Партизанський край - Шиян Анатолій
Я запропонував йому вилізти з танка.
"Чому?" — спитав він.
"Тормоз,— кажу,— хочу перевірити".
Радист пішов, а я швидко заліз у танк, вивів його на дорогу Єльськ — Буйновичі. Спочатку їхав на середній швидкості і навмисне по тій вулиці, де квартирували офіцери, щоб менше було підозріння. Бачу — ніхто не переслідує. Дав максимальну швидкість — 55 кілометрів на годину. Спереду в мене залізниця. Я мчу до неї. Вартовий, помітивши мій танк, вибіг на дорогу, махає рукою, щоб спинився, а я мчу. Ледве встиг він відскочити, а то я б його розчавив гусеницями.
Тільки біля села Ремезів помітив я два танки і одну вантажну машину з солдатами, що гналися за мною, але вони чомусь повернули назад.
Я скинув із себе комбінезон, розірвав сорочку, виставив її замість білого прапорця, щоб мене побачили партизани і не стріляли по мені. Та вони, мабуть, цього не помітили, а може, подумали, що їх заманюють у пастку. Спереду в мене річка. Міст спалено. їхати далі не можна і лишатися на цьому березі теж не можна. Кожна секунда дорога. Вирішив тоді шукати броду і нещасливо, бо загруз. Якесь топке місце попалось.
Виплигнув я з танка, захопив гвинтівку з собою — та до лісу. Шукав партизанів, а зустрівся з селянками. Я в них питаю: "Де штаб?"
А вони злякались. Мовчать. Позирають одна па одну. Я їм пояснюю: "Хочу бути партизаном. Швидше ведіть мене до штабу. Треба рятувати танк".
Одна жінка, сміливіша, сказала: "Ходім".
І привела мене куди слід. Партизани зібрали людей з села Ремезів, стали розкопувати берег, щоб я міг навести свій танк. Але швидко це зробити було неможливо. Ми вийняли з танка два кулемети, снаряди, а гармату я повернув у бік Єльська.
Через якийсь час почулося гудіння літака. Всі ми розбіглися по лісу. Я з кулемета відкрив по літакові вогонь, але стріляти було незручно. Кулемет стояв на зваленому дереві, тремтів від стрільби і тому бив неточно. Потім прилетів іще один бомбардувальник, бомбив, бомбив, а в танк все-таки не влучив. Тоді він розвернувся і почав скидати запалювальні бомби на село Ремези, попалив хати. Пересиділи ми бомбування в лісі та знову до танка. Дуже хотілося нам витягти його. Тільки приступили до роботи, бачимо, летить іще їх чотири. Бомбили кріпко, а в танк знову ж таки не влучили. А він все глибше засмоктувався. Уже в середину налилася вода. Бачу, витягнути неможливо. Партизани мені радять: "Вибери все, що можна, а танк хай злетить у повітря".
Так ї зробив, підклав міну і підірвав.
— Кажуть, кіно привезли з Великої землі? — спитав раптом мене Мартин Корбель.— То є правда?
— Правда,— і ми обоє подивилися в той бік, де між стовбурами сосон вже напинався білий екран.
Секретар парткомісії товариш Ципко разом з комісаром і командиром намітили план і черговість демонстрування фільму. Одразу ж помчали гінці у ближчі і дальші загони сповістити про таку надзвичайну подію.
І коли за обрій зайшло сонце, з різних кінців лісу прибували колонами, групами й поодинці піші і кінні партизани та партизанки. Всі вони озброєні. Якого тільки одягу тут не побачиш! Той в офіцерському мундирі, навіть з погонами. Глянеш — німець, та й годі! А той дістав собі особливий якийсь картуз і мадьярську форму. Піджак великий, його володареві довелося ножицями відчикрижити зайве на рукавах, і дивиться на світ молодий боєць веселими очима. Третій просто тобі франт. Поживився, мабуть, при розгромі поліційного куща. Широкоплечий, ставний юнак має автомат, трофейний парабелум. Водиться також в його кишені свіжий тютюнець, яким щедро він частує своїх товаришів.
