Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
В ті часи (1910 р.), як згадує сам В. Ґжицький, завітав до Тернополя славний каменяр Іван Франко, щоб прочитати для бажаючих свою поему "Мойсей". Вся гімназія тоді вирушила на станцію, щоб зустріти свого геніяльного письменника. "Учні ламали ряди, бігли за фіякром, — згадує В. Ґ. — За ними прибіг і я до клюбу. Народу було багато, в основному вчителі й гімназисти. На сцену вийшов невеличкого росту дідусь, ведений під руку професором Яремою... Почалось читання. Читав проте свою поему тихо... Закінчив прологом до "Мойсея". Тут його голос звучав трохи сильніше, але без натяку на художнє читання... Таким чином він і зостався в моїй пам'яті, і за це я влячний долі", — так згадує Володимир Зенонович про І. Франка.
У 1918 році Ґжицький був мобілізований до австрійської армії, а по розвалі Австро-Угорщини бачимо його вже в Українській Галицькій Армії, де по закінченні офіцерської школи він був у чині підстаршини. Після одного нещасливого бою проти леґіонерів Ю. Галлера, коли з його сотні лишилось сім стрільців і його самого чекав розстріл, він переходить Збруч і через якийсь час опиняється в Харкові. Це було в 1919 році.
Перші роки перебування в столиці України нашому майбутньому письменникові доводилося працювати на різних роботах: від кур'єра, продавця газет до звичайного робітника в млині. У 1922 р. він вступає до Харківського інституту сільського господарства й лісництва, закінчивши його в 1926 році. Але за фахом так і не довелося працювати, хоч ліс дуже любив. Про це він сам казав, що "лісником не став практично, але в душі залишився ним і нічого так не люблю, як ліс".
По закінченні вищої освіти Ґжицький дістав призначення на посаду інспектора в системі Наркомпрому УРСР. Та на цій праці довго не затримався, бо його вабило літературне життя, і він відвідує літературні понеділки в Селянському будинкові, куди приходили письменники, поети, критики, а разом і сотні слухачів. Керував тими літературними вечорами відомий Сергій Пилипенко, голова "Плугу", якого в літературних колах називали "папаша".
Свої літературні спроби він почав писати ще з гімназійних років, але перша його книжка поезій "Трембітні тони" вийшла з друку в 1923 р. У ній звеличав революцію, в чому відчувалися впливи Павла Тичини, а також красу природи, якою захоплювався ще змалку:
О, лісе мій!
Кому ти грав цю пісню мирну?...
І того ж 1923 р. В. Ґжицький стає членом Спілки селянських письменників "Плуг" і навіть бере участь у з'їзді селянських письменників у Москві. Приятелями Ґжицького з тих часів були Остап Вишня, сам голова "Плугу" Сергій Пили-пенко та Олександер Довженко, відомий пізніше режисер, письменник і автор низки сценаріїв та фільмів. О. Довженко
навіть намалював дружній шарж "Ґжицький грає на трембіті".
У перші революційні та пореволюційні роки багато західноукраїнських письменників переїхало до Харкова та Києва. Вони там словом і ділом виступали проти польонізації, проти польської окупації. Опинившися в Україні, створюють літературну організацію "Західня Україна". Це було в 1927 р. Ґжицький відразу стає членом і співтворцем цієї літ-організації. До неї ще належали Дмитро Загул, Агата Тур-чинська, Мелетій Кічура, Михайло Козоріс, Федір Малиць-кий, Іван Ткачук, Василь Бобинський, В. Березинський, Любомир Дмитерко та інші. Разом 57 осіб, але після масових арештів 1933 — 37 років залишилося з них тільки 7 осіб. Решта або розстріляні, або заслані до концтаборів. Відомий Антін Крушельницький, що редаґував у Львові журнал "Нові Шляхи",, де так вихваляв і симпатизував радянській владі, приїхав до Харкова з родиною (дочка і два сини) уже в 1932 р. Але їх теж не минула хвиля арештів та розстрілів. Сини були розстріляні, а батько, Антін Крушельницький, з дружиною і дочкою були вислані на загибель.
У 1928 р. з України до Алтайського краю вирушала кі-ноеспедиція на чолі з відомим кінорежисером О. Довженком. Тоді ж, разом з двома іншими письменниками (один з них Іван Багмут), поїхав і наш В. Ґжицький. Члени цієї туристичної експедиції, до якої належали також кілька спеціяліс-тів-інженерів, мали завдання зробити різні геологічні відкриття, зафіксувати все те на плівку та змалювати в літературних творах.
Ці далекі околиці країни багатьох притягали до себе своєю чарівною природою, самобутнім життям людей, які ще не знали слова "злодій" і не мали замків на дверях. Це була територія Ойротської Автономної Области, де жило на той час всього лише понад 100 тисяч майже самого тубільного населення, тобто ойротів. До речі, пізніше цю область перейменовано на Горно-Алтайську Автономну Область. Тепер її населення становить близько 200 тисяч, в тому тільки 25 відсотків ойротів, а решта — росіяни, які фактично керують всім життям цього народу..
Від останньої залізничної станції Бійськ до невеличкого села Чемал, яке вони вибрали за об'єкт кінцевої зупинки, було понад 200 кілометрів. Далі не було ні залізниці, ні шляхів, і наші мандрівники мусили їхати понад річкою Катунь кілька днів верхи на конях.
