Партизанський край - Шиян Анатолій

Хтось крадеться попід парканом. Окрик автоматника спиняє людину.

— От і добре, зтіайшла-таки,— говорить радісно жінка.— Мій муж був партизаном, а його забили. Жандарм' забив. Оце його хата... Двох він на той світ відправив: мого чоловіка і ще одного.

— А може, ти, тітко, зла на сусіда та й говориш отаке? Дивися, скажеш неправду— будеш відповідати.

— Хіба я одна? Всі люди скажуть.

Перевірили, а потім зайшли в дім. Три кравецькі машинки, піаніно, килими, кілька стінних годинників, різноманітні награбовані речі заповнювали, немов ломбард, квартиру.

В сусідній кімнаті спав дід. А може, удавав, що спить, тільки не вийшов він до партизанів.

— Заграємо,— сказав автоматник, сідаючи за піаніно,— інструмент, здається, добрий.

Зазвучали перші акорди, віддавшись луною в тихих суміжних кімнатах.

— Яку пісеньку хочеш послухати?

— Давай "Тройку",— відповів котрийсь партизан.— Пісня ловка, знайома мені... Давай!

Підійшла господиня. Поглядом, сповненим ненависті, подивилась на музиканта, замахала старечою рукою, зашипіла:

— Тихше... Хазяїна розбудиш.— І раптом в очах її засвітився жах.— Дим... горимо,— закричала вона і метнулась до сусідньої кімнати.— Вставай швидше, вставай!

— Добра робота,— промовив музикант, закриваючи блискучу кришку піаніно.— Все йде по плану.

* * *

Партизани весело сміялись.

Низенький, але дужий автоматник, жваво жестикулюючи, розповідав друзям:

— Підходжу я до нього, бачу відразу — шкура, але так собі ввічливо запитую: "Що це,— кажу,— пане поліцай, ви на подвір'я вийшли свіжим повітрям подихати, чи, може, по нужді треба?" Подивився він на мене та й відповідає: "Ви помиляєтесь. Я був у дівчат. І зовсім я не поліцай". Крикнув тоді я на нього: "Брешеш, собако! Точно знаю, хто ти такий!" Розгубився він, руку до кишені засунув. Я думав, наган вийме, і приготувався вже йому кулю всадити, а він мені коробку помади тиче. "Візьми,— каже,— товаришу партизан. Дівці забув подарувати. Добра помада". Така мене злість взяла. "Ах ти ж,— думаю,— наволоч! Що я, за помадою сюди прийшов". Розстріляв його в коноплях.

— А помаду забрав? — почулися жарти.— Ти б узяв, вона б пригодилася. Як ви, хлопці, гадаєте: пригодилася б йому помада?

Дружний сміх ліг над вулицею. Несподівано прибіг сюди захеканий боєць:

— Стоїте тут та регочете, а там он бійці з інших взводів німецьких коней виводять з конюшні.

— Де? Говори толком!

— Не знаю. Там десь,— махнув рукою боєць в напрямі палаючих будинків. Партизанів наче хвилею змило.

Вулицею промчав осідланий кінь, а далеко позаду біг, доганяючи його, автоматник і кричав:

— Держіть, переймайте!

Кінь завернув у провулок і зник у темряві ночі.

В напрямі Турова не вщухала гарматна канонада.

Автоматники з загону Іванова, наблизившись до ворожого гарнізону, несподівано обстріляли його, зчинили паніку, а самі відійшли. Німці, гадаючи, що на них наступають основні партизанські сили, відкрили вогонь з усіх видів зброї.

Підкріплення гарнізонові Давид-городка в найближчі години не буде. Це розумів генерал-майор Сабуров. Це розумів і захоплений в полон бургомістр міста. Ось він стоїть, освітлений полум'ям пожежі, зрадник народу, ворог Батьківщини.

— Ми знали,— каже бургомістр,— про ваш наступ за шість годин ще до того, як ви підійшли до міста. Ми готувалися дати вам бій, але потім...— він зам'явся, немовби обдумуючи, чи все йому говорити.

