Партизанський край - Шиян Анатолій

Мій чоловік, батько і старша сестра були вже в армії. Я подумала: "Хіба ж можна спокійно дивитися на злочинства, розбій, грабіжництво німецьких окупантів?" Есесівська частина вступила й до нашого села. Розмістилася по хатах. Не минули й нас. Дізнались, що я вчителька і як звати, а тоді: "Маруса, варі каша! Маруса, варі сюпе!"

Кидають мені під ноги брудну білизну: "Вашен!"

Щоб я прала. Мати моя ту білизну забирає, говорить: "Та я сама виперу. Я вам і каші наварю".

Ні, таки виривають у неї з рук своє лахміття, щоб тільки я прала.

"Маруса, вашен... Маруса, варі каша!" — і погрожують зброєю.

Почалися в селі арешти, розстріли. Та хіба тільки в нашому селі? У Трубчевську фашисти заарештували кілька тисяч чоловік, загнали їх у сараї й живцем спалили. А в Суземці зібрали сотні жінок з дітьми, кинули за колючий дріт на холод, на голод... У селах так само хапають активістів, палять їхні хати. Народ утікає до лісу, а там німецькі засідки зустрічають людей кулями, нацьковують на них вівчарок.

А вже як есесівські частини пройшли далі, я віддала свою дочку мамі на догляд, а сама вирішила шукати партизанів. Вперше зустрілася з ними в листопаді сорок першого року. Глянула на них — зарослі, худі, погано одягнені. У того зовсім драні чоботи, а той у старих черевиках, а третій дістав онучі, перев'язав їх мотузкою, взувся в приношені личаки — так і ходить.

Тут я познайомилась з Пилипом Стрільцем. Молодий стрункий лейтенант у військовій формі. Перед війною він вчився в Київській школі зв'язку. В Брянських лісах був поранений, і хто знає, чи лишився б живий, якби не його друг військовий фельдшер Приходько. Він виніс Стрільця з поля бою. Якась жінка, рискуючи життям, дала їм притулок. Фельдшер лікував і доглядав лейтенанта. А як той уже став на ноги, вирішили пробиватися до фронту. Тільки де ж той фронт?

Натерпілись у дорозі і голоду, і холоду. Ночували в лісах, і ярах, і в полі. Не раз зустрічалися з патрулями. Постріли... Ракети... Собаки... Ночі безсонні, щоденна тривога...

Повернулися хлопці туди, звідки вийшли, і тут зустрілися з сабуровцями...

Я кажу партизанам: "У мене є зброя, яку підібрала після боїв, є до неї й патрони".

"Ввечері,— каже Сабуров,— ми прийдемо до тебе. А щоб не було ніякої підозри, побуваємо й в інших хатах".

Настав вечір. Заходять всі юрбою.

"Ну, показуй свої "гостинці"".

Олександр Миколайович як побачив зброю — дуже зрадів. "Хочеш з нами тримати зв'язок?" "Для того й розшукувала вас".

"Якщо так,— добре! Тільки знай, Марусе, робота в тебе буде небезпечна... І в розвідку ходитимеш, і в боях перев'язуватимеш рани. Чи все продумала? Чи готова ти до боротьби? Адже тебе можуть схопити вороги, можуть катувати, можуть і розстріляти. А в тебе мала дитина, мати. Подумай".

"Не маленька. Знаю, куди йду".

Тут же Сабуров дав мені перше завдання: розвідати на станції Зерново розташування ворожої частини, її озброєння, вогневі точки, підходи до них, кількість живої сили.

Зерново — це маленька станція на магістралі Київ — Москва. Щодня сюди прибували вагони з боєприпасами, бензином... Все це перевантажувалось на автомашини, бо через річку Неру-су було висаджено міст, і відправлялось у напрямі Москви.

"Підеш у розвідку не сама,— каже Сабуров.— Буде в тебе напарник, бідовий хлопчина".

"Хто такий?".

"Васька Волчков".

"З посьолку Заводського?"

"Ти його знаєш? От і добре. Хай вам щастить".