А що ж то за хлопчик, у якого на голові надміру великий картуз з червоною стрічкою? Еге, це неабиякий хлопчина. Це Коля Симончук із взводу Артюхова. Він не раз ходив у розвідку, не раз витанцьовував перед німецькими солдатами, потішаючи їх, а ті, дурні, й не догадувались, що гострий зір хлоп'яти точно підраховував і їхню зброю, і місце розташування вогневих точок, і кількість живої сили. У хлопчика немає нікого, крім діда, який лишився в селі Стасеві, поблизу'Малина. Коля скінчив всього три класи. Він дуже любить свого вчителя Дмитра Федоровича, хоч прізвища його не пам'ятає, але знає, що Дмитро Федорович зараз на фронті, воює з німцями, а як їх розіб'є Червона Армія з партизанами, тоді Коля піде до школи доучуватись і житиме знову з дідом, допомагатиме йому в господарстві.
Сьогодні юний розвідник разом з дорослими дивитиметься фільм. Він облюбував уже собі місце, щоб звідти все було видно.
Люди прибувають. Он ідуть артилеристи із взводу Івана Картузова, а з протилежного боку між деревами з'явилася кіннота. Це автоматники з загону комбата Іванова, не хлопці, а орли. Озброєні добре, одягнені добре, кінь у кожного — як змій.
Коней і зброю тут бережуть мов зіницю ока. їдуть вершники, співають, і далеко лине по лісу луна:
...Гей, долиною,
Гей, широкою козаки йдуть...
А там он групою стоять словацькі солдати. Вони теж співають, їх оточили партизани, слухають, переймають мотив, починають підспівувати:
...Словенські вояци до боя рукую, Не єдна мамічка серце зармцує, Не єдна мамічка ручкі заламує, Шкода тя, синочку, на тей войнє буде...
Раптом у словацькому гурті засокотала курка, ну, справжнісінька тобі курка, коли вона яйце знесе та й кудкудаче про цю подію на все подвір'я. В гурті партизанів зривається сміх. Хтось просить:
— Ану півня подай нам, півня!
— Собаку краще, собаку!
— Собаку і Гітлера,— вимагають інші,— ото їх і буде пара. У натовпі стоїть імітатор Андре Гудак — веселий, дотепний
солдат. Він завжди розважає партизанів різними витівками. То копіює п'яних німців, то розповідає про Гітлера, якого довелося йому бачити в Празі. І Андре Гудак так його зображує, що раз по раз серед присутніх вибухає регіт.
Вечоріє. Кує зозуля. Туркочуть горлиці. Кіномеханіки пробують світло. Відразу стихають пісні, жарти, голосний сміх.
Густо й швидко заповнюється перед екраном майданчик. Хто сидить, хто стоїть. Всім видно. Всі напружено чекають початку, бо це вперше за два роки партизанського життя випало таке щастя.
Першим демонструється кіножурнал "Перемога в пустелі", а потім художній фільм "Парень из нашего города". На екрані поїзд. Гримлять колеса, здіймається з-під них густа пилюка, мелькають дерева, телефонні стовпи. Спереду крутий укіс. Поїзд мчить, нестримний, швидкий. Напружено стежать за ним глядачі, і раптом з натовпу партизанів виривається голос:
— Гей, мінери, не зівай... ешелончик добрий.
Люди з дальших загонів спізнилися до початку. Довелося влаштувати для них ще один сеанс, але багато з тих, хто вже переглянув цей фільм, лишались дивитися його вдруге, вихваляючи та захоплюючись героєм.
— У нас Талахадзе був такої вдачі... Ну, хлопець! Нічим його не зламаєш.
Фільм справив на партизанів сильне враження, і вони довго про нього згадували у загонах.
Тут ми познайомилися з медсестрою Євдокією Коноваловою, родом з села Селечні, Суземського району, Орловської області. До війни вона працювала на Брянщині, там зустрілася з Сабуровим і його товаришами.
