Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

У 1926 р. він вступає до Київського художнього інституту, але 1929 р. його звільнюють за націоналізм.

* * *

ще

ще в школі

ків, редаґував шкільний, писаний від руки журнал "Надія". Серйозніші твори він почав писати у 1925 році, друкуючи їх в журналах "Глобус", "Плужанин", "Гарт", "Кіно", "Чеювоний шлях", "Життя і революція1" та інших. Початки

Шевченка

як це він і сам зазначав. Твеба згадати, що в ті

іула ще досить сильна, по редакціях працювали часто українські патріоти, і Москва не мала ще того тиску й свавілля, що в пізніших роках.

На жаль, всі поезії та оповідання першого періоду збереглися. Перша книжка поезій виходить 1927 р. У в-ві "Маса" під назвою "До меж заказаних". Сама назва говорить за себе, що автор хоче досягти в цій збірці заборонених меж. Справді, автор відразу привернув до себе увагу читача і своєю сміливістю, і свіжістю тематики, і майстерністю, у вірші "Канів", просякнутому болем за злидні, що панува-

Іван Багряний

75

ли навколо, поет, дивлячись на постать великого Тараса, ні-

ж

Чого хмурний, похмурий? Що жалієш?..

Що хутори задрипані німіють

І няньчать злидні, як в минулих днях...

І поет в сатиричній формі висміює дійсність, кажучи, що "Ніяк гарба проґресу в рабськім поті не зрушить злиднів давнього раба".

Так зрозумів нашого поета і радянський критик Прав-дюк, який писав: "Для розуміння настроїв поетових досить узяти вірш "Канів" і, навівши цитати з вірша, критик пише: "Поет глузує з індустріяльної країни, бо це ж, мовляв, для нього "гарба проґресу". Сучасність, будівництво для Багряного тільки "новітній Вавилон", він намагається найти спочинок у минулому...".

Вірш "Перепілка" написаний у 1926 р. у відомому Ба-

турииі, який під час війни Мазепи з Москвою, з Петром І, був спалений дотла, де москалі винищили все населення. Цей вірш повний глибокого ліризму, забарвлений українською символікою, але не позбавлений також заклику до боротьби і віри в перемогу, що характерне для всієї творчос-ти Багряного.

До того ж періоду творчости належить і поема "Комета", яку автор вислав до журналу "Глобус" у Києві, але НКВД перехопило цей рукопис, і він фіґурував, як доказ проти Багряного на слідстві у 1932 р. В цій поемі автор гостро картав поетів, що вихваляли на всі лади владу, що продавали свій талант за гроші. Він писав:

Поети-євнухи у наш двадцятий вік! Звичайно, не усі і не на всій плянеті. Я лиш всього про земляків моїх — Лише про них — про євнухів-поетів. Родившись з крилами, не вчилися літать, Родившись гордими, навчились плазувати...

І от тепер:

вони в капелі состоять В капелі євнухів при каті!..

Великою сензацією, що радісно сколихнула Лхтературні кола, а разом і обурила та розгнівала партійнопідлабузпиць-к-у критику, була поява небувалої ще досі книжки. Це була ве Марія", що вийшла з друку 1929 р. коштом автора в Охтирці. Діставши дозвіл на друк, який дав йому тодішній голова "Просвіти" Борис Антоненко-Давидович, автор поставив друкарям добрий могорич і за одну ніч невеличка кни-

"

жечка

книжці, що ^ ковано: Вида1, іфісковане bjj

на 12 сантиметрів, була надрукована. На [а 106 сторінок газетного паперу, було на-щтво "САМ". Це видання відразу було

кілька днів, дою' до крамниць прийшов наказ про забор 90% .накладу по/>Пці розхапали.

Де ж пак, у&е на самій титульній сторінці книжки яла зухвала присвята:

"Вічним б>тарям і протестантам, Всім, хто р^ився рабом і не хоче бути ним, бсім скриви

І .своїй біді й матері крик свого серця: присвячую"

Уже ці рядкд відразу викликали зацікавлення і говорили про зміст кго^кечкй. Проте сама поема не становила ні з мистецького бок^ ні з боку змісту якогось шедевру. Це був

твір про дівчин^ що під1 впливом обставин, зазнала багато цоневірянь і.злиднів, ставши покриткою. Автор, правда, і в пролозі'до поемґд критикував дійсність, та найбільше вістря ховалося у всту ^йому слові, написаному в формі листа до друга. Тут своюЗ'бивчу сатиру автор спрямував проти отієї згадуваної вже ^одажности в житті і літературі. До того ж, треба сказати, ц } були часи початків кривавої колективізації, яку окремі ^фодажні поети, письменники й редактори почали пропагуй ^ти, дістаючи за це добрі гонорари. І цей лист до уявного Іруга був, дійсно, криком душі автора. Іван Багряний писав V ньому:

■

Друже мій Лобмй/

Прошу не ні^ивай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не імещи, мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не імену} же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначатї1 хамелеон, проститутка, спекулянт, аван-

турник, ледар..!

