Партизанський край - Шиян Анатолій

Лоза висока, то вони посвистом знаки подають один одному.

Переночували в Нововасилівці, а вранці рушили в глибину Брянських лісів.

У селі Порубі Гната Лаврентійовича зустрів військовий чоловік і почав розпитувати: "Хто такі, куди йдете?" Це був

Захар Антонович Богатир з своїм товаришем Іваном Федо-ровим.

Поговорили, порозумілись і вже далі вирушили разом.

Біля села Чухраїв треба було переправитись через річку Не-русу. Вже перший льодок покрив її поверхню. І коли йшли по ньому, він тріщав і місцями ламався. Та всі перебралися на той бік. Спинились на узліссі і тут помітили групу озброєних людей.

— Ховаймось за дуби,— скомандував Гнат Лаврентійович. Невідомі так само залягли за деревами. На одному з них

була шапка з шкіряним верхом. Капітанові Бородавці здалася вона каскою, і він сказав:

— Німці!

— Але чому ж вони по стріляють?

Лежать так хвилину, другу, третю. Тоді Богатир підводиться на ноги і йде на весь зріст, голосно гукаючи:

— Ви свої?

— Свої,— почулася незабаром відповідь.

— Окруженці?

— Окруженці.

Зійшлися, познайомились. Чоловік у кубанці з шкіряним верхом був Олександр Сабуров, а з ним—його товариші.

— Ми збиралися переходити лінію фронту, — розповідав Сабуров,— але потім передумали і вирішили партизанити. У нас уже є таке містечко добре. Хуторок Ляхово. П'ять будиночкіз у лісництві. Там ми й отаборились. Якщо хочете, приєднуйтесь до нас, будемо разом діяти. Ми вже одну машину розбомбили. Німців відправили до чорта в пекло, а самі маємо тепер зброї), консерви, цигарки, мило.

У сабуровській групі був автомат і два ручних кулемети. На хуторі Ляхові, Суземського району, після з'єднання з групою капітана Бородавки та Богатиря, було скликано перші партійні збори, на яких і вирішили організувати партизанський загін імені 24-ї річниці РСЧА. Бородавка пропонував обрати командиром цього загону Сабурова, але той відмовився і запропонував в свою чергу капітана Бородавку. Комісаром загону було обрано Сабурова. Тут же було утворено дві групи. На чолі першої став товариш Стрілець, а політруком Захар Богатир; на чолі другої — Павло Рева, а політруком — товариш Пашкевич.

Партизанів налічувалось уже... п'ятнадцять чоловік. Одразу ж після зборів намітили бойову операцію на станції Зерново.

Але, перед тим як її здійснити, потрібно все добре розвідати. І тоді хтось з партизанів згадав про Ваську Волчкова:

— Такий хлопець па це діло згодиться. А ще хтось додав:

— Кажуть, вій має радіоприймача і щодня слухає Москву.

— Москву? — відразу зацікавився Сабуров.— Тоді треба послати до нього на зв'язок... Хіба Таню?

— А чого ж? — підтримав цю пропозицію прокурор Пашкевич.— Таня дівчина кмітлива і, здається, знає цього Ваську. Сама мені якось говорила, що в посьолку Заводському жив'е один хлопець бойовий, добре співає, добре грає на гітарі, сміливий, завжди має точні відомості Радінформбюро. Напевне, це і є Васька Волчков.

— Чому ж ти раніше про нього мені не сказав?

— Якось не надав значення.

І вже пізніше ось як сам Олександр Миколайович Сабуров розповів у своїй книзі "За лінією фронту" про цього відважного юнака.

