Партизанський край - Шиян Анатолій

На городі кукурудза та коноплі, як ліс, стоять. В коноплях натрапили на діжку з насінням. Спинився Рева, по-хазяйському набрав у широку долоню цього насіння, покуштував:

— Не погане. А нумо, хлопці, набивай свої торби, напихай у кишені. В дорозі знадобиться.

Пізніше насмажили конопляного насіння, їли з медом, запивали водою, хвалили винахідливість інженера.

— Зі мною не пропадете,— говорив він жартома.— По-справжньому я ще не воював. І який буде з мене вояка — не знаю. А обід приготувати чи їстівне щось дістати — на це я майстер.

Добре підхарчувались та й заснули в копах. Першим прокинувся Сабуров, побачив недалечко від кіп двох жінок, що навмисне розмовляли голосно. Одна з них казала:

— Здається, вони в тій копиці.

— Ні, в сусідній... в ячмені. Ось я покличу.— І вона гукнула: — Красноармійці, чуєте? Може, ви голодні? Ми вам біля дороги поклали дві хлібини і сала.

І пішли собі до села.

Перевірили. Дійсно — дві хлібини лежать і добрий шмат сала.

— Знай, Олександре,— говорив Павло Рева зворушено,— оце такі наші жінки. Запам'ятай цей благородний вчинок.

У дорозі дістали відро і залізну кварту. Не було тільки ложки, та Сабуров, маючи ніж, вирізав кленову, і нею їли всі шестеро по черзі.

йшли переважно ночами, а днювати спинялися в гаях та лісах, там же збирали опеньки, підхарчовувались лісовими грушами, глодом, терном, шипшиною. А в однім селі Сабуров з лейтенантом Ванькою пішли в розвідку і звідти повернулися з гускою.

— На птахофермі дістали. Добрий буде харч.

— Ого! — скрикнув не без вдоволення Павло Рева.— Я маю можливість продемонструвати вам свої кулінарні здібності.

І то був незабутній обід!

Надвечір рушили далі. Спереду біля шляху лежало село. Праворуч — болото, ліворуч — теж болото. Чи є в селі німці? Чи можна пройти через нього — не поміченими ворогами? Це ж треба все розвідати, і в розвідку вирушили Сабуров з Ревою. Дорогою зустрів їх дід:

— Ви куди, хлопці, йдете?

— А вам нащо це знати?

— Куди, питаю, йдете? У селі повно німців, свиней беруть. Я ж бачу, що ви наші, то чого ж вам до німця в пастку потрапляти?

Завернули до лісу. Сиділи, сиділи, вже їм надокучило, тоді вирішили підійти до першої хати. В хаті була сама бабуся.

— Драстуйте,— привіталися до неї.

— Драстуйте, соколики, драстуйте.

— А що, бабусю, борщ у вас є?

— Є, соколики, є! Зараз вам дам горнятко.

Вийняла з печі, поставила на стіл. їдять хлопці пісний борщ, а він їм здається скоромним. Бабуся дивиться на них жалісливо.

— Що, бабусю, самі живете? — запитав Павло Рева.— Де сими ваші, дочки?

Бабуся витерла губи кінчиком хустки й відповіла:

— Та я заміж не виходила. Я свою непорочність зберегла.

— Ага,— значуще протягнув Рева й попрохав: — Бабусенько, може, й сальце знайдеться?

— Що ви, соколики, де воно в мене візьметься, те сало? — А тоді подумала старенька і сказала: — Та трошки дам.

А то, бувало, зайдуть у село, розпитають, де сім'я активіста живе або вчителя, довідаються, хто в селі найвредніший, до того й спати йдуть.

Одного разу спинилися в старости. Люди його ненавиділи. Переспали ніч. Встали ще темно, ідуть садом, а в саду на яблунях кури сидять. Рева каже:

— Дивись, Миколо Олександровичу, це ж нам харч буде. Гріх ляже на душу, коли пройдемо мимо.

