Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

З синівською шанобою схиляю голову перед Вашим талантом і зичу Вам довгих і плідних років життя"...

Ніби на відзначення 75-річного ювілею Антоненка-Давидовича; варшавське в-во "Чительник" випустило цей роман "За ширмою" у 1974-му році польською мовою ("За парава-нем") тиражем 7290 примірників в перекладі Станіслава Ри-хліцького. Оригінальну обкладинку з суперобкладинкою зробив Мар'ян Стахурський. Для автора, який від 1971-го року перебуває під-цілковитим бойкотом з боку українських видавництв (зрозуміло, що це наказ влади) цей факт є відрадною подією в його житті.

Варто згадати, що цей твір перевидано українською мовою і в Австралії заходами Філії ОУП "Слово", з післясловом автора цих рядків та з фінансовою допомогою "Української Вйсилкової Книгарні" в Мельборні.

Цю тему про —взаємини батьків і дітей, про материнське сіерце з великою силою таланту змалював Антоненко-Давидович і в своїй повісті "Слово матері" (1964).

До більших і важливіших літературних полотен нашого автора належить і мисливська поема "Семен Іванович Пальоха" (1967), окремі розділи якої друкувалися й давніше. Фактично, це низка мисливських оповідань, де головним персонажем є сільський дивакуватий дядько Семен. Спершу можна подумати, що це синтетичний образ, але потім переконуємось, що це реальна постать, яка має свої власні погляди на життя, свою філософію. Розповідь іде від самого автора, який веде їх полювати на качок, розповідаючи різну

бувальщину. Серед дійових осіб бачимо навіть поета й мисливця Максима Рильського.

Новішим виданням Антоненка-Давидовича с збірка "Здалека й зблизька", що вийшла друком в середині 1969-го року. Це збірка літературно-критичних нарисів про творчість

Тараса Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, а також кількох сучасників автора книжки: Степана Васильчен-ка, Василя Блакитного, Максима Рильського, Євгена Плужника, Бориса Тенети та Володимира Сосюри. До збірки входить також і низка творів на інші теми. Це поради молодим авторам, як писати твори, яку вагу в творчості має мова, про основні принципи літературної творчости, про деяких горе-критиків і кололітературних графоманів.

Читаючи цю збірку, ще раз переконуємось, що в особі Антоненка-Давидовича маємо не лише автора талановитих епічних полотен та видатного мовознавця й перекладача, а й першоклясного літературознавця, ерудита не лише в своїй, а і в літературах інших народів, у їх культурних надбаннях. Творчість наших велетнів літератури, в його нарисах, не засмічених соціологічним лушпинням, постає перед читачем у всій своїй силі, значимості й красі, як великий національно-літературний скарб.

Окремі нариси забарвлені цікавими особистими спогадами про письменників-сучасників, які вже відійшли з життя, зокрема про свого вчителя Степана Васильченка, а також про Бориса Тенету, Максима Рильського. У розділі "Критика і критики" автор розповідає, якої шкоди наробили свого часу різні "критики-верхогляди", які розмножилися були на початку 30-тих років. Вони навіть критикували Тараса Шевченка, Толстого, Чехова. Такі критики, пише автор, напали свого часу і на його повість "Смерть", закидаючи націоналізм, антисемітизм та інші лиха. Згадує також, як один з таких критиків закинув йому антисемітизм за слово "архиерей", думаючи, що це означає "архиєврей". Автор згадує і коньюнктурників та пристосуванців, які "вчора писали про певних відомих письменників "за упокій", а сьогодні, при зміні коньюнктури, з таким же піднесенням сідають писати "за здравіє".

Можна з певністю сказати, що це найперше торкалося такого наклепника і пристосуванця, яким був О. Полтораць-кий, який свого часу надрукував гостру статтю проти Остапа Вишні під огидним наголовком "Що таке Остап Вишня", а як Остап Вишня повернувся з заслання, то написав "хвалебну статтю.

Останньою книжкою Антоненка-Давидовича, що з'явилася друком після багатьох поневірянь, у видавництві "Радянський письменник" у 1970-му році, є мовний порадник "Як ми говоримо". Це дуже цінна праця про красу укра-' їнської мови, як оберігати її від засмічення непотрібними русизмами та невірними виразами, словами-покручами. Про це видання була низка прихильних рецензій не лише в українській пресі, а і в російському фаховому журналі "Вопроси літератури" та в польському журналі Академії Наук "Сла-віа орієнталіс" (1972). Але за наказом "згори", Інститут мо-возавства в Києві скритикував цю книжку, і вона зникла з продажу.

Б. Антоненко-Давидович. Фото 1979 р.

її заплянували видати тиражем 65 тисяч, але під час друку проти неї виступив міністр освіти, і вона вийшла тоді тиражем лише в 15.000. У відповідь Антоненко-Давидович написав міністрові відкритого листа до "Літературної України", але газета не надрукувала. Автор писав, що його книжка "Як ми говоримо" була б дуже корисною й для самого міністра, бо він, на жаль, хоч і нарком освіти України, але української мови до пуття не знає.

Ця тверда мужня постава, як бачимо, тяжко відбилась на долі Антоненка-Давидовича. З того часу його ніде не друкують, хоч у в-ві "Радянський письменник" давно лежить рукопис твору Антоненка-Давидовича "Завищені оцінки".

