Партизанський край - Шиян Анатолій

Дійсно, стоїть справна гармата. Ми взяли її собі на озброєння.

Ми теж в боргу перед селянами не лишаємось. Щодня слухаємо радіо. В нашому загоні є 4 пропагандисти, 18 агітаторів, 25 читців. Це, як бачите, сила. Часто це люди з середньою і вищою освітою, добре підготовлені, кращі наші комуністи і кращі воїни. Вони інформують селян про успіхи Червоної Армії. Вони провадять з ними бесіди, виступають з доповідями. Та цим ми не обмежуємось. Коли йдуть партизани па операцію або в розвідку, ми даємо їм листівки, газети, і вони їх розповсюджують в навколишніх районах. Ніщо так не окрилює наших людей, як правдиве слово, як добра вість про успіхи Червоної Армії. Така газета чи листівка буквально зачитується до дірок.

Лісовою дорогою мчав сюди сімнадцятилітній розвідник Володя Морока. Ловко зіскочивши з сідла, припнув свого маленького і, здавалося, невтомного коника біля дерева, під яким лежав командир.

— Є новини? — спитав у нього Леонід Якович.

— Дещо є, товаришу комбат.

— Ну що ж, доведеться па цьому закінчити,— сказав Іванов.— Будемо з вами бачитись, то ще поговоримо,— і він з розвідником попрямував до замаскованого гіллям намету з парашута.

У вишиваній сорочці, синій спідничині й чобітках з'явилася на галявині партизанка — білоруска Настя Сукач.

— А куди це ви так причепурились? — запитав у неї письменник Яків Баш, і дівчина охоче відповіла:

— Додому. Хочу сестричку Зою провідати. Вона живе тут недалеко в селі.

— А ви давно в загоні?

— Та ще відтоді, як ковпаківці до нас прийшли. Німці саме хліб забрали, а годині о десятій вечора з'явилася розвідка. Помітила я одного чоловіка в чорній бурці, але і досі не знаю, чи то сам Ковпак був, чи, може, хто інший. Побули до ранку, а потім бій вели з німцями у Лельчицях. Пізніше вже бачила Сидора Артемовича отак, як оце бачу вас.

Розповідали мені наші партизани. Стоять вони на посту, а дорогою наближається пара коней. Якісь люди незнайомі. Спинили їх: "Ви хто такі будете?"

"Ковпаківці".

"То чого ж ви блукаєте тут?"

А в санях сидить сам Ковпак і каже: "Та ото ж послав нас старий чорт, а дороги не розказав. От і заблудили".

"Ну то йдіть за нами, а там довідаються, хто ви такі".

І привели їх постові до нашого табору. Отоді я й дізналася, що то був Ковпак.

Настя взяла собі в кошик гостинців, пішла стежкою.

У сусідньому курені грав патефон.

Спокійно в тіні дерева стояв осідланий кінь, і до нього згодом підійшов юний розвідник Володя Морока. Не вірилось, що цей хлопчина з ніжним обличчям і лагідними очима, соромливий, як дівчина, був не раз у боях і за геройські діла представлений до нагороди орденом Червоної Зірки. Сміливий, винахідливий, він не знає, що то є страх, коли треба вдень, а часом і вночі доставити пакет чи дані розвідки. Він сідлає тоді свого вірного коника й вирушає в путь. Зараз у Володі є вільний час, і Яків Ваш кличе його до себе:

— Сідай, Володю, та розкажи нам про себе, звідки ти родом, як став партизаном?

Володя посміхається, ніяковіє:

— Ви питайте, а я буду вам відповідати. А так не знаю, з чого починати. Ну, в Севську народився. Батько робітник. Старший брат в Червоній Армії. Оце двоє нас чоловіків, а то ще є сестри... аж п'ять,— і він замовк, засоромився.

— Чого ж ти, продовжуй.