Трьох молоденьких зняли з віт — нічого, стали брати четвертого, старого півня, а він як закричить... Та ловкі руки Павла Реви швидко справилися з горластим крикуном.

Вийшли за село. Павло Рева вибрав добре місце на днювання й сказав:

— Влаштуємо старостиним курям смертну кару.

Було відро, був мішок з картоплею, заходилися варити юшку.

Знову куховарив інженер МТС і, обскубуючи курей, жартував:

— Ох, кури, кури! Будьте щасливі, що ми вас поїмо, бо все одно поїли б вас німці.

Переднювали, йшли потім цілу ніч, а коли розвиднілося, побачили перед собою хутір. Біля крайньої хати стояв дід. Привіталися до нього. Дід, оглянувши їх, невдоволено спитав:

— А кого ви тут шукаєте, хлопці?

— Нікого не шукаємо. Прийшли оце попоїсти, та й підемо далі. Діду, синів маєш? Де твої сини?

— Де сини мої? — перепитав дід.— Воюють. У Червоній Армії мої сини, а ви ось тут тиняєтесь. Попоїсти... Ну, заходьте до моєї хати.— І, коли переступили поріг, він сказав:—Дай їм, стара, чого-небудь гаряченького.— А сам сів на тапчані, оглядав несподіваних гостей, нападав на них: — Лиха година вас тут носить. Чого вештатись? Все одно фронт тепер далеко. Значить, у село йди, приставай у прийми, живи з бабою, їж пироги та вареники, і хай на тебе люди дивляться та сміються з отакого солдата. Коли б зібрати вас усіх, може, полк був би. Га? Не був би, скажете? Більше полку,— дивізія була б. Скільки вже окруженців пройшло через наш хутір — гай, гай! — і все до лінії фронту. А не розуміють того, що не дійдуть — уб'ють. Не німці, то поліцаї вб'ють. Вони тепер, як собаки, скрізь шастають. Вам би зброю добру в руки та й починати війну отут, бити в потилицю німця, а ви ходите, бродите як неприкаяні.

— Може, ваші сини теж отак попали в оточення,— сказав лейтенант Ванька.

— Мої сини? — перепитав дід, і очі його спалахнули образою.— Молодший хіба... за того не ручуся, а старший моєї вдачі. Той не попадеться... Щоб отак він по селах блукав, як оце ви?.. Та не хотів би я його бачити! Старший син у мене — орел. Не повірю, щоб він німця не одурив, не повірю!

— І чого ти, старий, напустився на людей. Може, в них є свої плани.

— Плани... Знаю. Смерті бояться — от і весь план.

— Ні, діду, не про смерть думаємо, а про те, як би швидше до фронту пробратися та ворога бити.

— Його можна бити й тут, тільки треба гарнізуватись...— Ще довго він бурчав, а коли подорожні підхарчувались, дід сказав: — Ходімо ж дорогу вам покажу, бо тут такі місця, що можна прямо в руки німцям потрапити. Я вас проведу. Я такі стежки знаю. Ходімо!

А в однім селі наскочили на німецьку засідку. Довелося лізти в болото. Вода холодна. Під берегами вже понамерзала крига. Вибрались на острівець.

— Оце нам влаштували німці пляж! — як завжди, жартував Павло Рева, але товаришам його було не до жартів.

Куди йти? Де шукати притулку, коли в кожній хаті німці?

Роздягались, викручували одежу. Ні тютюну, ні їжі в них уже не було. Притулились один до одного, бо так тепліше. Надійшла ніч, холодна, дощова, осіння...

Тієї ночі не забути їм довіку!

* * *

Стало відомо: в районі Оржиці німці перерізали шляхи відходу нашим підрозділам. Щоб вирватись з оточення, деякі бійці й командири скидали з себе військову одежу, переодягалися в різне лахміття і невеличкими групами йшли під виглядом селян до лінії фронту.

Цих "дядьків" переховували в себе люди, давали їм їжу, показували дорогу.