к

же

ки людиною, як*'t так мало на світі, я хочу бути тільки нею: Ударившись ^об мур підлости, вифарбленог в красивий

' чши від нього, я покотився в протилежний іе знадить він мене і не вдарюся я об ньо-,яче. Проте, я не шкодую — так му сіло бути. Це наука. '"

Не іменуй J) мене поетом, dpi . як приймав ти 9 ого колись — три роки тому за одверту ____£и_ лЛООПтп', людини. Тоді він припав тобі дв серця. Але

л

же б

же

тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по дорозі, обсипаній камінням.

Я на це остаточно зважився внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати. Мокрий води не боїться.

Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рамці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто: ти кажеш "Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним — і ти будеш щасливий". Це кажеш ти, що маєш титул редактора...

Ну, а я кажу: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою

па базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хтш міг би її купити.

Пробував і я ходити по-твоєму і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше ніж гидко. А ще гидше те, що такі та шукають сучка в оці твоєму.

Свою передмову Багряний закінчив обіцянкою, що він буде боротися проти того фальшу доти, доки ходитиме на цій плянеті. І хоч авторові, коли він писав цю своєрідну присягу, було тільки 21 рік, він дотримав свого слова. В кожному творі автор виступав в обороні свого народу, кидаючи у вічі ворогові:

Ви за підлість ув'єте вінками, За любов ведете умирать.

Це була щира сповідь молодої людини, письменника, що ледве взяв перо в руки, але добре знав, що не можна продавати інтересів свого народу, своєї чести за лавку окупанта.

Після "Аве Марії" наступного 1930 р. виходить з друку

у в-ві "Книг©спілка" віршований історичний роман "Скелька". Це назва одного села на Полтавщині. Цей твір, як автор розповідав мені свого часу, написаний 1928 р. в Охтирці, в батьковій хаті, на Нижньо-Котелівській вулиці 51, всього за 22 дні. Коли автор працював над цим романом, поринувши з головою в творчість і забувши про ввесь світ, його часто відвідували студенти Охтирського педтехнікуму. Вони, — казав Багряний, — мов повитухи при народженні Дитини, разом з ним переживали, хвилювалися і допомагали ще й тим, що носили йому махорку. "Якби не ця махорка, — розповідав І. Багряний, — то може б я й не написав цієї книжки, Я не міг працювати, не куривши, а курив, як швець". Цю махорку І . Багряний і оспівав в одному місці у "Скельці":

А все ж, як не кажіть, —

Благословен, хто вигадав махорку!!!

Не легко змовчати про те, що бачрз, що чув,

І я тримаюсь, міцно серце зборкав,

Щоб не сказати зайвого, не плачу и не кричу, —

Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,

І не зіб'юсь ніде в словах...

Благословен, хто вигадав махорку!

Така скупа на скарги і слова!

Обступить душу і не вийти з £,иму грому.

Неначе нянька, колисае і співа.

Десь сивим мохом болі накриеа...

Гірка й "рачительна" махорка Наркомпрому!

Тут хоч і не гостро, а скрізь бринить іронія над гіркою дійсністю. І коли рукопис читав у Головліті цензор єврей Наум Калюжний, якого теж ліквідували за націоналізм, то й він вимагав від автора змін, щоб не так гостро звучав закид про безправність українського народу.

Загалом же у романі "Скелька" автор робить новий і великий крок вперед. Він продемонстрував тТт не тільки вірність своїй клятві, висловленій в поемі "А#£ Марія", а й показав мистецьку дозрілість. За умов підрадсянської дійсности це була велика радість для читача і для літератури.

Першу прихильну рецензію написав якийсь Ярмолинсь-кий в одеському журналі "Металеві дні". Проте скоро з'явилися інші, що ганьбили твір за націоналізм

У цьому романі І. Багряний змалював .ясавні часи в Україні, зокрема на Полтавщині, коли після поразки під Полтавою, Московія, захопивши Україну, прова;мла великий наступ на все українське. Як засіб швидкого змосковлення, вона насаджувала російські церкви та манаСїирі, які творили різні злочини. Ґрунтом до написання цього твору була легенда, що жила між людьми про куземинські*й манастир, який люди колись спалили. Отже дія відбуваєтеся в Грунському повіті, на тлі чудових краєвидів Полтавщини, в селі Скелька та навколо нього: в Куземині, Зарічній, наЯ рікою Ворсклою.

Відгомін козацької слави ще міцно жий у серцях народу, і автор часто у творі картає тих, хто забуває славне минуле. Твір починається вступом, що є своєрідної експозицією:

Прилипла Скелька (Скелька це село) Над Ворсклою, де гори голубіють; Біленькі хати цвітом залило, Попід горою ж, наче бемське скло? Блищить вода.

А далі, мов сулія, Поставлена на сизому шпилі, Там, де ліси і замчище здорове, Де дух великий, а діла малі, Мигає маківкою, ніби на столі, На спині гір

Куземинська покрова... Ліси і синь

Сади і зграї нив,

І тихе мариво ген-ген над хуторами, І йдуть млини, як з степу чабани... Вклоняються, помахують руками...

0 скільки днів і скільки поколінь, Цвітуть ці гори, дивлячись на луки, