Партизанський край - Шиян Анатолій

Сотні іскор, здійнявшись у повітря, швидко згасали. Ніч здавалася темнішою.

До вогню підійшов юнак у сірому френчі, в кубанці з багряною стрічкою, в чорних, надмірно широких і таких довгих штанях, що з-під них визирали тільки блискучі наваксовані передки жовтих черевиків.

За поясом у нього пістолет, в руках—чреміииа нагайка. Граючись нею, він підсів до вогню.

— Закурити б. Просто вмираю без курива!

Його почастували московським тютюном. Жадібно затягуючись димом, він почав розповідати:

— Аж до Прип'яті в розвідку ходив.

— Ну і як там?

— Німець мені мало личаки не сплів. А як вийшло? — виблискуючи очима, продовжував розвідник Володимир Дергунов.— Підходжу до села Хаток. Де лісочком, де житами, а де й поповзом пробиваюсь. Обійшов навколо села — ні душі. Що за чорт! Вирішив тоді завернути до хати. Там у нас дочка одного зв'язківця жила. Заходжу. В хаті нікого. "Невже,— думаю,— німці всіх жителів вигнали з села і самі змилися звідси?" Тільки поткнувся ото я назад, а в дверях назустріч мені... німець! Здоровенний такий!

"Рус?.. Партезан?.."

Оця кубанка на мені була. Мабуть, червону стрічку помітив. Стоїть як укопаний. Він на мене дивиться, я — на нього. Бачу: очі в нього на лоба лізуть. Пілотка підіймається разом з волоссям, а сам блідий зробився. От якби кіно зняти — рідкісний випадок...

— Ти, мабуть, теж здрейфив? — зауважив хтось із слухачів.

— Я теж злякався,— щиро признався розвідник,— тільки я, звичайно, не за себе. Хоч він здоровий-таки мені попався... Пакети в мене були секретні, ніс зв'язківцям. За пакети я більше переживав. І розвернутися мені не можна — тісно в сінях. Він як схопить мене за груди, так і вилетіли ми з ним на подвір'я. Мабуть, задавив би мене, гад, але я теж не дурний. Як дам йому в живіт ногою... Він упав і гвинтівку з рук випустив. Я — тікати, а він за мною. Я тоді про наган згадав. Оцей наган при мені був. Вихопив його з-за пояса і — р-раз! Поклав на місці, сам одразу за хлів. А по мені як сипонуть дві черги з автомата. Обкидало тільки трісками. Метрів за двадцять їхня застава була в житі, а я, коли повз, не помітив її. Отакий мені був випадок. Заґавився б ще трохи— і німець мені б личаки сплів.

Володимир Дергунов докурив цигарку так, що "бичка" вже пе можна було тримати на губі, і тільки тоді кинув його в багаття.

— Що в селах новенького? — спитали в нього.

— У селі Рожаві старосту німці розстріляли, наш староста був. Одурили його поліцаї. Зайшли переодягнені. Ми, мовляв, партизани, втікаємо від німців, заховай нас. Він повірив їм, сховав. А вони тоді його за груди. "Отак ти служиш німецьким властям?" І вбили його. Аврамом того старосту звали. І дружину його вбили, двох дочок розстріляли, немовлят не помилували. Одним словом, всю сім'ю знищили.

А в селі Слобідці теж отак прийшли до однієї жінки: "Нас переслідують. Ми партизани, заховай куди-небудь".

Заховала. Тоді до хати німці увійшли; поліцаї злазять з горища, сміються: "Так он ти яка... Партизанка?"

Вона з хати, а вони за нею. Ганялись, ганялись — все хотіли упіймати. Не далась їм живою. Кинулась у Прип'ять і втопилась. А в Мухоїдах триста мадьярів стоять. Спалили вони шістдесят дві хати. Діда вбили. Одна жінка там у нас жила, кравчи-ха — ковпаківцям обмундирування шила,— так її спочатку кинджалом ударили, потім витягли на подвір'я, щоб дивилась, як горітиме її хата.

Коли хата зайнялась, вони питають у неї:

"Бачиш?"

"Бачу".

"Надивляйся, бо ми тебе зараз уб'ємо". "Не страшна мені смерть... плюю на вас..." Отака жінка була, горда,— і Дергунов, підкинувши у вогонь поліно, замовк.

— А за Прип'яттю, по той бік, як там?

— Біля Чорнобиля був з товаришами трохи раніше. Десятки сіл німці спалили. Багатьох людей перебили, багатьох погнали в Німеччину.

У селі Бігуні, Словечанського району, фашисти за один день спалили й розстріляли сто п'ятдесят жінок і дітей.

Ще в одному селі, в Хочині, замучили й посадили на кіл двадцять чоловік. П'ятдесятилітньому Дмитрові Дубровцю просвердлили лоба, відрізали пальці. Сорокарічній жінці Подоско вирвали волосся, відрізали язика, вухо. Забивали в тіло цвяхи, багнетами проколювали ноги. Шістдесятирічній Марії Мельник відтяли руки, груди...

Через деякий час німці знову прийшли в Хочин, але населення втекло до лісу.

Проходили ми й через село Рудню Озерянську. Тут фашисти одібрали двадцять п'ять дітей, відправили до Німеччини, щоб взяти кров для поранених офіцерів.

— Невеселі вісті приніс ти з розвідки, Дергунов,— сказав хтось з присутніх.

— Невеселі, що й говорити,— погодився розвідник, вдарив нагайкою соснову гілочку, спитав: — А що, хлопці, сінця тут для мого коня можна роздобути?

— На сіно не розживешся. Та й навіщо тобі сіно? Після дощів трава в лісі добра. Попаси коня.

— Доведеться, мабуть, і цю ніч не спати.

Не прощаючись, він пішов до свого коня, який стояв на припоні біля сосни. Сідла не видно, відсвічувало тільки у тьмі осяяне вогнем стремено.

Згодом почувся тупіт копит. Хтось, дивлячись в той бік, сказав:

— Спритний хлопчина, дарма що молодий. Хороший розвідник.

І більше про нього в цей вечір не згадували.

ТАК ВИХОДИЛИ ВОНИ З ОТОЧЕННЯ Вересень 1941 року.

Наші ар'єргарди, залишивши Київ, відходили з боями в напрямі Малої Березані. Розпорошені групи бійців, серед яких був і чуваш Олексій Ларіонов, раз по раз натикались на ворожі заслони й засідки. їх обстрілювали німецькі автоматники, їх переслідували танки. Всі дороги прострілювались. Єдиний шлях лишався — на болота. І бійці йшли по пояс, а інколи й по груди в холодній воді. Дехто падав, вибившися з сил, декого засмоктувала трясовина, дехто з поранених тут же, на очах у всіх, дострілював себе, аби не здатися живим у полон. Біля Березані зібралися бійці й командири. Мостів нема. Доведеться форсувати річку, щоб потім, прийнявши бій, прорвати вороже кільце і вийти до своїх.

Бій був жорстокий. У цім нічнім бою Олексія Ларіонова поранено в ногу. Він розірвав на собі сорочку, перев'язав рану. Тільки на світанку побачив, що лежить на буряковій плантації. Мучили голод і спрага. Вирвав з землі буряк і почав жадібно гризти, роздивляючись, куди ж втікати, щоб не знайшов його, пораненого, німець. Олексій Ларіонов не хотів умирати і не хотів здаватися в полон.

Скоро вже розвидниться зовсім. Треба поспішати. Око його спиняється на копах жита.

"Ні,— подумав він,—там знайдуть".

І поліз до ожереду торішньої соломи. Розрахунок був правильним. Німці шарили в ожереді, де лежав Олексій Ларіонов. Гостре лезо багнета черкнуло його, та він не скрикнув від болю і цим врятував себе.

На полі стало тихо. Минув день, а надвечір Ларіонов помітив: з лощини до нього повзе людина у військовій формі, в пілотці, з маузером у руці. Це був Олександр Миколайович Сабуров.

— Здоров,— привітався він до Олексія, вмощуючись поруч,— як тут, німці тебе не тривожать?

— Були... трохи подряпали багнетом.