Пішли ми з Ваською до станції. Він з гітарою примостився на лаві й почав грати німецькі пісеньки та вальси, що їх вивчав у школі перед війною. Оточили пас люди. Підійшли й німці, слухають. Тоді один з них, оглядаючи мене, запитує: "Хто така?"

"Ця дівчина? — перепитує Васька й спокійно відповідає: — Моя сестра".

"Дозвольте з вашою сестрою познайомитись".

Почалися танці па пероні, а потім німці запросили нас до караульного приміщення — трохи обігрітись. Нам цього тільки й треба. Той німець, що, знайомлячись зі мною, назвався Августом, налив мені чаю.

"Ви місцева жителька?"

"Ні, оце прийшла до поїзда, їду до хутора Михайлівського".

Я п'ю чай, а сама розглядаю непомітно приміщення. Стоять чотири кулемети. "Скільки ж тут содатів? — думаю собі.— Спробую дізнатись".

"Кімнатка маленька... Мабуть, тісно вам?"

"А нас тут небагато, всього вісімнадцять чоловік".

Звертаюся до Августа: "Мій брат хоче їсти. Може, і його почастуєте чаєм?"

Глянув німець на Ваську.

"Хай спочатку попрацює. Треба бочки розвантажувати".

"Це можна",— відразу погодився мій напарник, бо цікаво ж знати, що в них?

Пішов Васька, скотив кілька штук, дізнався — в бочках бензин.

Почастували і його німці чаєм, ще хлібину дали нам у дорогу. Ми й пішли.

Я ще тоді не знала, що в бараці знову збунтувався Пилип Стрілець.

"Наші під Москвою,— каже,— б'ються, а ми тут без діла сидимо та ждемо з моря погоди".

"Зрозумій, Пилипе,— заперечує йому Іван Федоров.— Це ж не армія. Тут немає ні тилу, ні фронтів. Нема артилерії, танків, які тебе підтримають. Нічого цього нема. А воювати треба. Розумієш—треба!"

"І ти зобов'язаний показати друзям і ворогам,— втручається в розмову Богатир,— що воюєш на рідній землі за велику справу і що наша жменька радянських людей може бути сильнішою за фашистський гарнізон".

"До того ж ви командир і комсомолець, товаришу Стрілець,— зауважує Сабуров,— і повинні бути попереду".

"Ні, це все не те, не те..."

"Не тс? — обурюється Павло Рева.— Та яка може бути з ним розмова, комісаре? Зняти з нього шинель, одібрати зброю — та й будь здоров!"

"Спокійно, Рево, не гарячись,— і Сабуров підходить до лейтенанта.— Товаришу Стрілець, доповідайте командуванню, в чому справа".

Стрілець мовчить, а всі ждуть, що він скаже.

"Ви чули мій наказ?" — запитує Сабуров.

Стрілець підводить на нього засмучені очі.

"Товаришу комісар, дозвольте мені й військовому фельдшеру Приходьку піти до фронту. Тут я не бачу свого місця. Моє місце в армії. Там я принесу більше користі".

Сабуров подумав і сказав: "Що ж, ідіть".

Стрілець зрадів. Очі в нього засяяли: "Дозвольте виконувати?"

Не встиг комісар йому відповісти, як озивається Чапов: "Прошу і мене відпустити до фронту".

"Знову? Ви ж пробували вже і повернулися назад".

"Тоді ми не знали, де фронт, а тепер знаємо. Та до того ж у нас є провідник".

"Хто?"

"Я їх проведу,— заявляє Анатолька Вирва.— Тут всі дороги мені знайомі. А почнуться нові місця, повернуся назад".

Важко було Сабурову їх відпустити. Двоє таких командирів... Важко, що й казати. І все ж дав згоду: "Ідіть..."

Під час розмови до барака входимо ми з Ваською Волчко-вим. Розповіли про Зерново, і я, глянувши на Стрільця, помітила, що йому нелегко залишати пас та ще в такий час, коли товариші мають вирушати на бойову операцію.

