Партизанський край - Шиян Анатолій

Йому б відпочити треба, щоб загоїлось, а він іде. Нічого не поробиш. В таких умовах живемо.

Зварився обід. Білоруска Василина розклала ложки, накраяла хліба, а Галина поставила на стіл велику миску смачної юшки, заправленої смаженою цибулею та здобреної молодим укропом.

— їжте,— припрошує Галина партизанів,— поки гаряче, то воно й смачне.

— А ти ж, Галино?

— Ми потім з Василиною поїмо,— і дівчата заметушились знову коло багаття, де в чавунчику щось шкварчало. Легкий вітер приносив звідти дражливі пахощі страви, яку теж мають подати на стіл.

— Думаю, не відмовитесь пообідати з нами? Відмовитись було важко. Довелось пошукати і пекучої "димки", яку принесли нещодавно з села.

— За успіхи нашої Червоної Армії! — сказав Зимников, випив і, закушуючи молодою цибулею, попрохав.— Поставте мою... улюблену...

Попливла лісом голосна й водночас лірична пісенька:

Быть тебе только другом... У СЕЛІ КАРТЕНИЧАХ

Полісся. Невеличке, заквітчане в зелень село розкинулось над Убортю. З усіх боків оточили його ліси. На галявинах повиростали буйні, на зріст людини жита. Завертаємо кіньми до одного з дворів. Заходимо в хату. На стінах — рушники. Попід стіною суцільні дерев'яні лави з одного й другого боку з'єднуються в кутку. Стіл не накритий нічим. За столом сидить партизан-художник, старанно вимальовуючи обкладинку до альманаху, який складають бійці та командири сабуровського з'єднання. Очолює цю роботу редактор газети "Партизанская правда" товариш Абрукін.

З подвір'я до хати входить чоловік у полотняних штанях і такій же сорочці, підперезаній ремінцем. На ногах у нього, замість чобіт,— вільшані личаки. Це хазяїн білорус Олександр Коленько.

Оглядаючи нас, він скидає свій старенький, вицвілий під сонцем кашкет, чіпляє цого на дерев'яний кілочок, забитий в стіну, і вже потім вітається з нами.

Познайомившись, ми частуємо його московським тютюном.

— Добрий,— вихваляє він.— До війни отакий тютюнець привозили до нашого сільмагу.

З кошиком молоденької картоплі до хати увійшла селянка.

Забачивши сторонніх, вона глянула спершу на чоловіка, немов запитувала в нього, що, мовляв, за люди, а вже потім перевела свій погляд на нас:

— Добрий день!

Поставивши свій кошик під тапчан, вона зараз же вийшла з хати, але скоро повернулася з глечиком. Глечик, очевидно, винесла з льоху, бо він був густо укритий дрібною росою.

— Молока покуштуйте. Молоко в пас добре.

Хазяїн і хазяйка розпитували про Москву, про Червону Армію.

— Коби вже швидше,— сказав Коленько,— Червона Армія до нашого села прийшла, щоб уже нам німця не бачити. Скільки лиха від нього натерпілись! Скільки люду він загубив! У нас же зять був, Горелик... Хороший, добрий чоловік. Убили його німці. З оточення виходили вони разом з Радкевичем. Це руський чоловік був — Радкевич. Отут їх, у селі, й піймали. Запрягли у плуг, почали бити та примушувати, щоб гули, як трактори, а тоді заставили танцювати. Наш зять Горелик сказав: "Ви нас замучите, але знайте: прийде і вам кінець. Радянська влада ніколи не загине!"

Поруч Коленька сиділа його дружина. Слухаючи розповідь чоловіка, вона кінчиком хустини втирала очі.

