихіна.

— Добре,— погодився Захар Богатир.— Хлопець він бувалий, надійний.

...Лісовою дорогою мчать сильні, бистрі коні. Свистить вітер, скрипить під полозками саней скований морозом сніг, а осторонь стоять тихі сосни, білокорі берези, задумливі дуби. Падають від них синюваті тіні, переплітаються дивовижним мереживом на снігу, що виблискує під місяцем міріадами холодних і колючих іскор.

Коні зупиняються на узліссі. Озброєні люди встають з саней, якийсь час уважно розглядають містечко. Воно тихе, заметене снігами, безлюдне...

— Ходімо! — сказав командир.

Група зупиняється біля невеликого, але акуратного особнячка з ринвою, прикрашеною жерстяним півником.

Виставлено дозори. Кілька чоловік підходять до вікна. Стукає в шибку один. За дверима чути поквапливі кроки й роздратований жіночий голос:

— Хто тут?

— До коменданта Леу.

— Леу живе поряд, праворуч.

— Ти помилився? — запитує Сабуров, і Васька Волчков, ніяковіючи, ще раз оглядає будинок, знизує плечима.

— Все точно, товаришу командир!.. Той самий будинок, і вікна, і ринва з півником.

Та все ж він іде разом з усіма до сусіднього особнячка, праворуч. Тут немає на ринві півника і сам будиночок значно бідніший.

Постукали в шибку. Не одразу почулось шарудіння й старечий голос:

— Потрібний Леу? Так він же в сусідньому будинку, ліворуч... Вже там були? Клянусь богом, Леу живе поряд, де ринва з півником. Ви одразу скажіть, хто ви і звідки, а то всю ніч простоїте на морозі. Він боїться вночі двері відкривати.

Вся група повертається знову до першого особняка.

— Леу живе тут,— запевняє Васька Волчков.— Я ж добре запам'ятав цей дім. Ось ринва і півник той самий... Ми не могли помилитись.

Сабуров рішуче стукає в двері. Жінка відповідає одразу, мабуть, чекала повторного візиту. Тільки голос у неї ще роз-дратоваміший і зліший:

— Сказала вам — Леу живе поряд. Ідіть звідси геть! Нема чого турбувати людей серед ночі.

Сабуров загримав сильніше.

— Ми офіцери з Севська. Якщо негайно ж не відчините — висадимо двері!

У сінях стає тихо, потім чується невиразний шепіт, цокання ключа в замку, і, нарешті, двері розчиняються.

Минаючи жінку, Сабуров швидко входить у першу кімнату. Світла нема, але крізь шибку, осяяну місяцем, добре видно чоловіка в фашистській формі. Видно, встиг уже одягнутись.

— Руки вгору!

Захар Богатир включає електричний ліхтарик. Перед ними високий гладкий чоловік років під сорок. Ріденьке світле волосся зачесане на проділ. Очі жмуряться від яскравого проміння. Руки поволі підводяться й помітно тремтять.

— Пароль і пропуск на сьогоднішню ніч? — вимагає Сабуров.

— "Юнкере"... Хрест.

— Збирайтесь! Підете з нами.

Леу все ще тремтячими руками одягає шинель. Його виводять, а Сабуров з Пашкевичем затримуються на хвилинку. Дружина Леу стоїть біла мов полотно, тільки зубами цокотить.

— Слухайте мене уважно,— каже їй Пашкевич.— Якщо хочете жити, мовчіть як риба. Зрозуміли?

Вона мовчки хитає головою і не рухається з місця.

Вулиця така ж безлюдна, як і раніше. Зривається рідкий сніжок. Світить місяць, і в його освітленні добре видно коменданта, що тремтить від страху. Він зрозумів усе без слів.

— Хочеш жити — відчиняй двері до начальства,— попередив його комісар.— Не хочеш — тут тобі й смерть! Вибирай.

— Відчиню...— одразу погодився Леу.— Відчиню... Вони мій голос знають. Кого вам треба?

— Старшину Мамоненка, лісничого Онцева, агронома Землянку,— пояснив йому комісар.— Одуриш — уб'ємо!

— Нащо одурювати? Домовились по-чесному, по-хорошому. Я зла не робив. Я російський німець. Призначили комендантом, я і працюю в них.

— Веди до Онцева! — наказав Сабуров.

Ніде ні душі, наче вимерло в містечку Суземці все живе. Навіть патрулів не видно.

— Слухай, Леу. Може, ти нас до комендатури ведеш? Ще раз попереджаємо.

— Наказано до Онцева, я й веду. Вій живе в центрі, в казенному домі.

Ось нарешті й той дім. Леу звично стукає в крайнє вікно:

— Онцев, відчини. Це я, Леу. Німці приїхали.

Лісничий спочатку підійшов до вікна, освітив ліхтариком невідомих, перепитав:

— Ти, Леу?

