Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
д. Своїм сміхом і сатирою Вухналь сміливо бив по тих вадах у поведінці молоді.
Правда, в гуморесках про Федька Гуску автор малює свого героя часто і як простакуватого, незлобного, ніби він хоче зробити щось добре, але в нього все виходить навпаки. Федька читач зустріне й на вулиці, де він образить священика, думаючи, що цим веде антирелігійну пропаганду, і на полі, де він украде з баштану кавун, і в театрі, де, працюючи суфлером, під час вистави кине з суфлерської будки "матю-
що
аж
мить роздивиться, що і не хоче
Дорікає зарозумілий Федь
ній хаті, мовляв: "Мамашо, пора вам продуктивність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку".
Тож у трудовому дні Федька Гуски весь час насичений різними "пригодами" й конфліктами. Ось він побачив біля
що лежав собі на траві, "хвіст одкинув
заплющив
Не інакше, — думає Федько, — як скажений, одвернись тільки, "а він тебе за ногу цап, — і пропадай, Федьку Гуско, не на фронті, а в оточенні мирному... Узяв він каменюку й ахнув його — так він і не не тріпонувся". І тут таки відбув-
хоч він и и хотів залякати
є'
?
ф
д, що сказав: "В ГПУ хочеш?" Потім наш герой зайшов до селянського будинку:
— Слиш, пацан, — питає він піонера, — а в сельбуді хто
— Який я тобі пацан? — відповів піонер.
"Взяв я його за гузир однією рукою, — розповідає з жалі Федько, — а другою за вухо.
— Так ти, — кажу, — отак на питання старої ґвардії повідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може, я за те-страждав у революцію! Та керуючою рукою його по зад-
Верещ
путящої
Далі Федько розповідає: "Зайшов у сельбуд, а там си-
як товариш, положив ] внутрішний стан нашої
заверещить
— Ех ти, міщанка, наскрізь прогнивша, може, товариш на політичну тему хотів поговорити, а ти тікаєш. Міщан-
ка ти!"
провівши
го дня по селу. м в
Майже кожного року з-під талановитої руки Юрія
книжки
кас збірку оповвідань "Червоні паростки", у 1926 — гуморески "Товариш і товаришок", у 1927 — "По злобі",у 1928 — "Початкуючий", у 1929 — більший збірник на 241 стор.
ГЧга/гппрркИ". толі ж — "Життя й діяльність Федька Гуски" та "Одруження Гаврила Ратиці" і перевидає "Товариш і товаришок". У тому ж році вийшла його нова збірка "Щирий українець".
Крім гумористичних творів, Вухналь написав авантюрний роман "Яструби", нариси "Крилатий рейд", повість з життя піонерів "Помилка професора Кіма", збірку нарисів "Люди моря", науково-фантастичний роман "Азіятський аероліт", повість з життя молоді "Юнбуд", пригодницьку повість "Чанг", дія якої розгортається в диких лісах Сіяму. І все це протягом 10 років.
До речі, Юрій Вухналь був дуже веселий і цікавий у щоденному житті. Навіть коли він виступав з читанням своїх гуморесок, то й сам, читаючи, сміявся разом з слухачами.
Познайомився я з Юрієм Вухналем-Ковтуном у 1928 році, хоч з гуморесок його добре знав ще раніше, бо він уже друкувався в кількох журналах, зокрема в "Молодому більшовику", "Молодняку", "Червоних квітах", де й я почав друкуватися. Отже, приїхавши до Харкова, я вже за кілька днів розшукав на Пушкінській вулиці, 24 редакцію "Молодого більшовика". За столом сидів невисокий худорлявий хлопчина, русявий з довгуватим волоссям, зачесаним назад. Це
й був секретар журналу Юрій Вухналь. Він привітно прийняв мене, розпитував, як іде українізація на Кубані, про українське життя в Краснодарі, а потім, прочитавши мій вірш, сказав, що піде в наступному числі. А коли я прощався й виходив, він встав з-за стола, і тоді я побачив, що він шкутильгає на одну ногу.
Після цього доводилося зустрічатися з ним багато разів у редакціях, видавництвах, на зборах письменників, і деякий час я мав приємність належати до тієї самої літературної організації. І скрізь він був веселий, щось розповідав, а навколо нього завжди збиралися слухачі й раз-у-раз вибухав регіт. Любив він сипати дотепи на актуальні теми. У 1932 році на Україні починався голод; шукаючи виходу, преса часто писала про поширення посівної площі під сою. Вона нібито дуже кальорійна й могла якось зупинити голод. Юрій Вухналь недолюблював письменника-кар'єриста Івана Микитенка, що очолював ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Якось у видавництві, зустрівши кількох знайомих, Юрій Вухналь, піднявши палець догори,
сказав про Микитенка:
— Ви чули, Іван Кіндратович пише роман "Соя". Дістане подвійний гонорар!
Сказавши це, він загонисто засміявся, а всі слухачі за ним, бо це тоді звучало дотепно й сміливо.
У 1932 році вийшов з друку великий роман Володимира
дуже
нього
Кузьмича "Турбіни". Кузьмич був менник, часто писав на актуальні теми, тературних колах були чутки, що він пише, як початківець, не досконало з мистецького боку і що в його творах "багато води". На романі ж було зазначено, що це роман-епопея на 5 частин. Слова "епопея", "5 частин", назва "Турбіни" й дали Вухналеві матеріял для гумору. Він казав якось серед гурту письменників: "От Кузьмич так Кузьмич, написав отаку романовину: опупея й отупея, роман на 5 торбин! Куди нам
грішним
Держвидав
(Дер
Вишня жартівливо писав, що воно письменників "деджить
ще
верховий будинок, де містилися сектори художньої літератури, мистецтва й музики. Літературним відділом керував письменник Михайло Яловий (псевдонім — Юліян Шпол), музичним — композитор Ф. Соболь, а мистецьким сектором — Максим Лебідь. Щодня сюди приходили письменники, композитори, мистці, що оформляли договори на видання своїх творів, цікавилися долею своїх рукописів, брали або приносили коректу.
