Партизанський край - Шиян Анатолій
Я став командиром. Людей підбирали найкращих, перевірених у боях. Нам і доручено було йти в авангарді колони.
У селі Шатриші, Ямпільського району, поліція спробувала зупинити нас, але ми швидко зім'яли цей опір.
Населення зустрічало нас як рідних, тільки не всі вірили, що ми справді партизани.
"Розуміємо — це так треба. Ви переодягнені червоноармійці, бо в партизанів і зброї такої нема".
Пам'ятаю випадок. Це вже було за Десною на хуторі Рих-лах. Прибуло нас сюди, в розвідку, чоловік з двадцять. Всі на конях. У кожного — автомат, гранати. Назустріч виходить староста, писарі, поліцаї. Староста починає розповідати, де склади, де стоять німці... А тоді — луп-луп очима, помітив у когось з нас червону стрічку на шапці, зрозумів — партизани... І втікати!
"Стій! Стій!" — гукаємо до нього, а він біжить. Довелось дати чергу з автомата. Упав староста поранений на краю урвища і кричить: "Добийте мене, добийте! Я зрадив Батьківщину... Я заслуговую кари... Стріляйте!"
Він, звичайно, одержав те, чого просив...
Запам'яталося мені ще старе село в Західній Білорусії. Жодної хати — все спалено. Німці нагрянули сюди раптово, хапали людей і в хатах, і на вулиці. П'ятсот вісімнадцять душ загнали до церкви.
Прибіг піп: "За що ви вбиваєте мирних жителів? Я, за вас два роки у храмі богу молився".
Німецький офіцер наказав схопити попа і теж вкинути в церкву. Піп згорів разом з людьми.
Ще розповіли нам про такий випадок. Німці загнали в сарай одинадцять чоловік, щоб там їх спалити. Та знайшовся серед них один такий дядько з місцевих — Андрій Коновалець.
Він сказав: "Як нам пропадати злою смертю, то давайте, люди, ми першими нападемо на них".
Двоє німців кудись пішли, один лишився на варті. Андрій Коновалець ударив охоронця палицею, звалив його з ніг, схопив німецький автомат, а не знає, як з нього стріляти.
"За мною, люди!" — гукнув він та й помчав до лісу. Ще десять чоловік разом із ним врятувались.
У цьому ж селі один хлопчик якось зустрів есесівця і давай від нього втікати, а німець кинувся його доганяти. Fly відчуває— не наздожене. Дав чергу з автомата. Хлопчик упав поблизу скирти. Німець підійшов, насмикав оберемок, обклав хлопчика, підпалив, а сам пішов. Солома виявилась мокрою. Поранений хлопчик, що прикинувся було мертвим, поскидав із себе ту солому, а сам утік до лісу. Правда, трохи обгорів, але залишився живим.
А то ще розташувались ми в польському селі Вежиці. В яку хату не зайдеш — біля порога чи на лаві лежить лом, або коса, або нагострена сокира.
Спитали ми в одного хазяїна: "Навіщо ця холодна зброя?"
"Якщо німець,— каже,— прийде до мене, значить, він буде або палити, або вбивати. То я сам хоч одного з них уб'ю!"
Поляки нас зустрічали дуже добре. Місцеві хлопці знайомили з дівчатами, влаштовували вечірки, але ж нам гостювати не було часу. Згодом ми зайняли село Курчиці. Лежить воно на шляху до Новограда-Волинського. Цим шляхом їдуть німці в Городницю, їдуть спокійно, а наш пост у засідці. Обстріляли їхніх чотири підводи. Німці втікати, а хлопці-автоматники їх доганяють, забирають у полон.
Один наш боєць отак взяв полоненого, а потрібного досвіду ще не мав. Німець бачить: партизан молоденький і давай йому пропонувати цукерки. Хлопець відмовляється, а той підходить ближче, ближче, та вмовляє, та просить...
