Партизанський край - Шиян Анатолій

Але ж я принесу вам добрий гостинець".

Це вплинуло, і німкеня милостиво запросила прийти до неї ввечері.

Я подякувала їй і вийшла на вулицю. "А тепер же,— думаю,— треба побачити самого Павлова, щоб знати його в обличчя".

Вирушаю до комендатури. Там черга. Я минаю чергу і йду просто до дверей кабінету, коли це хтось різко хапає мене за руку. Дивлюсь — поліцай.

"Куди прешся? Хіба не бачиш — люди стоять".

"Мені потрібно тільки підписати папірця",— кажу йому і розчиняю двері. Бачу, стоять дві жінки, по одягу схожі на вчительок, а він, Павлов, сидить за столом у шапці. Ніс довгий, сам чорний, мов циган.

Я подивилася на нього. Розмовляти мені з ним не було про

що.

З Васею Волчковим зустрілася аж під вечір, і разом пішли ночувати до хазяйки, в якої я жила раніше.

Прийшов з роботи її чоловік. Я сказала, що Вася — мій брат, хочу його влаштувати на роботу в поліції.

Чоловік поставив на стіл самогон. Випили. Васька сп'янів і почав чіплятися до господаря: "Ти чому не в армії?"

"А чому мені там бути? Армію розбито. Працюю зараз візником. Мені непогано. Щодня свіжа копійка бряжчить у кишені".

Васька наступає: "Ні, ти скажи, чому не в армії?"

"А ти ось теж прийшов влаштовуватись у поліцію..."

"Я? — і Васька починає себе бити кулаком у груди.— Я?.. Це я в поліцію?.. А ти знаєш, хто я такий? Чому це мені доводиться блукати голодним, холодним по лісах, а ти будеш вдома вилежуватись на подушках? Говори, чому не в армії?"

Хазяйка Віра одразу здогадалася, хто ми:

"Ой Марусечко! Це ж ви партизани... Ой пропали ж ми, як хтось дізнається, з ким оце п'ємо".

Бачу, погані справи. Треба напарника виручати.

"Не вірте йому, дурневі. Випив горілки, та й сам не розуміє, що верзе. Кажу ж вам, прийшов влаштовуватись на роботу в поліцію".

Ледве його втихомирила. Випили ще по чарці — заспокоїлись. Заснув Василь. Заснула й хазяйка, а хазяїн тихенько до мене підходить, питається:

"Марусе, скажи, ви — справді партизани? Не бійся. Якщо ви ще раз сюди прийдете, я вам допоможу. Тільки дайте мені якусь зброю".

Не призналась йому. Хто знає, що в нього на думці. А серед ночі розбудила Ваську, і ми втекли з цієї хати. Протверезився він, просить, щоб я Сабурову нічого не говорила ні про розмову, ні про чарку.

А одного разу пішла я знову в розвідку до Трубчевська, сама, без Васьки. Приходжу на явочну квартиру. Вдома сидить баба — аж синя від злості.

"Де дід?" — питаюся в неї.

"Забрали німці. Певне, вже й розстріляли. Це ви, ви в тому винні... Не знався б з партизанами..." Я її заспокоюю, а вона кричить: "Іди геть з моєї хати! Геть! Геть!.."

Довелося вийти. Відвідала одну знайому мені вчительку, з вона мені каже: "Все місто знає, що ти сюди приходила".

Я в неї переодяглася в фуфайку й пішла. Мала при собі браунінг... Колись наш командир, Альоша Кочетков, подарував. Іду, аби швидше дістатися до лісу. Біжу, оглядаюсь, а на душі в мене таке тривожне відчуття, що я місця собі не знаходжу. Раптом з лісу з'являється кінь, запряжений в сани, на санях — дрова. Я дивлюсь на небо, на сонце, а сама все думаю чомусь про смерть... То йду, то біжу, аби мені швидше порівнятися з тими саньми.

Бачу, сидить на дровах дід. Я до нього: "Дідусю, ой дідусю, зупиніться на хвилинку".

А він не зупиняється. Чи не чує, чи не хоче зі мною розмовляти. Я тоді хапаю коня за вуздечку, зупиняю сама, прошу: "Підвезіть мене до лісу".