"Прийшла до нього Таня в посьолок Заводський, але вдома не застала, поговорила так, знаєте, душевно з його матір'ю, і та по секрету сказала, що у Васьки є в сусідньому посьолку Бо-шаровському дружок, якийсь Скворцов. Він сам змайстрував приймача, і потай вони слухають Москву. Дізналася також Таня, що є іще один хлопчина — Анатолька Вирва. До війни він працював агентом у кооперації, збирав шкірсировину. В нього на правому оці більмо... Примітний... Сам він з Далекого Сходу, закінчив у Москві технікум і приїхав па практику в Орловську область. Тут і застала його війна. Жив у Скворцових. Саме він, оцей Анатолька, розповсюджував серед населення зведення.

І так трапилось, що Таня ще не вийшла з хати, як розчинились двері і зайшов Васька Волчков.

Таня давай його розпитувати, а він від усього відмовляється: "Знать — не знаю, відать — не відаю". Але дівчина по його очах помітила, що Васька знає про приймач.

Тоді я вирішив зустрітися з ним. Попросив Таню бути провідницею. Пізно ввечері вона привела пас в посьолок Заводський. Німці тут були, але зараз нема. Де-не-де в хатах горять вогники. Світиться і у вікнах Васьки.

Навколо столу сидять хлопці й дівчата і про щось гаряче сперечаються. Але як тільки ми розчинили двері до хати — всі затихли. Тільки один хлопець, тримаючи в руках гітару, відразу заграв і заспівав:

Вот мчится тройка почтовая По Волге-матушке зимой...

Павло Рева, як то кажуть, з ходу налетів на нього:

— Що це тут у вас за веселощі? Війна закінчилась, чи вам нема чого робити?

Я стежу за хлопцем з гітарою. Він поволі обертається до нас, очі баламутні, з хитринкою. Здогадуюсь: переді мною сам Васька.

Хлопець обриває акорд на гітарі й так, знаєте, недбало запитує:

— А що ж накажете робити?

У цей час знадвору входять Микола Пашкевич і Таня.

Таня відкликала Ваську, щось йому сказала, і в хаті немовби підмінили господарів.

— Що ж ти зразу не з'явилася? — і Васька почав розсаджувати гостей.— Прошу, товариші, прошу, розміщуйтесь, хто як може.

Я почав говорити про фронт і про зведення. Васька авторитетно пояснює:

— Ленінград тримається. Воронеж ще наш. Бої східніше Орла, в районі Таганрога і під Харковом.

Швидко запитую у Васьки:

— Звідки відомості?

Гадав, що хлопець зніяковіє, але Васька, не моргнувши оком, відповідає:

— Старичок тут є такий... Зведення приносить... з Суземкп. У його дочки приймач працює.

Я пильно дивлюся Васьці в очі, а він нічого, витримує. Тоді я йому кажу:

— Ми до вас, хлопці, по дорозі забрели. Нам потрібно в Бо-шаровський посьолок. Проведете?

— Чому ні? — каже Васька і звертається до своєї сестрички: — Дашо, Анатольку сюди!

Даша побігла, а незабаром привела з собою юнака — високого, худого, незграбного... з більмом па оці.

Павло Рева як побачив тс більмо, простягнув хлопцеві

РУКУ:

— Здоров був, друже. Ти з Бошаровського, землячок?

— Чому ж з Бошаровського? — відповідає Анатолька.— Тутешній я, з Заводського. Але дорогу туди добре знаю.

— Що ж ти робив до війни?

— У кооперації працював... рахівником.

Повів нас оцей Анатолька глухим лісом. А надворі вже осінь. Льодок хрускає в калюжах, шурхотить під ногами опале листя. Скоро буде узлісся. Анатолька зупиняється:

— Оце пройдете через поле, і там буде посьолок Бошаров-ський. А я піду назад.

— Ні, зажди, хлопче,— зупинив я його й кажу: — Годі хитрувати. Ми знаємо все. У Бошаровському живе Скворцов. У нього приймач. Зведення одержуєш ти... І ніякий ти не рахівник кооперації, ти агентом працював по збиранню шкірсировини... Одним словом, хлопче, нам треба слухати Москву.