— Сестру його він держав,— пояснила господиня.— Як добре вони жили! А тоді ж ото почалась евакуація, поїхала вона, голубонька, до Росії з дітьми, а найменшого Марадьку лишила мені. Бо куди ж їй з таким маленьким дитяточком у дорогу випихатися! Коби ви бачили, як за ним батько вболівав! П'ять разів повертався з вулиці. Ото забіжить до хати та візьме в мене його з рук, цілує та примовляє: "Я ж тебе, синочку, може, й не побачу більше". Поїхала вона і не знає, мабуть, що вже чоловіка її на світі нема. І не знає, чи живий синок. Серце в неї, напевне, болить і досі... таке малесеньке дитя довелось лишити. А я ж його врятувала. Я з ним у курені жила, коли його батька у селі вбивали німці... Зберегла. Довго все згадував тата і матір. Оце прийду з села до лісу, а воно мене розпитує: "Де ж моя мама?"

"Поїхала,— кажу,— недалеко. Скоро привезе тобі гостинців".

"А татко чому не приходить?"

"Татко до партизанів подався".

"А що він мені звідти принесе?"

"Пальтечко тепленьке, сорочечку, рукавички..."

563

Воно, малесеньке, й починає умовляти, щоб я до батька його повела. Л це вже став більшеньким, то не допитується.

— Натерпілись,— зітхнув хазяїн.— Ой, натерпілись люди! Взимку морози он які, а жінки з дітьми в куренях. Вийдеш, послухаєш — плач та крик дитячий тільки й чути. Сидить оце мати, а біля неї їх п'ятеро. Всім холодно. Не знати, котрого їй на руки брать, щоб відігріти... Намучились! Та вже спасибі партизанам. Як увійдуть до села, то й ми повертаємось з куренів, живемо в своїх хатах. А без партизанів нам — біда! Раніше чоловік чоловіка зустріне, питається за хліб та худобу, за господарство, а тепер тільки й балачок про війну. Налякані стали люди. Особливо як став їх німець виловлювати по лісах. І в болотах, і в корчах ховалися під дощем. Ото кілочки заб'ють та березовою корою вкриють, і сидять там, не пивши, не ївши. Дуже бідують люди.

— Як же його, клятого, не жахатися,— сказала господиня.— Ось тут недалечко від нас село Дубрава. Там споконвіку люди робили хороші ковдри, рушники, хустки. Багате село. На спаса народ одягнувся, понесли до церкви яблука святити, а їх там оточили німці. Ну, геть-чисто познімали з них і хустки, і верхнє... В самих сорочках людей пустили додому. А одну дівку забили на смерть.

— Б'ють людей без жалю,— сказав господар.— Он на хуторі Новині, може, чули, жили два брати Цуби — Михайло й Іван. Михайлові сімдесят п'ять літ. Піймали його німці в лісі, наказують: "Веди до партизанів, бо інакше тут тобі буде смерть!"

"Добре,— каже Михайло,— поведу". І завів їх у непроходимі болота...

Хоч і розстріляли вони Михайла, ну і німців там немало зосталося в трясовині.

А молодшого брата Івана — йому було сімдесят літ — піймали в селі, і теж: "Веди до партизанів!" То знаєте, що він їм сказав? Він сказав: "Дід не водив, батько не водив і мені не велів!"

Розстріляли діда на місці.

— А в Лельчицях саме в оцю пору німці примусили народ ями копати. Сім метрів ширини та шість глибини. Та кругом ці ями колючим дротом заснували, а тоді почали туди людей заганяти та вбивати. Два-три дні земля ворушилася над ними, бо воно ж так: кого вб'ють, а кого й живцем туди кидають. Розказувала нам одна жінка. Проходила вона поблизу такої ями, а з неї виліз чоловік, впізнав її та й гукає: "Федорко! Федорко, принеси мені води".

Побігла вона по тую воду, а коли принесла, то він хтозна-де й подівся.

— І євреїв там стріляли, і білорусів наших, і українців. Поляків — теж убивали. Та одного заб'ють одразу, а іншого починають мучити. Відсічуть руку, ногу, а тоді ще руку та тоді вже й кидають у яму.