Більше того, у 1977 році КҐБ зробило трус. Цілу ніч перетрушували кожний сантиметер приміщення, забрали рукописи, друкарську машинку, листи з-за кордону, книжки. Під час трусу, який робило 7 каґебістів протягом 17 годин, Борис Дмитрович запитав головного каґебіста Шаповалова: "Що, повертаються сталінські часи?" Шаповалов відповів: "Я и во время Сталина работал и не стыжусь этого".

До речі, коли каґебісти прийшли, то відразу запитали:

— Зброя є?

— Є, — відповів Антоненко-Давидович.

— Де вона?

— Ось передо мною, — відповів письменник і показав на ручку й друкарську машинку.

Свідком цієї події була Надія Світлична, що завітала до Антоненка-Давидовича ще перед трусом, разом з чоловіком і сином, і мусили всі чекати до закінчення трусу.

Почувши, що письменник позбувся машинки, автор цієї розвідки вислав за посередністю книжкової крамниці п. В. Фокшана нову машинку. Але її не дали Антоненкові-Давидовичу, дарма що він ходив скрізь із скаргами і до урядових чинників, і до Спілки Письменників. Лише через півроку йому повернули його стару машинку з великими літерами, а вислану з Австралії повернули назад з резолюцією на паперах "Запрещено"..

Незабаром після цього трусу КҐБ донюхалось, кому Антоненко-Давидович дав свої спогади до схову, й сконфіскували їх.

Який душевний стан нашого письменника-мученика, можна самому уявити. Повернувшися з заслання з дружиною і трирічним сином,, він не знайшов навіть могили своєї матері, яка померла за німців. А перша дружина після його арешту, рятуючи своє та доччине життя, виїхала до Москви й там одружилась. Друга дружина, з якою одружився на засланні, теж була вислана з Старого Самбора, багато пережила й тепер раз-у-раз перебуває в шпиталі. Сам Антоненко-Давидович часто хворіє, на одно око осліп після операції.

Довідавшись одного разу, про те, що він знову потрапив до шпиталю, я написав експромтом вірш:

Обрій хмарами завис, Думка ж в далеч рветься: Як там Дмитрович Борис, Як йому живеться?

За тижнями йдуть тижні, А листів не пише... Ходить смуток по мені, День журбу колише.

Може хворий, у біді, Може, слабнуть очі... Ой вітри, ви, лебеді, Хто із вас охочий?

Полетіть у рідний край, Днів моїх колиску, Розпитайте у Дніпра І подайте вістку.

Обрій хмарами завис, Думка ж далі б'ється: Як там Дмитрович Борис,

Як йому живеться?

Діставши мого листа з цим віршем, він відповів: "Ваш вірш, як бальзам на мої роз'ятрені рани". А після одного з численних трусів він якось писав, що не знає, чи довго ще протягне через свої злигодні.

Інший вірш присвячений Борисові Дмитровичу я написав ще в 1956-му році, коли вперше довідався з літературної газети, що він повернувся з заслання до Києва. Більше того, там була надрукована його смілива стаття на мовну тему. Для мене і багатьох прихильників його творчости це була велика радість. Я написав йому листа через редакцію газети, бо не мав його адреси. За два місяці я дістав від нього приємну відповідь. Я був так зворушений, що того ж дня написав вірш, присвятивши його Антоненкові-Давидовичу. До того ж я ще не мав жодної вістки з рідної землі. Цей вірш, "Перший лист", звучить так:

Ваш лист, мов лік на незагойні рани, Що принесли їх кривди й життя... Встає минуле знову із туману, Думки ж до Вас, аж до Дніпра летятк

Я ніч не спав, схвильований докраю, Це ж перший лист із рідної землі! Ну, хто збагне, хто душу розгадає, Хто вирве з неї смуток і жалі?

Багато літ пролинуло вітрами, Багато мрій умерло в чужині, Та я й тепер, виходячи за браму, Згадаю дні ті босі на стерні.

Чи можу ж я забути все те нині, Ні, краще впасти серед шляху ниць: Я не загруз у добрах на чужині, Не став я в'язнем гомінких столиць.

Хоч евкаліпти заступили обрій, В заметах мрій зрина моє село... Я пам'ятаю очі Ваші добрі І серця Вашого тепло.

* • *

Як письменник сам дивився на свою творчість, бачимо з його висловлювань у його спогадах:

"Я не замислювався й не замислююся над питанням про своє місце в літературі: це справа критиків, літературознавців і читачів. За всіх часів і обставин мене бентежило й бентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підстави сказати своїй музі Шевченковими словами:

Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

Бо в цьому, незалежно від діяпазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна й творча втіха кожного митця".

І Антоненко-Давидович за свою чесність, за критику русифікації, за виступи в обороні своєї мови, за те, що підписав лист української інтелігенції до уряду, протестуючи проти арештів, заплатив 22-річним засланням, а також і тепер платить тим, що в його мешканні раз-у-раз роблять труси, конфіскують рукописи, спогади, книжки, друкарську машинку і вже багато років нічого з його творів не друкують.

Недаром про Антоненка-Давидовича ще дома всі письменники відгукувались з великою пошаною. Поет і письменник Тодось Осьмачка, що належав до тієї самої літературної організації, що й Антоненко-Давидович, так згадує про нього у своїх спогадах, що їх надрукував колись у журналі "Нові Дні":

"Найперше, він був прехороший на вроду.