"Ти що, здуріла? — кричить дід.— Я звідти їду. Пусти вуздечку!"

Зрозуміла: з цим дідом треба діяти інакше, і діяти швидко, негайно.

Виймаю зброю, наказую: "Скидай дрова!"

Дід, мабуть, зрозумів, хто я така, й почав скидати, а я йому допомагаю. Потім сідаю в сани.

"Поганяй коня щодуху!" . І ви знаєте, передчуття тоді не підвело, бо незабаром з'явилася погоня. Німецькі вершники гналися за мною аж до лісу... Ну в ліс вступити не відважились... Коли б не ота підвода — піймали б мене і, хто знає, може б, там була моя смерть, у полі...

А то ще пам'ятаю такий випадок. Громили наші партизани ворожий гарнізон цього ж таки містечка і захопили приймачку Павлова. Вона активно допомагала фашистам, як її батько, видавала наших людей. За її доносами було заарештовано труб-чевських комсомолок-розвідниць — Віру Крисіну і подружку її Валю.

Сабуров каже: "Одвезіть її, приймачку, в "госпіталь".

А я коли це почула, вірите, аж отут у мене все перевернулось. Це ж, думаю, за що їй така милість? За гарні очі, довгі вії, за красу? Стільки людей вона віддала на смерть.

Обурююсь я, а Петраков те все чує і говорить мені стиха:

"Невже ти, Марусю, не розумієш, куди її треба везти?.. Мені доручено цю справу".

Посадив він її на сани, провіз кілометрів зо два і повертається з нею назад. Що вже говорив йому Сабуров,— не знаю, а тільки викликав він потім Альошу Кочеткова й суворо наказав:

"Доставити в "госпіталь" якнайшвидше!.. І обов'язково "здати під розписку"!"

Повіз тепер уже її Альоша, а потім мені розповідав. Зупинилися з нею на узліссі. Ніде нікого. Тільки сосни шумлять. "Знаю,— каже,— треба виконати наказ, а чомусь страшно мені розстрілювати. Коли б це в бою, а то ж перший раз отаке... дівчину... розумію, треба знищити... Це ж ворог... Мій ворог... Наш ворог... Я їй кажу: "Роздягнись! Може, при тобі є зброя".

"Яка зброя? — дивується вона.— Ніякої зброї не маю".

"А чим займалася? Як продавала німецьким фашистам наших людей? Як віддала на смерть двох комсомолок?"

"Мене вже допитувало начальство. Чого це я перед кожним тут... мушу звітувати?" І очі в неї недобре блиснули.

Тоді Альоша сказав: "Жила ти гадиною, то і вмирай... як гадина!" — та й вистрілив їй просто в лоб...

Про Кочеткова ще можу сказати... Був він сміливим командиром, добрим, справедливим.

Коли ми виходили з Брянських лісів у рейд на Україну, жителі нас проводжали. Жінки плакали, давали в дорогу рушники, пиріжки, хустинки, кисети вишивані.

У цьому поході я так стомлювалась, що, бувало, йду дорогою і сплю. Як хтось штурхне у спину — прокидаюсь. І не тільки я, часом санітарка чи куховарка за голоблю тримаються... А іноді вершник — схилиться на гриву коневі — і теж спить.

Кочетков на привалах свою коняку Змійку поставить, а сам іде перевіряти — як бійці? Чи не муляють чоботи, чи всі здорові... Огляне коней, збрую — до всього сам придивляється.

Під час рейду наступали ми на Хойники. Я просила Кочеткова: "Зупинись! Дай передихнути. Не можу більше так бігти..."

"Ніколи зупинятись. Вперед, Марусе, вперед!"

Увірвались ми в містечко. Там місток цементовий. Під містком німці й поліцаї... Чоловік з двадцять. Альоша вибіг на той місток, стукає автоматом: "Здавайтесь!"

Німці випихають наперед поліцаїв, а ті — німців. Зчинилася між ними бійка... Тут уже й наші підоспіли... Кочетков помчав до школи, де засіли жандарми, а я лишилась перев'язувати поранених.

Уже потім, після бою, розповіли мені про Альошу... Підбіг він до командира другого взводу.