Але були бійці й командири, які не скидали з себе військової форми, не кидали зброї, а несли її з собою, свято виконуючи присягу. Серед таких воїнів був і Захар Антонович Богатир, син тесляра, сам колишній столяр з села Коломаків на Харківщині.

Великі болота лягли навколо Оржиці, та не зупинили вони його. Не діждуть німці, щоб на вигук "хальт!" він, більшовик, підняв руки, поклав свою зброю до ніг ворога!

Дехто з оточених стрілявся, вважаючи становище безнадійним. Богатир твердо вирішив: якщо йому доведеться умирати, то вмиратиме тільки в бою.

Тут, у районі Оржиці, разом із старшим лейтенантом Семе-новим Богатир натрапив на колону автомашин, підпалену бомбардуванням. Чорний дим від бензину підіймався в повітря, слався густою пеленою у навколишніх садах. З того диму долинув стогін.

— Там люди,— сказав старший лейтенант.

І Богатир, не роздумуючи, помчав до санітарної машини.

— Де ваш шофер?

— Не знаємо. Бомбили тут... Може, де лежить убитий. Захар Антонович на всякий випадок мав при собі ключі від

різних автомашин. Може, колись знадобляться. Отож зараз швидко підібрав той, що треба, включив мотор, вивів машину з небезпеки, поставив її в одному з садків. Несподівано до них підбігла дівчина.

— Товариші командири,— хвилюючись, звернулася вона до них,— оп на тому горбикові німці встановлюють гармату. Сама бачила. Зараз, мабуть, стрілятимуть по наших.

— Ось що, дівчино, гукни людей, догляньте наших поранених...

— Доглянемо.

— А ми,— звернувся Богатир до свого супутника,— може, спробуємо?

— Давай.

Непомітно підповзли до горбика. Стояв па ньому німець в короткому кітелі, мордатий, вгодований, в касці, дивився в бінокль.

— Зараз я візьму його на мушку.— І Богатир прицілився з гвинтівки.

Гримнув постріл. Німець повалився на землю. Кинули туди ще кілька гранат. А коли почали відходити, німці з сусідньої вогневої точки відкрили по них вогонь. Свистіли над головами кулі, рвалися міни. Одна з них вибухнула так близько, що контузила старшого лейтенанта. Та все-таки вибрались з-під цього обстрілу, попрямували до болота.

По дорогах вже мчали німецькі автомашини, гриміли гусеницями присадкуваті танки. Групи ворожих автоматників прострілювали місцевість, виловлювали поодиноких бійців, забираючи їх у полон, щоб потім погнати за колючий дріт зловісних таборів смерті.

Біля болота якийсь командир у кавалерійській формі, зібравши комуністів, заявив:

— Ми готові до всього. Німці можуть піти зараз в атаку. Відступати нема куди. Будемо битися. Будемо прориватися з боєм.

Та німці чомусь в атаку не пішли, а з'явився сюди згодом селянин. Він добре знав місцевість і провів наших бійців через болото.

Не відомо, куди подівся старший лейтенант Семенов. Частина людей заночувала в селі, а Богатир вже з іншими супутниками рушив у напрямі села Великої Селечні.

Дерев'яний міст тут був захоплений німцями.

Вони шастали по дорогах, відкривали стрілянину, як тільки помічали де-небудь гурт людей. Лишився Богатир сам. Перед очима в нього лежали болота, яким, здавалось, не було кінця-краю. Та іншого виходу нема, іншого шляху нема.

Захар Антонович ступає з берега. Грузька трясовина засмоктує його все глибше й глибше. Вже по груди сягає вода, вже добирається до шиї, сковує холодом. Раптом до його вуха долітає крик:

— Я маю дітей... Рятуйте! Допоможіть...

Людини не видно, бо непроглядною стіною стали навколо високі очерети, але добре чути розпачливий голос потопаючого:

— Рятуйте! Ряту...— і захлинувся чоловік, затих навіки.

Спереду в Богатиря невеличке плесо. Чи глибоке воно — невідомо.