— Усе, як є, говорити? І як німці до Севська зайшли, і про це казати? Ну, зайшли вони під осінь. Картоплю ми зібрались копати. Зайняли аеродром, ліс теж зайняли — там наша кавалерія тоді стояла. І піхота була. Ну, стали німці ліс бомбити, а наші стали відступати. Я хотів піти з ними, а вони не взяли мене. "Ти,— кажуть,— іще малий, іди додому". Я тоді в лісі коня піймав. Не оцього Орлика, на якому зараз їжджу, а другий у мене був. Набрав у мішок хліба, захопив з собою пістолет і поїхав додому.

Кінь голодний, я його підласую. А шляхом же німці їдуть і їдуть. А наші красноармійці йдуть пішки, роззброєні та голодні. Я їм хлібину дав, а мене затримали. Я плачу не по-справжньому, а так. "Пустіть,— кажу,— я в ліс по дрова їздив". Ну, хліб вони в мене забрали, а пістолета не знайшли, бо я його під возом прив'язав. Під'їхав до двору, а нашої хати вже нема. Німці розбомбили нашу хату. Люди дали притулок сестрам, а я пішов до тітки. Вона каже: "Будеш жити в мене".

А потім до нас прийшов поранений капітан. Побув трохи, тоді я провів його, показав дорогу далі. Ну, а то ще сіно ми возили. Надвечір зустріли мене двоє партизанів: "Слухай, хлопче, хто є в селі?"

Я розказав, ще похвалився їм, що в мене є карта капітанова і я знаю, де патрони закопані в лісі. Карту вони в мене забрали одразу. Згодом приїхав ковнаківський загін. А тоді мадьяри стали наступати. Всі люди порозбігалися х,то куди. Я теж втік уночі до партизанів. А наше село мадьяри спалили.

Я одразу попросився в розвідники. 1 коли на Улицу наступали, я теж там був. Перший раз у бою. Спочатку страшнувато, а потім наче вже нічого. Звик. А в солі Монастирях, є таке село на Поліссі, їдемо ми з нашим комбатом Івановим, а спереду тітка йде. Комбат мені каже: "Володька, дожени оту тітку й зупини її". Кінь у мене тоді був плохенький. Поки розкачався на рись! А збоку в житі перебігло сім чоловік і засіли. Я думав, звичайні селяни, бо вони кивали мені, щоб я до них завертав, а я до них не завернув та їхав собі далі. Тоді вони вистрілили по мені двічі. Я по них чергу дав, вони втікати, а я за ними,— то були поліцаї. Двох поранив, а ті порозбігалися і коней своїх залишили з сідлами... Сім штук привів тоді я до загону. І коні всі добрі. Ну оце, мабуть, і все.

Він підвівся на ноги, підійшов до свого Орлика, сказав:

— Напувати пора.

— Володю, до війни ти вчився в школі?

— П'ять класів скінчив. Як німців розіб'ємо, тоді піду зноз учитися. Ну, стій, ти! — крикнув він на коня, що мотав головою, відганяючи мух. Спритно сів у сідло і наче прикипів до нього. Маленький, але бистрий коник помчав риссю і, перейшовши на галоп, швидко зник між деревами. До нашого куреня, шкутильгаючи, підходив у німецькому френчі й галіфе командир кінної групи автоматників.

ЩО РОЗПОВІВ ВАСИЛЬ ТЕРЬОШИН

— Я волжанин, з Саратовської області. Мені двадцять три роки. На глухівській ділянці фронту командував зенітним дивізіоном, а потім одержав спеціальне завдання: охороняти міст. Блокували нас німецькі автоматники. Підійшло їх чоловік з сімдесят і чотири танки з ними, а нам немає чим їх бити, бо не стало вже боєприпасів. Зав'язався рукопашний бій. Німці п'яні, кричать: "Рус, рус, здавайся!"

Мій командний пункт був недалечко від моста. Тут же город, хлівець, а далі — висотка. Бачу, їх троє фріців, ідуть прямо на мене. Дали по мені черги з автоматів, поранило вухо. Я упав за дерево, обмацав, чи ціла голова, і одразу якось посмілішав, кинув у них гранату.