"Дозвольте і нам взяти участь..." — звертається Стрілець до командира Бородавки, але той мовчить. Мовчить і Сабуров. А Павло Рева сказав: "Обійдемося і без вас".

Стрілець зрозумів усе. А Чапов, проходячи повз Павла Реву, хотів було з ним попрощатися, та Рева холодно буркнув: "Проходь!"

Хлопці вийшли за двері...

І все ж операція на Зерново була здійснена. Допоміг нам у цій справі ще товариш Сень Йосип Дмитрович —член підпільного Середино-Будського райкому партії. До війни він працював директором середньої школи, прекрасно знав місцевість.

На пропозицію Сабурова погодився і в призначений час провів всю групу до станції. За планом повинні були діяти так: товариші Бородавка, Яськов, Пашкевич мусять бронебійно-запа-лювальними кулями бити по бочках з бензином. Сабуров, Богатир, Рева і Федоров повинні були перебити охорону.

За рейками лягли Сабуров з Богатирем, трохи далі від них — Рева, а Федоров мав кинути через вікно гранати. Охорона, очевидно, спала, а вартовий щось підсмажував собі на примусі в сінях. Час від часу він виходив з приміщення надвір, пускав у повітря ракету і знову ховався за дверима.

Федоров підкрався близенько, уже мав виконати свій намір, коли несподівано вийшов вартовий.

"Хальт!" — скрикнув німець і кинувся тікати, а Федоров — за ним. Одразу ж почулися в приміщенні вибухи гранат, крики поранених.

Німці стали вискакувати через вікна.

"Вогонь!"—подав команду Сабуров, але — жодного пострілу. Не стріляв автомат у Сабурова, не стріляв ручний кулемет у Богатиря.

"Змінюй диски!"

Змінили, але наслідків ніяких. Від міцного морозу захололо недоброякісне рушничне масло, скувало частини зброї. Час було прогаяно. Німці, втративши 13 чоловік убитими, втекли, а партизани, спаливши бензин і знищивши одну вантажну машину, вчасно відійшли. Коли на станції Зерново з'явилось німецьке підкріплення, партизанів уже тут не було: вони зникли в лісі.

А то ще, пам'ятаю, доручив нам Сабуров розвідати у Труб-чевську розташування есесівського гарнізону. Крім того, побувати в бургомістра Павлова.

Хто такий Павлов?

Це німець-колопіст, лютий ворог партизанів і всього радянського. До війни Павлов відав Брянськими лісництвами і начебто мав добру репутацію. Одначе як тільки з'явилися на Брянщині німецькі фашисти, Павлов одразу був нагороджений залізним хрестом і призначений бургомістром Трубчевська. Активно допомагала йому в роботі приймачка, яка працювала у німців перекладачкою.

До Павлова я вирішила піти сама, без Васьки. Дізналася, де живе. Заходжу в будинок у селянському кожусі, в льотчицькій шапці. Бачу, сидить німкеня. Мені потрібно було глянути на розташування ліжок у спальні. Можливо, вночі доведеться кинути у вікно гранату.

"Добридень!" — привіталась я до господині, а вона п'є чай, не відповідає, навіть не дивиться, хто зайшов. Я обминаю її, розчиняю двері в спальню, і тільки тоді вона схоплюється з місця: "Чого ви туди пішли? Зупиніться! У вас чоботи брудні".

А я вже запам'ятала, як стоять ліжка, які вікна і в яке з них краще буде кинути гранату.

"Ви пробачте, папі. Адже я до вас привіталася, а ви не відповіли. Мені потрібно бачити господаря. Я гадала, він у цій кімнаті".

"Нема його, нема! Вдень він завжди в комендатурі. Там його шукайте.— І, оглянувши мене, німкеня поцікавилась: — А що ви хотіли від нього?"

"Я вчителька з Погарів, але я мушу жити в Трубчевську, бо тут мої родичі, моя сім'я. Мені конче потрібний дозвіл коменданта для переїзду сюди".

"Німці не дозволяють ніяких переїздів".

"Я розумію...