— А ви змогли б нам щось розповісти про Сабурова як людину, як командира?
Дуся Коновалова на кілька секунд задумалась:
— Ну що... Сабуров дуже любить пісні, музику, а ще більше дітей. Пам'ятаю, стояли ми загоном у Нововасильєвську. Там в однієї вчительки була дівчинка трьох років — Світланочка. Оченята голубі-голубі, вії довгі, а волоссячко, як стиглий льон. Сабуров у вільний час візьме дівчинку на руки, підкидає її і ловить на льоту, або пригорне, голубить... Ласощів не було, ляльок теж не було, то він їй дарував... гільзи з-під патронів. Ще любить Сабуров читати книжки, любить розповідати біля багаття про різні зустічі з цікавими людьми. Не скупий, добрий.
Одного разу партизани захопили банк, привезли до Сабурова касирку, яка там працювала. Сабуров дізнався, що вона дружина командира Червоної Армії.
"Німці знають, де ваш чоловік?"
"Про таке я нікому не кажу, а кажу, що гостювала у рідної мами з дітьми, евакуюватись не встигла. У дорозі потрапила в оточення. Жити нема з чого, продавати нема чого. Щоб врятувати дітей від голоду, змушена була піти на роботу в німецький банк".
"Скільки платили вам на місяць?"
"Сто сорок карбованців".
Сабуров відрахував пачку грошей і каже:
"Оце вам зарплата за два роки — німецька.— І взяв потім пачку, ще більшу.— А це наша, партизанська...— І дав їй п'ять тисяч карбованців.— Беріть, щоб діти не знали голоду, щоб вони діждалися рідного батька з війни".
Касирка тримає гроші. Руки тремтять, губи тремтять... Розплакалась...
Ще хороша в нього вдача — не заздрісний. Іноді буває задумливим. Коли ж на душі неспокійно або чимсь стривожений — і виду не подасть... Сміється, жартує... В бою часом ходить на повний зріст. Кулі навколо нього свистять, а він іде. То вже бійці його оберігають: "Лягайте, товаришу командир! Лягайте!.."
Дуже любить птахів, білочок, всяких інших звірят, як і його ординарець Степан. Такий Сабуров.
...А ввечері, пихкаючи своєю люлечкою, генерал Сабуров сидів разом з бійцями біля багаття й розповідав про перші дні війни.
— Стояли ми тоді табором у лісі, поблизу Києва. Одержали повідомлення — на одній з галявин приземлився ворожий літак. Пішли розшукувати. Ніч. Темрява така, що ледь маячать перед очима кущі. Йдемо тихо і раптом чуємо шарудіння. Причаїлись. Слух тоді стає гострим, як і очі. Стежимо. Гойдаються гілочки. Я даю команду: "В атаку!.." Коли щось як шугоне в гущавину... Вже потім здогадались — то був дикий козел. Пам'ятаю й інший випадок.— І Сабуров набиває свіжим тютюном люльку.— Теж стояли ми в лісі — курсанти і начскладу НКВС. Я там працював комісаром. Жили ми тоді в палатках. Настала ніч. Всі сплять, тільки не дрімають вартові. Раптом десь годині о дванадцятій ночі чуємо страшенний крик:
"Рятуйте!.. Рятуйте!.."
Ну, ріжуть або душать людину... Це був той час, коли німці скидали свої десанти. Уявляєте собі, отой крик підійняв п'ятсот чоловік курсантів.
Вирішили дізнатися, що ж сталося? Примчали сюди лікарі. Заходимо в палатку, дивимось: лежить курсант і крізь сон вигукує: "Рятуйте!"
Розбудили його. Він здивовано всіх нас оглядає, бо ще не отямився від сну. Лікарі його обмацують. Крові нема, ран нема.
Отаке іноді траплялося на початку війни.
ВІН ПОВЕРНУВСЯ з РОЗВІДКИ
У згасаюче багаття поклали дрібного соснового гілля, і смоляні пучки глиці, спалахнувши жарким полум'ям, освітили стовбури дерев.
