Партизанський край - Шиян Анатолій
Оцей Петрушснко був начальником оперативної частини. Одужала я та й зовсім пішла у загін.
Стояли ми якось у Селезівці. Я саме хліб пекла для партизанів, коли чую — стрілянина знялась. Бачу, лугом німці йдуть прямісінько до нашого штабу. Ой лихо! Я тоді мерщій хустку з себе, давай в неї хлібини класти. Вибігла на ґанок. Чую, хур-чить міна. Не встигла я й заховатись, як ударить мене повітрям... Не знаю, де хустка поділась, де мій хліб розкидало. Упала я, не пам'ятаю нічого. А коли прояснилось мені перед очима, обмацую себе, чи не поранена. Треба, думаю, втікати.
Вискочила за ворота, дивлюсь, наш їздовий Петро їде, кричить до мене: "Швидше лізь на воза!"
А я ніяк не вилізу. Схопив він мене за руку, витягнув до себе. Не встигли ми й десяти сажнів від'їхати — гукає мене Петрушенко: "Дусю, рятуй!"
Я до їздового: "Спиняй коней!"
А сама побігла до Петрушенка. Він наскочив на міну, лежить поранений. Притягли ми його з їздовим, поклали на воза й помчали. То він і тепер, як вип'є чарку, так і біжить до мене: "Дусю, ти моя рятівниця! Дай я тебе поцілую".
А я в рейдах найбільше дивлюсь за своїм хазяйством, щоб, бува, чого не загубити. І на хлопців ото кричу: "Чавунчик кинете — їсти не дам!" Бережуть. Все ціле.
До куреня влетів схвильований Рувим Петлах:
— Дусю, збирайся!
— Як? Знову в дорогу? Віриш,— звертається вона до мене,— сил нема. Ніч їдеш, вдень їжу вариш,— вибилась зі сну зовсім. Нумо, дівчата, швиденько складайте посуд.
Я вийшов з куреня, а через півгодини ми проти ночі вирушали в подальшу путь, бо за нами сунув набагато численніший ворог, і нам доводилось маневрувати, поки що не приймаючи бою.
Знову коні, воли і люди заповнили собою лісову дорогу.
НЕ СВІТЯТЬ НАМ ЗОРІ
Ми йдемо годину, другу, третю. І ось нам шлях перерізує така покручена річка, що її доводиться форсувати тричі. Летять бризки, хропуть, напружуючись, коні.
То там, то тут чути крик і лайку:
— Куди чіпляєшся? Хіба не бачиш, яка в мене кладь? Чи, може, хочеш, щоб я застряв тут з кіньми?
І партизани переходили річку вбрід. Деякі з них вибирали вози і гарби, де було впряжено волів.
— Важко,— попереджав погонич, але йому гаряче заперечували:
— Волам важко? Та ти що собі думаєш: віл — як кінь? Та один віл за трьох коней потягне. Сідаймо, хлопці! — І сідали. Воли витягали вкрай перевантажені вози і гарби на берег, щоб, пройшовши метрів з двадцять по сухому, знов пересікати річище.
На березі останньої затоки горіло яскраве багаття. В його освітленні було видно Дем'яна Сергійовича Коротченка, який, стоячи біля містка в гурті партизанів, керував переправою.
Місток розбитий. Легко звалитися з нього разом з кіньми у воду або застряти колесами в дірці. Та іншого виходу нема. Справа і зліва — топкий берег.
— Давай сюди! — гукає Дем'ян Сергійович до їздового, що виїжджає на місток, але виїжджає недобре.— Вліво верни, вліво!
їздовий смикає віжки, иервується. Коні б'ють копитами по настилу. Віз ось-ось може перекинутись.
— Розгубився,— спокійно говорить Дем'ян Сергійович і сам бере коней за обротьку.
— Не чіпайте! — кричить до нього ображений їздовий.— Виїду. Сам виїду!
Та Дем'ян Сергійович вже вивів його коней на дорогу і повернувся знову до містка.
