Партизанський край - Шиян Анатолій

Та ось пара волів застряла посеред річки. Даремно погонич б'є їх батогом. Вони не йдуть.

— Цоб! Цоб! — кричить він і періщить їх знову. Воли все ж таки не йдуть. Тоді погонич в одежі плигає в воду, бере їх за налигач, тягне за собою.

Молодий віл дико поводить розпаленим оком, хоче вирватись з ярма, та воно міцне.

— Цоб! Цоб! — нервуеться партизан і підсилює свій крик ударами.— Цоб, анахтема, цоб!

Воли напружують сили, витягають воза на берег.

Перебрівши через річку, ми наближаємось до Марковських хуторів. Біля крайньої хати стоять жінки, дівчата, діти. У багатьох клунки за плечима. Люди дивляться на партизанів, що проходять через хутір, нічого в них не питають, бо й так все ясно — насувається біда. Десь, мабуть, близько німці. Треба рятуватись.

А партизани все йдуть і йдуть. Не чути жартів, не чути сміху. Суворі й мовчазні, минають вони двори, прямуючи до лісу, що густою стіною простягнувся за хутором. Раптом у повітрі чується гул літака.

Молоденькі партизани — їздові, які ще не були в боях, одразу кинулися врозтіч. Дехто з них вскочив у жито, дехто в коноплях заховався, а дехто побіг аж до хат.

— Куди ви, чортові душі, розбігаєтесь? Назад! — кричить на них бувалий, обстріляний партизан.— Літака злякалися?.. А німця зустрінете, то хоч штани вам міняй? Ах ви ж боягузи нещасні! Та як же ми воювати будемо, коли ви, мов зайці, полохаєтесь.

Засоромлені їздові доганяли своїх коней, позираючи в небо. А літак, зробивши над хутором коло і не скинувши жодної бомби, повернув туди, звідки прилетів. Це був розвідник.

— Давай!—гукали один до одного їздові.— Давай швидше до лісу! — І нещадно гнали коней, аби швидше минути цей хутір та проскочити через поле, бо, можливо, зараз прилетять сюди бомбардувальники.

Душно. Мучить спрага, та доброї води нема, є тільки над дорогою, в канавах, болотяна. І її п'ють партизани. Той набирає квартою, той пляшкою, той занурює флягу, а інший черпає просто картузом і жадібно припадає потім до козирка, обливаючи собі одежу.

Ліс і ліс... Здається, немає йому кінця-краю. Часом трапиться невеличка галявина з густою некошеною травою — і знову по обидва боки дороги виструнчились могутні клени, сосни, старі берези, утворюючи таку густу покрівлю, що навіть сонце не може пробитися крізь неї.

Ми все йдемо і йдемо. Вже відчувається втома. Хочеться їсти, але не час ставати на привал. Ми зриваємо над дорогою стиглі чорниці, а іноді й суниці — підхарчовуємось.

Спереду ліс рідшає. З'являються жита, а за житами — хати. Але ні в дворах, ні біля хат ми не бачимо людей.

Проходимо через хутір, стаємо в лісі на привал. Ось під розлогим деревом сидять словаки. Я помічаю серед них Яна Рєпкі-иа (Налепку), танкіста Мартина Корбеля, веселого й дотепного Андре Гудака, Юзефа Поклембу та інших солдатів, що з ними довелось мені розмовляти в таборі. Вони разом із загоном, яким командує Іван Олександрович Артюхов, лишаються, згідно наказу Сабурова, для засідок на лісових дорогах, а ми вирушаємо далі.

Знову ліс і ліс. Звертаємо кудись убік. Перед нами старезні дуби, ясени, клени. Ледве помітна дорога позаростала травою. Пахне тут прілим листям, мохом, цвіллю.

Веде загін, очевидно, бувалий чоловік. Вже згасає день. Засвічуються в небі зорі. Тут, в оцих гущавинах, будем ночувати. Під ногами тріщить сухе гілля. Де-не-де лежать звалені бурею дерева. Часом станеш на таке дерево, струхлявіле від часу, так і вгрузаєш у нього чоботом.