— їсти що маєш?

— Нема... П'ятий день уже. Сьогодні буряк їв.

— Спатиму,— сказав утомлений Сабуров,— хоч годину або дві. А як звечоріє, підемо до села їжу діставати.

Він одразу заснув. Згодом сюди прийшов іще один боєць. Коли почало темніти, Ларіонов розбудив Сабурова:

— Товаришу батальйонний комісар, пора.

Вийшли на дорогу. Ларіонов спирався на палицю, йти йому було важко. Нила поранена нога. Завернули до крайньої хати, і раптом із тьми почувся окрик:

— Хальт!

У небо звилась сліпуча ракета.

Побігли до ячмінних кіп, голодні, злі, лягли спати. А вранці Сабуров першим помітив осторонь купу прілої соломи, на якій зверху зеленіло жито.

— Ви бачите? — звернув він увагу товаришів.— Бачите що-небудь там?

— Ну, бачу, лежить солома,— сказав Ларіонов.

— Гнила солома, та й усе,— промовив другий.

— Там є люди,— заявив упевнено Сабуров і почав пильніше стежити. Дійсно, через якийсь час заворушилась солома, з'явився з-під неї чоловік.

— Він у військовій формі,— зауважив Ларіонов.— Може, такий, як і ми?

— Побачимо.

Чоловік повз по землі. Одежа в нього забруднилась, обличчя спітніло, але очі були веселими.

— Здорові були, земляки! — промовив Павло Рева, сідаючи біля кіп, наче давній знайомий.— Пропадаю без курива. Може, хоч на цигарку розживуся?

— Малувато, правда, в самих, ну та поділимось.— І Сабуров почастував його тютюном.

— Теж з оточення пробиваєшся?

— Та пробиваємось, хай йому чорт! Така халепа оце. Ховайся... по болотах лазь, по копах... тьфу!

— До війни де робив?

— Інженером в МТС на Дніпропетровщині. А ти звідки родом? — запитав він у Сабурова.

— Я з Уралу, з Іжевська, а працював перед війною в Києві комісаром школи НКВС.

Так познайомились біля копи два майбутніх партизанських командири.

Павло Рева, затягуючись димом, спитав:

— А ви, мабуть, хлопці, голодні? Ті глянули на нього з надією.

— Може, сухарі маєш?

— Де там! Нема. Четвертий день нічого не їли. Довго так не висидиш. Треба їжу добувати і поспішати до лінії фронту, до своїх. А їсти хочеться — аж голова туманіє. Хай ось звечоріє, підемо до села.

— Ми вже ходили вчора. Там німців повно.

— Дарма,— сказав упевнено Рева.— Ми їх одуримо. За це діло я беруся. Харч у нас буде. Ще раз спасибі за тютюнець. Піду. Там у мене люди: прокурор Пашкевич з Ленінграда та ще якийсь лейтенант Ванька. Тут оце з ним познайомився, в копах.

Діждались ночі, тихенько наблизились до однієї хати. Вікна незавішепі. Горить лампа. Перелякана господиня смажить німцеві яєчню.

— Хто зайде? — спитав Рева.

— Я,— озвався Пашкевич,— німця вб'ю, а яєчню заберу. Цю розмову чув, очевидно, в сінях хазяїн, дезертир, бо тільки було поткнулися до гайку, він як закричить:

— Рятуйте, рятуйте!

На подвір'я одразу вибіг німець, дав ракету, почав стріляти.

Не вдалося попоїсти.

— Все одно дістанемо,— сказав упевнено Павло Рева. Незабаром натрапили на колгоспну пасіку.

— Еге, колись я цим ділом займався. Чому б не покуштувати нам солоденького?

Павло Рева, як досвідчений пасічник, почав витягати рами з пахучим медом.

— Хай їм біс! Всього вже покусали,— скаржився Сабуров, а Рева його заспокоював:

— Це нічого, здоровішим будеш. Це не рани. Гріха в цім ділі нема. Коли ми цей мед не заберемо, заберуть його німці. Ось ми витягнемо чотирнадцяту раму, і вистачить з нас.

Пішли потім з багатою поживою через город.