— Продовжуйте,— наказав Сабуров.

— Я знаю, що мене жде, і тому говорю правду. Ми думали дати вам бій, але потім примчав на коні батько одного з наших поліцаїв і попередив, що на Давид-городок з усіх боків наступають партизани, що їх буде до чотирьох тисяч, а нас, як відомо, значно менше. Ми вважали недоцільним вступати з вами в бій, а вирішили переховатися. Правда, ми не думали, що ви так швидко захопите місто, не знали точно й ваших сил. Тепер я переконався, що це була помилка, наш промах, і я зараз щиро шкодую.

Лютий ворог, він стояв перед Сабуровим, безсилий у своїй ненависті. В його душі не було нічого святого, що єднало б його з нашою Батьківщиною. З ним так само покінчили, як і з іншими зрадниками.

Надворі вже сіріло, а партизани все ще громили німецькі установи, розбивали шкіряний завод, захоплювали склади й підвали з військовим майном і харчовими продуктами, палили в гаражі німецькі машини. В цей самий час інша група поралась біля дерев'яного мосту через річку Горинь, і він палав, перетинаючи німцям шлях, коли б вони задумали кинути сюди підкріплення. Партизани в цій операції знищили 4 автомашини, розгромили німецьку комендатуру, районну і поліційну управи, пошту, телефонну станцію, шкіряний завод, млин, 66 квартир німецьких офіцерів, 11 складів і магазинів; захопили 148 коней, 65 возів, більше ста голів великої рогатої худоби, понад двісті штук овець і двох цапів, що були об'єктом всіляких жартів; дістали станковий кулемет, автомати, гвинтівки, боєприпаси. Забрали партизани 261 комплект одежі, 245 пар взуття, шкіри, а також непогано освоїли продуктовий склад, навантаживши підводи трофейним добром. Було звільнено з-під арешту 80 радянських громадян. Придбали партизани гітари, мандоліни, велосипеди, патефони з пластинками, акордеон. Знищили 161 гітлерівця. З нашого боку був один легкопоранений... в мізинець.

З Давид-городка до місця стоянки табору прибули надвечір. Людей не можна було впізнати — така строкатість в одежі. На то.му форма німецька, на тому — мадьярська, а той — справжнісінький тобі жандарм з Гамбурга, тільки на кашкеті стиглою шипшиною горить вузенька стрічка. Більшість словаків переодягнулися в цивільне. Вони теж захопили частину німецьких коней і їхали зараз на возах, навантажених різним добром.

Дусю-куховарку цікавили продукти.

— Сіль привезли? — запитала вона, тільки-но перша підвода з'явилась на території табору.

— Привезли. І сіль, і крупи, і крупчатку, всього вдосталь. Очі куховарки сяяли радістю. І не меншою радістю світились

очі завгоспа Федора Сергійовича Коротченка, коли він по-хазяйському оглядав захоплену у ворога ситу худобу, яка ставала тепер власністю загону.

— # * *

У селянській хаті, де опрацьовували план наступу, вирішили командири пообідати. До обіду була приготовлена свіжа "дим-ка", а коли її не вистачило, хтось згадав про скляну посудину, відер на троє, яку захопили партизани в Давид-городку, в підвалі, де виготовлялись для німецьких офіцерів різноманітні сиропи.

Червонувата рідина з гострим запахом грушевої есенції з'явилась на столі.

— Може, отруєна?

Налили чайну ложечку, запалили — горить, як справжній спирт, але пити його першим ніхто не наважувався.

— Покликати б лікаря Федорова, хай аналіз зробить. *

— Нащо нам лікар,— озвався ординарець Сабурова Степан Лесін,— давайте, я попробую.

Налили йому чверть склянки есенції, розбавили цддою. Випив Степан Микитович. Захопило йому дух, на очах виступили сльози. Всі напружено стежили за ним.