Поживши там більше місяця в тих мальовничих околицях Чемалу, познайомившись з родиною місцевого вчителя, що складалась з дружини та двох дочок, а також з місцевими людьми та численними прибулими дачниками, Вол. Ґжи-цький вирішив писати роман "Чорне озеро". Це назва там-тешного озера, що по-ойротському зветься Кара-Кол. Одна з дочок згаданого вчителя Бобрана, Людмила, і стала прообразом головної героїні твору, Тані. Навколо неї фактично й розгортається основна дія роману. В Таню закоханий місцевий лікар, доктор Темір, що збирається одружитися з цією чарівною дівчиною-вчителькою. Але на цьому терені серед курортників з'являється москвич — спритний молодий художник Ломов. Цей підступний ловелас і шовініст, що ненавидить все неросійське і звисока дивиться на "відсталих" ойротів, швидко знайомиться й привертає до себе красиву душею й тілом Таню, обіцяючи одружитися з нею й забрати її до Москви. Але, обдуривши її, їде до Росії й присилає листа, в якому пише, що він помилився, що його кохання виявилось нестійким, що він передумав. Вагітна Таня впадає в розпач і напівбожевільна йде під час повіді до бурхливої Катуні на пагорок і, оточена виром річки, більше не повертається додому.
Д-р Темір їде до Москви. Випадково зайшовши там на виставку картин, він був вражений одним малярським полотном: це була праця художника Ломова, на якій зображена гола Таня, а за нею тягнуться різні духи з Чорного озера. З болем і глибокою образою він побачив надзвичайну схожість обличчя Тані. Значить вона гола позувала Ломову, коли той малював. Темір цілими днями проводить час біля картини. Та ось одного разу він побачив біля картини самого Ломова, що прийшов із своєю коханкою. У гніві Темір спершу кидається на картину, рве її на шматки, а потім б'є в обличчя огидного ловеласа Ломова. Навколо збирається натовп, не розуміючи причини бійки. Лише міліція вирятовує Ломова й заарештовує Теміра.
Весь роман Володимира Ґжицького читається! з надзвичайною цікавістю. Автор зумів змалювати в своєму творі цілу низку цікавих типів, своєрідну природу Ойротії і справедливу ненависть ойротів до росіян типу Ломова. Поруч самого романтичного сюжету автор показав життя ойротів, їхній побут, вірування й самобутність, не займану чужими впливами.
Володимир Ґжицький (Фото 1970 р.)
В образі д-ра Теміра автор показав доброго патріота-ой-рота, що безмежно любить свій край, свій нарід. Він свого часу закінчив медичну освіту в Москві, вірив у майбутнє свого краю, боровся проти власних шаманів, темряви. Та ось він, розбитий і зневірений, їде до Москви, щоб помститись на Ломову за Таню.
Хоч минуло багато років, але дорогою він бачить навколо обідрані російські села, брудні, гірші алтайських. Хати, мов купи гнилої соломи, порозкидані по полю, ніде ні однієї деревини, ні одного кущика! Над селами звивається чорне вороння і хмарами падає на село, як на падло. А він же тепер сподівався побачити його інакшим, оновленим, електрифікованим. І Ґжицький висловлює своє невдоволення словами доктора Теміра:
"Скільки наговорено, скільки написано про електрифікацію, а де вона? Ті люди, певно, і лямпочок електричних не бачили і, певно, скіпками світять і досі". І д-р Темір стверджує, що в ойротів краще. А далі думає: "І виходці з цих сіл хочуть учити нас, "диких алтайців". Вони приходять розказувати чудеса про свої досягнення. Вони не можуть зректися думки й охоти панувати над меншими націями. Творча нація! Оце називається здобутки творчої нації".
Поруч Теміра у вагоні їдуть дві крамарки чи міщанки, що прийняли його за калмика. З їхньої розмови поміж собою та частково і з ним, він бачить, як ці росіяни ненавидять людей іншої національности. Довідавшись, що він ойрот, одна з них говорить з досадою:
— Раніше того не було. Раніше була одна Росія. Велика, могутня Росія. Куди б ти не поїхала, ти чула, що ти в себе, дома. А тепер... повидумували якихось ойротів, і вони тепер, як рівні, ще й задаються. І певна я, що не православний.
Ці слова обурили д-ра Теміра, він весь кипів. Ця картина потвердила, що не тільки люди інтелігентні типу Ломова, а й рядові росіяни ненавидять інші народи, що живуть в Радянському Союзі.
Цей епізод з жінками, як із самим Ломовим, був дуже типовим для більшости росіян. І автор устами Теміра підкреслив: "Усі одним духом дишуть. І прості перекупки, і інтелігенти, і комуністи. "Єдіна нєдєліма" — ось квінтесенція всіх думок і бажань їхніх. Чи біла, чи червона — все одно, аби "єдіна нєдєліма". Вони всюди хочуть бути дома. Як же вони б могли відмовитись від Кавказу, від Криму, від Алтаю? їхні споконвічні! — І тут же "право нації на самовизначення, аж до відділення".
В образі Тані та її батька (за твором його прізвище Ток-пак) автор показав нову модерну родину культурних ойротів, патріотичних людей, що шанують свою мову, люблять над усе свій нарід. їхні погляди яскраво окреслюються, коли читаємо розмови й дискусії на національну тему поміж ними і Ломовим. Патріотична родина Токпаків (справжнє їхнє прізвище Бобрак) чекала революції, сподівалася, що її нарід стане господарем у своїй країні, але скоро побачила, що скрізь у них керують росіяни, що їх щоразу більшає, а до того ці зайди дивляться на них звисока, вважають їх нижчою расою.
Ломов же поводився з Танею, як представник вищої раси, що бачимо хоч би з такої розмови:
— Ви ж росіянка, — сказав художник, не то поважно, не то дражнячи дівчину.
— З вашої мови таке виходить.