"Чому залягли?"

"Неможливо пройти. Дуже сильний вогонь. Противник укріпився..."

"За мною!" — крикнув Кочетков і кинувся до будинку. Він як біг першим, так його першого і скосила куля... Мені кричить командир другої роти Смирнов: "Марусе! Кочеткова поранено!"

Я хочу туди бігти, на подвір'я школи, а політрук не пускає: "Ти його не врятуєш... Перев'язуй поранених! Ми вже пробували підібрати Кочеткова... Вбито бійця. Послали другого — і той там поліг..."

А я не вірю політрукові... Шукаю Альошу серед поранених і раптом бачу — йде його кінь. Бійці плачуть: "Вбито Кочеткова".

Втрата тяжка. Але не я одна таке горе мала. Були у нас кулеметники Ольга Кобякова з чоловіком. Він — перший номер, вона — другий. Якось запитує в неї Сабуров: "Смілива ти, Олю, це добре... Ну, а що, як тебе заб'ють у бою?"

"І нехай забивають,— відповідає вона спокійно.— Смерті не страшусь. Мій Сашенька тоді мене поховає".

Ось з цією Ольгою довелося мені йти в бій у містечку Сто-ліні. Поранили бійця. Я мчу до ближньої хати. Зустрічає мене старенька. Я до неї: "Бабусенько! Дайте хустку або рушника... Треба перев'язати пораненого".

"Немає в мене рушників",— відповідає.

Забігають на подвір'я кулеметники Володя Бушев та Коля Назаренко. Ми розчинили двері до кімнати, а там сидять двоє... Думали, що то наші... Далі — ще кімната. Тільки ввійшли туди, бачимо: на ліжку лежить німець з хазяйською дочкою... І колиска поряд... Німець одразу вистрілив. Мене поранило осколком розривної кулі, а Колю вдарило в руку. Я вчепилася за нього... Він біжить, а я слідом волочуся... Потім руки ослабли і я впала на гайку.

Бачила, як ввірвалися до цієї хати наші хлопці, як німці вискакували з вікон...

Я лежу. Хочу підвести голову й не можу — така зробилася важка... "Невже,— думаю,— мені кінець? І я не побачу більше донечку, і мами не побачу, товаришів..." Розумію, треба когось гукнути на допомогу, а я тільки губами ворушу, а голосу не чути. Ще відчуваю, як у шапку наливається кров і шапка важчає, важчає, а потім і зовсім зсовується з голови...

В цю хвилину на подвір'я забігло ще кілька наших хлопців, кричать: "Пароль!.. Пароль!.."

А я нічого не можу відповісти. Та вже хтось із них пізнав мене... Я лежу вся в крові... Голова і обличчя теж у крові...

Не пам'ятаю, що було потім, а коли трохи отямилась, почула голос лікаря: "Розплющуй очі! Дивись!.. Ти мене бачиш?"

Я очі відкрила, але нічогісінько не бачу.

Нас поклали в хліві... Мене і Колю Назаренка. Принесли нам печеної картоплі. Я все кричу: "Колю, дай пити!.. Дай пити!.."

Спрага була страшенна. Здається, відро б води випила сама.

З місяць нічого не бачила. Чотири місяці пе ходила, не ворушила ні руками, ні ногами. Кілька разів відправляли мене на партизанський аеродром, але літаки чомусь не приземлялись.

А згодом привезли до нас поранену кулеметницю Ольгу Ко-бякову. Прийде було чоловік її, Сашенька, сяде поряд неї й ридає.

Ой, як же він жалібно ридав!

Провідували нас бійці й командири. Зайшов і Сабуров, став біля мене: "Марусе, ти мене пізнаєш?"

"Пізнаю",— кажу, а перед очима темно, як у проваллі. Така я була слаба, немічна. "Значить,— думаю,— кінець! Не жити мені на світі. Мабуть, хірург сказав Сабурову, що мої дні лічені".

Вмирати пе хотілось. Я ж іще молода, кров здорова — мусить загоїтись рана... Я житиму! Я хочу жніи! Хочу!

Поряд зі мною лежала Ольга-кулеметниця в тяжких ранах.