Одна дівчинка років одинадцяти упала навколішки, вхопила за чоботи жандарма, просить: "Пустіть мене, дядю... пустіть... Я не хочу помирати. Я хочу жити... Пустіть..."

І так же вона гірко плакала, так жалібно, що навіть жандарм не витримав, відпустив дівчинку. Вона зараз живе з своїм дідом Никанором. А то ще один єврейський хлопчик урятувався тоді, прибіг до нашого села. Таке розумне та кмітливе дитя. Люди його переховували. Люди його одягали. Той штанці йому дасть, той свиточку, а інший личаки сплете. У Картеничах цілий рік ховався. Як німці прийдуть до села, ото його повідомлять: "Біжи, Колю, в жито або біля річки десь посидь".

А оце недавнечко пішов він до Буди Лельчицької — там у нього тітка знайшлася.

Ще про старосту розкажу. Був у нас такий Огій Остапович. Вредний чоловік. Німці ж, як тільки об'явилися в селі, вивісили папірці свої. Хто де уздрить партизана чи красноармійця, щоб одразу й сповіщав куди слід. А за це матиме нагороду — сто марок. Якось через наше село йшов солдат; з полону, мабуть, утік. Забачив його Огій, запросив до себе, а потім до хліва завів і почав його обливати водою. Вода на ньому замерзає, береться кригою. Глумився, глумився, тоді ще й німців гукнув, а ті хлопця розстріляли... Такий молоденький красноармієць був... Про все це дізналися партизани, прийшли вночі, піймали Остаповича, вивели з хати як підлого зрадника і давай його теж крижаною водою обливати, доки він не сконав.

— Німці брали дівчат у Німеччину? — спитали ми в хазяїнів.

— Брали. Правда, люди тепер стали обережними. Німці до села заходять, а ми — з хат та в ліс. Ну, буває, наскочать так, не встигне народ порозбігатися, тоді беруть. Кращих дівчат наших погнали в Германію. Оце одна з них прислала листівочку матері, то прописує: "У нас тут міста будуються, як у вас в Сло-вечні". А всім же звісно, що Словечно розбито і спалено. Або й таке пишуть: "Дощ у нас такий рясний падає, що нічого і робити не можна". То це ми розуміємо: бомблять німців добре.

Одна просить у листівці: "Напишіть мені, мамо, яка рожа цвіте в нас перед вікнами, червона чи біла?" Ото хоче дівчина довідатись — чи в нашім селі німці стоять, чи партизани.

Б'ють німкені дівчат наших у чужій стороні. Недавнечко листа одержала моя сусідка, а в тім листі їй дочка жаліється: "Я доїла корову, а корова дійницю перекинула, то хазяйка мені подарувала чорну стрічку". А про себе матері дописує: "Я вже,— каже,— така красива стала, як наша бабуся". А вельми добра дівка була, огрядна та вродлива.

Наша молодь до війни в колбуді веселилася, а тепер не видно її й не чути. Попервах німці, як прийшли до нашого села, влаштували вечірку. їхня музика грає, а до них ніхто не йде. Тоді вони почали силоміць молодь до колбуду заганяти, а молодь стала ховатися по лісах.

Піймали якось німці хлопчика в лісі — чорниці збирав, привели в село Картеничі, прив'язали до дерева, сподіваючись, що до нього прийде мати, вони її піймають і примусять показати курені, де переховуються наші люди.

Минає день, минає і другий. Біля хлопчика стоїть вартовий. Дитині не дають ні їжі, ні води. І так три дні його, маленького, мучили. Вже воно бідне охляло зовсім.

А на четверту ніч наступила грозова хмара, почався дощ із градом та блискавицями. Вартовий побіг до ближньої хати перестояти зливу, а мати мерщій до дерева, одв'язала дитя і зникла з ним у лісі.

Вона ж, бідна, кожної ночі поблизу була та все видивлялася, як би своє дитяточко врятувати...