Земля мокра. Наламуєм гілля, намощуєм собі постелі.

Скрізь високі дерева, тільки в просвітах верховіть то тут, то там видніється цяточка неба, а в ній сяють далекі променисті зірки.

В лісі темно. Хтось їде кіньми просто на нас. Коні спиняються, їздовий кричить:

— Чого стали? Но! — і хвацький батіг з свистом падає на кінські крупи...

— Хіба не бачите, що тут люди? Верніть праворуч!

їздовий зіскакує з воза, бере за обротьку коней, веде їх поміж деревами. Чути тільки, як під копитами й під колесами тріщить сухе гілля. Ми засинаємо одразу, а на світанку рушаєм далі. Вже недалеко Іванова слобода. Там лежить шлях, через який треба пройти обов'язково, але дуже можливо, що на цім шляху зустрінеться німецька засідка. Про це знають всі, цього ждуть, але про це не говорять.

П'ята година ранку. З'являється літак. їздові швидко повертають коней під дерева. Ховаються люди. Дорога стає порожньою. Бомбардувальник кружляє над нею, мов коршак, а потім починає скидати бомби метрів за триста від нас.

Відбомбився й полетів.

Ми рушаємо далі. Закінчився ліс. Перед нами велика галявина. Чорніють пожарища. На безлюдних садибах рясніють густі й високі жита, дрімучі коноплі, городина.

Височить над криницею обгорілий журавель. Оце тут і ліг той невідомий і небезпечний шлях, який неминуче треба нам пересікти. Спинилися.

Першими на бистрих конях помчали вперед розвідники. Всі стежили за ними, всі прислухались, чи не почують пострілів, але було тихо. Та ця тиша могла бути зрадливою, через це тривога не зникала. Можливо, німці, влаштувавши засідку, чекатимуть основних партизанських сил та обозу, щоб захопити їх в кільце, а потім шквальним огнем знищити всіх на оцій великій галявині. Минають хвилини, напружені, тривожні.

— їхати швидко по одній — по дві підводи! — попереджає їздових заступник Сабурова Федір Іванович Ульянов, а сам він пильно озирає галявину, яка, можливо, таїть в собі багато несподіванок.

— Давай,— наказує він їздовому, що його підвода стоїть в обозі першою.

їздовий стає на коліна, натягує віжки, стьобає коней батогом, і вони мчать безлюдною дорогою на всю силу своїх кінських ніг. Слідом за першою підводою зривається з місця друга, третя, четверта.

Поодинці і групами біжать партизани попід житами, попід коноплями, повз сади, де чорніють страшні пожарища. Даремно вдивляємось ми в ці сади. Може, майне де хустина, може, визирне з картопляного бадилля білоголове хлоп'я або підведеться з соняшників дівчина чи жінка, і можна буде в неї про все розпитати. Даремно. Не видно нікого. Тільки підводи одна за одною перетинають шлях.

Засідки не було. Німці, очевидно, ще не встигли підійти сюди.

Ми знову в лісі. Йдемо довго. Часу нема ні на сніданок, ні на обід. Сьогодні Дуся-куховарка видала нам по два сухарі на день. Буде довша стоянка, можливо, зварить тоді гарячий обід. А зараз треба поспішати, щоб вчасно перейти ще один шлях у Тонежі, який німці намагатимуться перехопити.

Нарешті й Тонеж.

Я чув про нього ще в таборі. Це ж у цьому селі німці, захопивши триста двадцять душ населення, загнали в церкву, зачинили двері, облили бензином, а потім підпалили... Дерев'яна церква відразу спалахнула.

Ми проходимо спустошеними вулицями. І тут, як і в Івановій слободі, ніде нікого. Наче вимерли люди, наче промчала селищами страшна чума, і на цій багатій колись, родючій землі лишила по собі тільки пустелю.