— Я,— підтвердив той, навмисне ставши в смугу світла.— Відчини, є діло.

Сумнівів у лісничого вже не було. В його кімнаті з'явилося світло. А біля хвіртки стояли непоміченими командир і комісар. Вони чули, як гримнув у сінях засув, як з рипінням відчинились двері. Цієї ж хвилини почувся улесливий голос лісничого:

— Пробачте, панове, що трохи довелося затримати вас на морозі. Час, знаєте, тривожний. Такими ночами...— і голос йому раптом урвався. Сильні руки танкіста Івана Федорова, переодягненого в німецьку форму, так швидко й ловко схопили лісничого за комір, що той навіть не встиг крикнути.

— Мовчи! — погрозив йому партизан, і лісничий, зрозумівши, з ким зустрівся, злякано забелькотав:

— Я... я... мовчу, мовчу...

Сабуров і Богатир зайшли до приміщення, захаращеного речами, очевидно, награбованими.

З спальні в барвистому халаті вийшла назустріч "панам німцям" розчервоніла й красива лісничиха. Вона трохи схвильована, а ще більш здивована таким пізнім і несподіваним візитом. Роблячи реверанси й мило граючи очима, вона говорила:

— Затримали вас, панове офіцери. Тисячу пробачень. Ви повинні нас зрозуміти. Ніч. Банди бродять.

— Про які банди говорите? — спитав Сабуров.

— Як? — здивувалась лісничиха.— Ви не знаєте? Ну, банди, що партизанами себе називають.

— Оце ми і є справжні партизани.

Лісничиха так і гепнула на підлогу, наче хто її скосив. Де поділись одразу кокетування, і грайливість, і оті "аристократичні реверанси", що їх так старанно виробляла вона перед "панами офіцерами". Розгублена, безпомічна лісничиха сиділа на підлозі. В очах був такий жах, наче саме її збиралися забрати з собою партизани.

— Як же це? Не розумію... Леу,— звернулася вона до коменданта, чекаючи від нього якихось пояснень, але той відвернувся, не промовивши й слова.

Лісничиха підвелась:

— Товариші партизани, це непорозуміння. Мій чоловік чесний. Ми нікому зла не робимо. Та всім же відомо, що він тільки формально німцям служить, а насправді він теж партизан... Я ж знаю добре свого мужа.

— Прекрасно,— промовив Сабуров з ноткою іронії, якої не відчула перелякана господиня.— От ми партизана й візьмемо, хай допоможе нам в одній справі.

— А тоді відпустите його додому? Спасибі вам, велике спасибі.

— Дурна! — озвався лісничий Онцев.— Не відпустять вони мене... розстріляють.

Онцева забрали з теплої хати і поїхали до старшини Мамо-ненка. У минулому — це офіцер царської армії. Леу знову постукав у вікно.

— Мамоненко, відчини. Німці приїхали. Це я, Леу. Одразу ж, не перевіряючи, в самій білизні й кожусі наопашки вийшов господар:

— Прошу, панове, заходьте. Пробачте, що в такому вигляді приймаю... Не хотілось затримувати вас.

Далі йому не довелося пробачатися. Почувся рішучий наказ:

— Руки вгору!

Мамоненко закліпав очима. Затремтіла його цапина борідка:

— Не розумію, панове... Нічого не розумію...

— Руки вгору! Уб'ю!

Підняв. З плечей його впав на сніг теплий кожух. Зайшли потім до хати.

— Розповідай, старшина, що для німців приготував?—допитувався Сабуров.

— Приготував дванадцять діжок борошна, сім діжок м'яса, двісті пар армійської білизни.

— Добре старався!

— Чому ж? Я і для вас, коли накажете, з великою охотою приготую. Обіжатися не будете. М'ясо, продукти, білизну... Мені однаково, кому служити.

— А нам не однаково.

— Тобто я не так висловивсь. Я в тому плані говорю, хто жалування платить...

Кожна хвилина дорога. Мамоненкові запропонували одягнутись.

— Ми завжди можемо в дружбі жити,— говорив він,— для партизанів я все зроблю з великою охотою. Ти, стара,— звернувся до дружини,— постав самоварчик, я скоро буду вдома. Сподіваюсь, мене довго не затримають товариші.

На посаді агронома працював зрадник Землянка. Взяв і його, за допомогою Леу, Сабуров. Добра, багато обставлена квартира. Молода дружина. Тепло. Затишно. Л тут доводиться серед глухої ночі йти з незнайомим представником німецьких властей на якусь незрозумілу нараду в питаниях інтелігенції. Дуже був невдоволений Землянка, але висловити своє невдоволення не посмів.

— Я скоро повернусь,— сказав вій дружині.

— Прошу вас,— звернулася вона до Сабурова,— не затримуйте мого чоловіка, а то я скучатиму одна.

— Не затримаємо,— пообіцяв їй Сабуров, ввічливо кланяючись,— пробачте, що довелось потурбувати.