— Верни вправо! — гукав він вже до іншого їздового.— Добре. Давай!
І так підвода за підводою, минаючи багаття, зникали в темному лісі, мов у льоху.
Звідси добре було видно ракети, що ними безперервно освітлювали німці поле, боячись, очевидно, нападу партизанів, і зеленаві спалахи яскраво відбивалися в скаламученій воді. Дорога якийсь час звивалась понад річкою, а тоді круто повернула вправо, і ми згодом опинились на невеликій галявині, зритій окопами. Поблизу стояла будівля з вибитими шибками, темна й тиха.
— Що за дім? — спитав якийсь партизан, а другий став йому пояснювати:
— Це казарма. Тут колись жили наші прикордонники. А зараз, як через місток перейдемо, почнеться вже земля Західної Білорусії. Ото бачиш, маячать хати? То село Бухча.
Ми йдемо цілу ніч, а на світанку спиняємось на привал біля річки Ствиги, поблизу села Колків. Цс район, де вже починаються Пінські болота.
Розвидняється. Небо похмуре. Накрапає дощ. Часом визирне сонце, та не встигне просушити й листя на деревах, як уже знову напливають густі хмари. Земля тут так насичена водою, що де не станеш — там і просочується з-під чобота.
От і знову шумить, наближається злива. Мокнуть коні. Мокнуть воли. Партизани ховаються під возами та під густим віттям кленів і дубів. Тільки куховарка Дуся, як і завжди, порається біля багаття, готуючи сніданок. І дивно, що жаркого полум'я не в силі погасити навіть такий дощ.
В обідню пору до нашого куреня завітав Дем'ян Сергійович Коротченко.
— Я оце думав,— сказав він, оглядаючи нас, і в очах його засвітилися веселі іскорки,— непогано було б написати від партизанів до Гітлера листа на взірець того, що склали колись запорожці турецькому султанові. Ворога треба бити не тільки зброєю, а й сміхом. Ви подумайте над цим.
Розмова зайшла потім про горілий ліс, через який проходили ми вчора.
— А цс ж німці підпалюють свідомо,— сказав Дем'ян Сергійович,— боячись партизанів. Тільки для пожеж ці місця не підходящі. По-перше — болота, по-друге — мішаний ліс. Його запалити важко. Колись мені в Сибіру доводилося бачити, як горить тайга. А горить вона майже завжди. Пожежа захоплює величезні масиви. Що тоді робиться! Білки переплигують з дерева на дерево, табунами біжать дикі кабани. Пташки і звірі — все живе втікає від вогню. Пожежі в тайзі — страшне видовище.
Світлішає над лісом небо, з'являється сонце. Хтось з партизанів, попереджуючи, кричить:
— Воздух!
— Глянемо,— говорить Дем'ян Сергійович, вилізаючи з куреня. Десь гуде літак, гуде виразно, але його не видно за рясними кронами, з яких падають чисті, блискучі під сонцем краплі.
Увечері збираємось навколо багаття.
Секретар ЦК ЛКСМУ Микола Кузнецов починає партизанську пісню, що її вій чув у з'єднанні Сидора Ковпака. Сумний, журливий мотив лине в тихім вечорі й губиться десь у гущавині лісу. Охочий до пісні, підходить сюди Дем'ян Сергійович. З'являється згодом у своїй чорній бурці Сабуров, сідає на пеньку, курить люльку, слухає:
В чистом поле под ракитой, Где клубится по ночам туман, Эх, там лежит, там лежит зарытый, Там схоронен красный партизан.
Я сама героя провожала В дальний путь на славные дела. Боевую саблю подавала, Вороного коника вела.
Тихі стоять дерева. Тужно, немов дитя, кричить у гущавині невидима сова.
На траву, да на траву степную Он упал, простреленный в бою, За Советы, за страну родную Отдал жизнь геройскую свою.
Невимовною тугою пройнята мелодія пісні, що її люблять співати партизани на дозвіллі. Всю гіркоту, весь біль утрати вкладено в прості, правдиві, хвилюючі слова.