— Ну як? — допитувались.— Дуже пече? Та закуси чим-не-будь.— Потягнулося до нього одразу кілька догідливих рук. Хто шмат сала йому тиче, хто солоний огірок.

Степан, не закушуючи нічим і не випускаючи з рук склянки, крякнув, подивився на Сабурова і несподівано сказав:

— Щось я не добрав. Ану, налийте ще трошки.

Всі засміялись. Знову випив він і знову перехопило йому дух. Степан на диво швидко сп'янів. Болю ніякого в животі не почував, а на розпитування командирів тільки посміхався й добро-душливо говорив:

— Ну, пече трошки... пече, як звичайно спирт. Можна пробувати.

Очі в нього стали одразу веселими.

— Ми, сибіряки,— хвалився він,— все можемо.

"Пробу" таким чином було взято, і червонувату рідину з гострим, але приємним запахом груші наливали в склянки, щедро розбавляючи водою.

Коли всі трошки охмеліли, хтось з командирів, звертаючись до Сабурова, сказав:

— А ви знаєте, товаришу генерал, коли ви проїжджали повз городи, з картопляної огудини могли вас підстрелити поліцаї. Адже вони розбіглися, як миші, і по хатах, і по городах. Не всіх же ми переловили.

— Могли, звичайно, підстрелити,— погоджується Олександр Миколайович,— та побоялися. І кіннотників наших побоялися. Навіщо накликати їм на себе смерть, безпечніше тихенько пересидіти в огудині. Заячі душі! Що про них говорити? Краще вип'ємо за нашу перемогу!

Увечері біля вогнищ партизани співали пісні. Музиканти грали на гітарах і мандолінах, групами збирались біля патефонів, слухаючи знайомі і незнайомі пластинки. А з-за лісу підводився ще більше ущерблений місяць, і бліде світло його, мов льняне полотно, лягло непорушною доріжкою через усю широчінь ріки.

Жалібно кричав у гущавині лісу пугач.

ТРОХИМ ГОДУНКО

Змахнувши руками, кинувся з човна й поринув у воду комісар Богатир. Полетіли бризки, розійшлися хвилясті кола на поверхні, а його все нема й нема. Може, потрапив десь на корчастий пеньок, може, заплутався в густих водоростях і, ке маючи змоги виринути, захлинувся там?

Ми тривожно спостерігаємо за річкою. І ось далеко від берега нарешті виринув він з води і поплив за течією, розсікаючи м'язистими руками прозору воду.

— Холодна? — питають в нього з берега партизани.

Після купання комісар сів біля нашого куреня і розповів нам про колишнього командира Сарненського загону Трохима Годун-ка, уродженця села Бересті, Домбровицького району:

— Ми з Сабуровим чули про цього воїна, чули про виняткову хоробрість, але ні Олександр, ні я і в вічі його не бачили, І ось надходять до нас недобрі чутки: Трохим Годунко забив двох парашутистів.

"Поїдь,— каже мені Сабуров,— довідайся, в чому справа. Хай Годунко з'явиться до мене".

Мені самому цікаво познайомитися з Годунком, і я вирушив у дорогу. Командував він невеличким загоном, який складався з 59 чоловік. Хлопці в нього завзяті. За командира свого, як то кажуть, полізуть у вогонь і в воду. Любили його дуже.

Приїхав я в один загін, довідуюсь: недалеко звідси в лісі живе в курені Годунко. Але тут, у загоні, куди я прибув, помітив незнайомих мені людей. Питаю командира: "Що за люди в тебе?"

"Не знаю. Мають якесь секретне завдання, а що за секретне завдання — не говорять".

Я викликав їх до себе: "Хто ви?"

А вони нахабно мені відповідають: "Так собі люди, та і все". "Чого прибули сюди?" "Не скажемо".

"Скажете",— попередив їх суворо.

І я дізнався, з якого вони з'єднання та що вони полюють на Трохима Годунка, маючи завдання його забити.