В цьому бою я знищив вісім чоловік з карабіна та двох гранатою. Шукаю своїх. Пройшовши метрів двісті, натрапив на німецький танк. Танкіст мене помітив, кричить: "Рус, здавайся!"

Я вистрілив у нього. Він закрив люк і погнався за мною. Щоб урятуватися, я забіг у підпалену хату, а він почав по ній стріляти з кулемета. Я тоді мерщій вискочив — і на галявину. Він дав по мені чергу. Куля вразила ногу. Я впав. Танкіст, побачивши це, розвернувся і поїхав далі. А я вже пістолет тримав напоготові. Думаю, як під'їжджатиме ближче,— доб'ю себе, бо ж не випадає мені, комуністові, в полон здаватися. Вже краще смерть, аніж полон. Це було годині об одинадцятій ранку. Йти вже я не міг. Нога почала розпухати. Де який кущик забачу, туди й підповзаю, аби бути далі від шляху.

Опівдні натрапили на мене дівчина з бабусею. Коли розпочався бій, вони втекли до лісу, пересиділи там, а як стрілянина припинилась, вирішили повернутися додому.

Дівчина мені каже: "Полежте до вечора, я вас потім заберу до села".

Я їх попередив, щоб вони про мене нікому нічого не говорили. Рану перев'язав сорочкою, бо кров усе тече й тече... Лежу і міркую собі: "Не відомі мені люди. Хто знає, що в них на думці. Може, видадуть німцям". І я тоді вирішив перебратися звідти до скирти. Метрів за триста вона стояла. Як тільки стемніло, почав я до неї підповзати. І повз цілу ніч. Зарився там у солому. Лежу день без їжі, лежу другий. Та без їжі ще можна обійтися, але без води... спрага мене мучить. Нога моя розпухає. Попробував був підвестися і одразу впав. Помітили вже мене діти — вони коней військових по полю ловили, а підійти до мене боялися. Я тоді сам підкликав їх до себе, попрохав, щоб принесли мені води, і попередив їх: "Ви ж нікому не говоріть про те, що я тут лежу". Та діти, мабуть, розказали, бо на третій день вночі до скирти з'явилися двоє хлопців: Павло і Михайло. Прізвищ їхніх не знаю, а ім'я запам'ятав.

"Поїдемо,— кажуть,— до нас. У нашім селі німців немає".

"А яка ж у вас сім'я?" — допитуюся в них.

"Батько на фронті, а вдома тільки мати та нас оце двоє".

Вони дістали підводу, привезли мене, завели до хати: "Ось поранений командир. Візьмімо його, мамо, до себе".

Мати, бачу, перелякалась, а тоді синів розпитує: "Ніхто вас не бачив?"

"Ніхто".

"Мовчіть же, нікому не говоріть про нього".

Дали мені води, дали попоїсти, стали мою рану лікувати. Доки на світі житиму — не забуду тієї української тітки Степа-ниди. Я матір'ю її звав. Лікувала вона мене, доглядала. А ліки в неї були домашні: сало, та віск, та самогон, настояний на березових бруньках —для промивки ран. Почав уже я ходити на милицях. І ось одного разу ввалюється до хати німець. Я на піч сховався. Чую, він просить: "Матка, яйка". "Нема".

Не повірив, став шарити. "От,— думаю,— па піч полізе". Ну, якось обійшлося. Приїздили ще німці по свиней, але сюди, на хутір, де я жив, вони не заглядали.

Моєю мрією було тоді якнайшвидше одужати, прорватися через фронт, до своїх. Живу я отак місяць, живу другий. Стали в народі говорити про партизанів. Називають ім'я Ковпака. А потім дізнаюсь, що є партизани в Хіисльському лісі. В Ес-мань приїздила їхня розвідка. Згодом і в нашому селі з'явилися. Це були розвідники із загону Іванова. Спочатку вони спитали мене, хто я, звідки, як лишився в оточенні, а тоді дали мені аркуш паперу. Я написав заяву, і мене зарахували в другу групу рядовим бійцем. Одержав гвинтівку, тільки що викопану з землі. Чистив її цілий день, а вночі разом із загоном виїхав на операцію.