Хтось з присутніх згадав Павла Реву:
— Коли б живий був... Оце б вам компаньйон до пісні,— і партизан затягнув дзвінким голосом:
Ой гук, мати, гук, Де козаки йдуть...
Підхопили всі, і попливла вона, мелодійна й голосна, у темні хащі, віддаючись в них луною.
Біля вогню сушилися онучі, протряхала намочена дощем одежа. Тут же штабний фотокореспондент Лев Кумок варив у казанку гречану кашу і частував нею товаришів.
Мовчки під сосною в своїй кавказькій бурці сидів Олександр Сабуров, слухаючи пісні. А по той бік річки, де розташувалась артилерійська група Івана Картузова, теж горіли великі вогнища. Там хтось вигравав на гармонії.
КОСТЯНТИН ципко
Ми подружилися з ним з першого ж дня прильоту до партизанського з'єднання. Він допомагав нам у роботі, приносив завжди свіжі газети, брошури, інформував про партизанські новини, а на всі наші прохання розповісти нам щось про себе завжди скромно говорив:
"Хай потім. Хай колись. Ще встигнемо. Є у нас цікавий чоловік. З ним обов'язково треба вам зустрітися. Воює добре і агітатор зразковий..."
"А багато у вас агітаторів?"
"В окремих загонах чи в з'єднанні? — перепитав Костянтин Григорович.— Якщо в загонах, то деякі мають по тридцять-сорок душ. А коли брати все з'єднання — до 700 чоловік набереться. Це наші комуністи й комсомольці. Вони не тільки інформують бійців про успіхи Червоної Армії, а й часто провадять з ними бесіди, читають їм художні твори: "Війну і мир" Льва Толстого, "Євгенія Онєгіна" Пушкіна, "Мертві душі" Гоголя, "Тихий Дон" Шолохова, "Фронт" Корнійчука, вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Бажана, Сосюри, Малишка й інших авторів. Партизани возять з собою ці книги і бережуть, щоб не замокли ні в болоті, ні під дощами. Я вас познайомлю з Федором Сокаренком. Це один з кращих наших агітаторів. В той же час він добрий воїн. На його особистому рахунку значиться шістдесят п'ять забитих гітлерівців, два пущених під укіс ешелони і 10 підірваних автомашин".
Та сьогодні ми вирішили поговорити з секретарем нарткомі-сії Костянтином Григоровичем Цинком.
— Ще встигнемо,— почав був відмовлятися, як завжди, але ми наполягали. Обрали місце для розмови під старою сосною.
— Я син робітника,— почав свою розповідь Костянтин Григорович,— народився в містечку Коропі на Чернігівщині, 1903 року. Тринадцятилітнім хлопцем пішов на завод, де робили мій батько і моя сестра. За Радянської влади здобув вищу освіту, працював спочатку в редакції газети "Соціалістична Молдавія", потім редактором газети в Павлограді, а ще пізніше став заступником редактора дніпропетровської газети "Зоря". 23 червня 1941 року мене мобілізували в армію. Під Васильковом пас оточили німецькі танки. Ми прорвали кільце оточення і стали згодом на захист Києва. Багато бійців тоді подавали нам заяви про вступ до партії. Там же, на передовій, ми розглядали їхні заяви і в окопах видавали партквитки. Потім я занедужав. Довелося лягти в госпіталь. Хворий виїхав з Києва з якимсь медсанбатом. В районі Борисполя потрапили в оточення. Довелося кинути машини. Куди не поткнемось — скрізь нас зустрічають німці автоматним і кулеметним вогнем. Розбились ми на невеличкі групки. Сталось якось так, що я лишився один. Що ж мені робити? Бачу, в полі стоїть стіжок. Підійшов я туди, а там лежить боєць.
"Товаришу командир,— звертається він до мене.— Хай стемніє, будемо пробиратися разом".
Вночі перебрели через болото, наблизились до села.