Сімнадцятого липня 1930 року був соняшний день. По півдні зайшов Юрій Вухналь у товаристві Сави Голованів-ського, Івана Дніпровського та Тереня Масенка., Голованів-ський та Вухналь збирались їхати в подорож навколо Евро-пи, зокрема мали побувати в Італії та низці портів. Вони хотіли підписати договори на видання нарисів про майбутню
подорож належного гонорару. гтонрпсі силіт* пелактою Ми
хайло Яловий, дуже мила й добра людина. Привітно зустрівши письменників, він запросив сідати. Напроти нього біля столу сіли Вухналь та Голованівський, інші — позаду— Яловий, глянувши на хронічного гумориста Вухналя, сам почав посміхатися.
Що це ви так допитливо дивитесь? — запитав, теж
посміхаючися, Вухналь
— Оце дивлюсь і хочу запитати, чого це ви завітали до
нас, — каже Яловий.
Вухналь: — У таких випадках кажуть, чого це вас при-
несла "нельогкая".
Яловий: — Та я ж так і думав казати...
Вухналь: — Ага! В такому разі дозвольте відрекомендуватися... Він устав з стільця і, показуючи розмашистим жестом на себе та Голованівського, удавано грізно закінчив: "Льогкая кавалерія!"
Всі голосно засміялися, бо була тут не тільки влучна гра слів, але й артистична міміка й жестикуляція. А про "легку кавалерію" всі знали, що це по підприємствах та більших установах були спеціяльні групи комсомольців, які, як непрохані гості, могли кожночасно з'явитися для контролю праці, коли були якісь підозріння чи здогади. Правдоподібно, що вони діяли в порозумінні з таємною частиною установи або
партійною організацією.
Пересміявшися, редактор Яловий почав у тому ж напівжартівливому тоні розпитувати їх про майбутню книжку.
Яловий: — То ви розкажіть, що це за нариси будуть? Вухналь: — Звичайні нариси про подорож і більше нічого. Але для свіжости можу підпустити трохи й еротики, а як не хочете, то будуть на самій чистій ідеології...
Яловий (відхиляючись і гойдаючись на похиленому назад стільці і з тією ж усмішкою): — Це все, значить, морем будете їхати? Глядіть, щоб вас там не закачало.
Вухналь: — То нічого. Ми трохи сорокаградусної хильнемо, тільки так, щоб непомітно було.
Потім Яловий бере бланк договору й виповнює, а там, де стоїть прізвище, пише "Іван Ковтун".
Вухналь: — Вибачте, Михаиле Миколайовичу, ім'я нехай буде Іван, а прізвище пишіть — Колюмб. Розумієте: Іван Колюмб або ще краще — Іван Маґеллан, бо ми ж їдемо відкривати ще не знані для нас краї...
Всі голосно сміються. Потім Яловий знову питає:
— По чому ж вам платити за авторський аркуш? По сто карбованців вистачить?
Вухналь: — Що ви, що ви? Як можна більше! Бо ви ж знаєте, які тепер ціни на базарі? А крім того, я запевняю вас, що це ж будуть нариси на чистій морській воді.
Закінчуючи виповнювати, Яловий запитує:
— Яка ваша адреса? Будинок "Слово"?
Вухналь: — Та пишіть тепер просто — Атлантичний океан. Мене там кожна акула знатиме!
Так закінчилася ця весела й дотепна розмова з Юрієм Вухналем, який умів сипати перлини свого гумору на кожному кроці, кожного дня, при кожній нагоді. Але того разу, мені здається, Вухналеві не пощастило поїхати, поїхав лише Сава Голованівський, а Вухналь їздив трохи пізніше. Він проїхав від Чорного моря через Босфор, Дарданелли, Середземне море, Суезький канал, Індійський океан аж до Владивостоку. А зібраний матеріял та все бачене сприяло й тому, що в 1931 році він випустив пригодницьку повість "Чанг", а вже в 1935 році нариси "Люди моря" про згадану подорож. До появи цієї останньої книжки протягом кількох років Юрій
Вухналь нічого не видавав. Певно, обставини голоду 1933 року, арешти численних письменників, а серед них і його найближчого приятеля, глухого поета Олекси Близька, дуже загальмували його творчість. Більше того, останнім часом він надрукував кілька гуморесок, але підписувався вже новим псевдонімом "Клара Ґаздуль", що був мало кому відомий.
Початий розгром українського літературного фронту не минув і Юрія Вухналя: десь, мабуть, наприкінці 1935 року і він зник за мурами НКВД, а 15 липня 1937 року його вже не було серед живих. Але якщо про 26-річного Олексу Близька відомо, що його розстріляли приблизно 15 грудня 1934 року, згідно вироку Військової колегії найвищого суду СРСР у Києві, то про місце й обставини смерти Юрія Вухналя й досі нічого не відомо.
Так загинув чудовий гуморист і сатирик, що знав багато способів і засобів гумору, письменник, який протягом свого короткого віку створив багато цінних творів. Він ще йшов до зеніту у своїй різноманітній творчості, володіючи різними жанрами, але сталінський московський терор передчасно зупинив його життя разом з сотнями кращих представників нашої літератури й науки.