У німця був парабелум і ніж в кишені. Коли б не підоспіли наші, досвідчені автоматники, міг би порішити довірливого юнака.
Дають якось нам нове завдання: пройти рейдом по районах Кахм'янець-Подільської області і південному району Житомирщини, громити німецькі управління, склади, комендатури,— підняти дух у народі й віру в перемогу над ворогом.
Одібрав я сорок чотири бійці, найсміливіших і найдосвідче-ніших. На озброєнні в нас: три кулемети, тридцять автоматів, а то — гвинтівки. Попрощались ми з товаришами, осідлали коней і рушили в дорогу.
Проїжджаємо через села, де партизанів ще не було. Поліція розбігається, громимо німецькі управління,, відкриваємо склади, роздаємо селянам сіль, махорку, сірники, борошно.
В одному селі натрапили на молочну ферму. Охороняли її ДІДИ.
"Хлопці, сюди! — гукають.— Тут сепаратор. Тут збирають вершки для німецьких офіцерів. Може, хоч з тиждень не будемо їм возити продукцію".
Хлопці поламали обладнання, розбили машини, а діди від задоволення аж притоптували ногами: "Так його, так! Нехай тепер пани офіцери ждуть вершків!"
Далі на шляху в нас Житомирське шосе. Переходимо через нього вночі поблизу Чериицької слободи. Тут жив офіцер, який побував на Східному фронті, мав великі заслуги, і тепер на нього працювало аж троє сіл.
Ми вирішили знищити цього новоявленого поміщика. Тихо підійшли вночі до офіцерської садиби. Біля воріт охорона з поліцаїв. І собака з ними.
"Хлопці, рятуймося! Партизани!" — крикнув один з вартових, і всі вони кинулися врозтіч. Ми відкрили вогонь, а потім заскочили в дім. Офіцер, втікаючи, зіткнувся у дверях з нашим старшиною Логіновим, і той його вбив. А інший німець дав чергу з автомата по старшині — пробив тільки автоматний диск. Ло-гінов не розгубився і дав чергу у відповідь, забив іще одного німця.
В гостях у пана офіцера були цієї ночі перекладач і двоє гулящих дівчат. Хлопці їх розстріляли тут же, в кімнаті. Перекладачеві пощастило втекти.
У цьому рейді ми пройшли понад 350 кілометрів. Пустили під укіс два військових ешелони, спалили два заводи й гараж, розгромили 13 сепараторних пунктів, вбили двох поміщиків, знищили 12 тракторів, а основне — підняли дух населення, вселили віру в перемогу над ворогом.
Із завданням, як бачите, впорались.
Василь Терьошин глянув на мій зошит, де я записував його розповідь, і, ніяково всміхаючись, попросив:
— Мені б дуже хотілося відзначити наших кращих автоматників, щоб про них знав народ. Це можна? Тоді пишіть: Георгій Власенко, Олександр Кисельов, командир рою Олександр Шестов, Василь Тихобаев, Володимир Попов... Ще бійців хочу згадати: Івана Терезовського, Івана Старикова, кулеметника Миколу Молкова, командира взводу Григорія Нюхіна, Миколу Ломшина та старшину Семена Логінова.
...Світило літнє сонце. На білий парашут падала узорчаста тінь від дубового гілля. Горіли вогні, і сизуватий дим, мов туман, плавав між деревами. Дівчата-партизанки готували обід, прали білизну, розвішували її проти сонця. З річки долітав гомін і сміх — там купались партизани.
ГАЛЬКА-РОЗВІДНИЦЯ
Ім'я її Галина, прізвище — Денисюк, а взагалі її називають просто Галька-розвідниця. Я підійшов до куреня, де стояла ця тиха вісімнадцятилітня дівчина, яку вже двічі представлено до нагороди бойовими орденами. Вихованка дитячого будинку, Галина перед війною мріяла стати кіноактрисою, а замість того потрапила на вечірні курси Київського фізкультурного технікуму. Під час війни стала розвідницею.