Минаємо те місце, де стояла церква. Де-не-де ще лежать не-догорілі балки. Тут же, на пожарищі, височить самотня могила. В головах її поставлено невеличкий дерев'яний хрест, повитий рушниками. Навколо тихо шумлять могутні осокори та берести, а поміж ними журно схилила свої віти рясна береза. Тінь від неї падає на могилу, де поховано жінок, дівчат, стариків, дітей.

Оператор Союзкіиохропіки Володимир Фроленко знімає цю могилу і село, де немає жодної вцілілої хати. Тільки на перепуттях безлюдних доріг височать дубові тесані хрести, обвішані рушниками. І ті рушники лопотять під вітром, немов крила дивовижних білих птахів.

Вузенька вуличка виводить на піскувату долину, порослу де-не-де молодою сосною та березняком. А за долиною знову зеленіє ліс, старий, густий, дрімучий. Уже в його хащі в'їхало кілька підвід, але частина обозу ще в Тонежі, а частина в долині, яку добре видно з повітря.

Коней тут риссю не поженеш, бо в глибокому піску грузнуть колеса.

На обрії ми помічаємо ворожі літаки. До лісу добігти не встигнемо, до селища далеко. Справа від нас молоденький і рідкий лісок. Сюди завертають коней їздові. Літаки вже обстрілюють з кулеметів. Чується свист куль і мін, що їх скидають німецькі льотчики. Нам добре видно, як після вибуху здіймається в повітря дим і пісок. Десь дико ірже кінь. А над головами все гудуть ворожі "фоке-вульфи", залітаючи на ціль.

Ось один з літаків, витративши, очевидно, всі боєприпаси, полетів на свою базу, а за ним згодом рушила й решта.

Під час цього нальоту було поранено двох коней та одного забито. Поранений кінь стояв під деревом. З шиї в нього текла кров. Падаючи на траву, вона горіла багряно, як лісова герань. А на нозі — наче хто стрічку протягнув по всій довжині аж до білого копита.

Бідкалась, переживаючи несподіване лихо, Дуся-куховарка. Міною розтрощено воза з продуктами, забито двох волів.

Ще ми не стали на відпочинок поблизу Тонежа, як знову почулося гудіння ворожих бомбардувальників, та, не виявивши нашого обозу, вони скидали бомби й міни десь далеко в хащах.

Минув день. Звечоріло.

Небо оповилося хмарами. Ніде ні зірочки. Вперше будемо робити перехід вночі, щоб уникнути бомбардувань. Виходимо з лісу. Збоку від пас лишається Тоиеж. Зупиняємось на тихім шляху, по якому вдень їхати небезпечно. Справа від нас з'явився вогник і погас. Через деякий час такий же вогник блиснув зліва і теж згас.

Що там: хата, жито чи, може, сад? Не добрати. Все повито тьмою. Ми чекаємо розвідників, які ось-ось мають повернутися, і стежимо за хмарами. Вони рожевіють, світлішають щохвилини, то німці палять села, і відсвіти пожеж мерехтять у небі загравами.

Партизани розмовляють між собою притишено. Навіть завзяті курці не курять зараз цигарок.

Минають напружені хвилини. Ми все стоїмо. Раптом повітря стрясає сильний вибух.

— Оце попали... Німці, мабуть, замінували колію.

— Вже хтось підірвався.

Та на шляху знову стає тихо, і тільки в пітьмі то тут, то там спалахують незрозумілі вогники, неначе хтось навмисне сигналізує.

На ближчому від нас возі маячить постать їздового.

— Щось мені оті мигавки не подобаються,— говорить він,— коли б на засідку не напоротися.

Стоять коні й воли. Стоять біля них партизани.

Час тягнеться надзвичайно довго. Десь у житі кричить перепел. Все дужче багряніють хмари.

Та ось в напружену тишу вривається тупіт кінських копит.