— Ну, коли ви вже знаєте, хто я такий, то навіщо ж нам один одному голову морочити? Це в Альошки Скворцова приймач. А я в них живу. Тільки я не можу йти з вами всіма. Піде зі мною хтось один.

Пішов я. Заходимо в хату. Альошка ще зовсім молодий, може, років сімнадцяти, а його брат Павка ще молодший.

Хлопці вислухали Анатольку, глянули па мене, тоді Альошка взяв сокиру, підійшов до кутка, лезом підійняв мостину, і я побачив тайничок. Альошка дістав з нього три невеликі фанерні дощечки, склав їх, дав мені шнур з навушниками, і я почув передачу з Москви... Ви можете уявити, яка то була радість! Ще про цього ж Ваську...

Незабаром вдруге я зустрівся з ним. Був при цьому вже й Богатир. Був і Пашкевич.

Богатир, як глянув на Ваську, розсміявся:

— Що це за архаровець?

А на Васьці червоне кашне, чоботи гармошкою, на них звисають добре випрасувані штани. Потилиця виголена, і тільки на маківці лишився хвацький чуб. І такою, знаєте, ходою, наче в нього ноги покалічені, підходить він до мене. Очі нахабні...

Пашкевич глянув на нього й каже:

— Знаєш, Олександре, з цього хлопця може бути непоганий розвідник.

А Васька привітався, пройшовся перед нами, мов бувалий франт, і, раптово зупинившись, нахабно запитав:

— Що? Малахольпий? — і почав перебирати пальцями кашне, оглядаючи свої чоботи.— Трохи є. Тільки таких малахоль-них фріци всерйоз приймають, вважають за своїх. Вже перевірено. То я оце тренуюсь, може, колись знадобиться".

З Ваською Волчковим ми ще зустрінемось в подальших розділах, а зараз мені хотілося б згадати ще про одну людину, чиє ім'я не раз вимовлялося з пошаною біля вечірніх партизанських кострів. Та більш докладно повідав про нього народові у тій же книзі сам командир з'єднання генерал Сабуров:

"Ще з одним розвідником довелося мати справу. Цікава людина. Про нього мені розповів наш господар Григорій Іванович Кривенко. "Є,— каже,— у мене один хлопчина — Васька Буровихін. Тямущий. Бував у Суземці і якось хвалився: "Коли б дали мені трьох чоловік, я б усіх суземських верховодів перебив би за ніч". Ти, Сабуров, командир, поговори з Ваською Буровихіним. Життя в нього незвичайне, це правда, але я вже придивився... Наш хлопець".

Я, звичайно, зацікавився ним і запросив до себе в гості. І ось одного дня входить Буровихін. Йому років за тридцять. Відкрите, красиве, мужнє обличчя. Над великими чорними очима густі брови. Приношена командирська шинель побувала, як то кажуть, у бувальцях. Така сама вигоріла під сонцем пілотка. Він помітно хвилюється, але говорить зовні спокійно, поволі, намагаючись не пропустити нічого істотного, і в той же час коротко, стисло, лаконічно...

...Народився в 1907 році в бідній селянській родині під Са-рептою, на Волзі. Дванадцятирічним хлопцем залишився сиротою. Пішов наймитувати в сім'ю заможних німецьких колоністів Шульців і навчився вільно розмовляти німецькою мовою. Місцева комсомольська організація допомогла йому вирватися з цієї кабали і послала вчитись. Робфак у Ленінграді, історичний факультет університету — він уже вчитель історії в одній з ленінградських шкіл.

Розпочалась війна. Буровихін стає політруком роти. Його поранили в бою під Рославлем, і він опам'ятався вже в таборі для військовополонених у Брянську.

— У мене була одна думка,— говорить Буровихін,— вирватися з полону і продовжувати боротьбу. Але як? Втечу здійснити неможливо,— стежили за кожним кроком. Тоді я обрав такий шлях: скориставшись з того, що вільно розмовляю по-німецьки, назвався фолькедойчем і почав вимагати зустрічі з табірним начальством.