Поблизу села Турчинки Галина разом з товаришами, вириваючись з оточення, переходила лінію фронту, їх виявили німці. Почався бій. У бою Галину було поранено в бік і в ногу.
— Кілометрів зо три йшла, не почуваючи нічого. А тоді щось одразу палець у мене защемів. Я глянула на чобіт, а він розбитий. Мерщій скинула його. Ой горенько! Пальця мені відбито, і отакий осколок у нозі стримить. А в мене двоюрідна сестра Надія акушеркою в тім селі робила. Я до неї: "Надю, допоможи". Вона вийняла мені осколок з моги. Жила я в неї з місяць, а потім у Житомир перебралась. Там зустріла знайомого, Григорія Тертишника. Став він поліцаєм, почав в'їдатися та переслідувати, доки не забрали мене в тюрму. Знав, що я комсомолка. Сиджу ото я там, а одного дня приводять ще двох дівчат — Валю Скаковську та Ольгу Мельниченкову. Колись робили вони на телефонній станції у Києві ще до війни. Недовго й сиділи. Ольгу забрали о четвертій годині ранку. Вона вже знала, куди її мають повести, і каже до нас: "Ну, дівчата, прощайте!"
А Валя — та навіть нічого не сказала, тільки заплакала гірко. їх обох повісили німці в Житомирі. Мене поки що не займали, але я знала: буде й мені кінець. Рано чи пізно, а буде. І тоді вирішила втікати. Втекла я так. Погнали нас дошки прибирати і розчищати сніг. Я намітила собі штабель біля паркана. Зі мною ще був хлопчик років чотирнадцяти. Він приносив їжу нашим полоненим, а його німці піймали, посадили в тюрму.
"Хлопче,— кажу я йому,— я втікатиму звідси". "А я?"
"І ти втікай".
"А куди ж? Там вартовий, і там вартовий. Хіба через паркан? А як стрілятимуть та уб'ють? Боязно. Може, мене й так випустять".
Я вибрала хвилину, коли нікого з варти поблизу не було, і майнула через паркан. А сніг з того боку глибокий. Провалююсь. Падаю. Пострілів нема. Мабуть, не помітили. Добралась я до Києва, але жити в тітки було небезпечно, і тоді вирішила пробиватися до Хінельських лісів. Дорогою разів зо три мене спиняли, а я все відбріхувалась та йшла далі. І таки розшукала партизанів. На посту тоді стояв Володя Морока. Забрав він мене, як підозрілу, направив до головного штабу Сабурова. Все я розказала. Хто я, звідки, чого прийшла сюди. Лишили мене в загоні. А оце недавнечко я з Житомира повернулась. У розвідку туди ходила. У Житомирі зараз тільки й розмов, що про якогось партизанського командира К. Начебто з'явилася в однім селі бричка, а в бричці тій пап, добре одягнений, па козлах кучер сидить. Полинула чутка: прибув французький журналіст. І печуть для нього, і смажать. Староста не знає, що й приготувати гостеві... А гість напився, наївся, взяв продуктів з собою повну бричку та й виїхав з села; старості лишив пакет. "Розпечатаєш,— каже,— через годину..."
Як розпечатав, а там записка: "Спасибі за добрий прийом та гостювання. Командир партизанського загону К.".
Староста з переляку забіг хтозпа й куди. Щось днів зо три його не було.
Розповідають ще й таке.
На станції Турчинці об'явився генерал; супроводжують його п'ять офіцерів. Німецькі солдати їм козиряють, а хтось з поліцаїв упізнав "генерала" та й каже: "Це той партизан К.".
Солдати заперечують: "Ніхт, це наш пан".
Роздивився "генерал", де вогневі точки стоять, а вночі налетів, розгромив гарнізон, перебив до біса німців. Говорять, що він знає шість чи навіть сім іноземних мов. З'являється завжди несподівано то в Житомирі, то навіть у Києві.
Розказувала мені одна киянка, в якої я ночувала, про цього товариша К.
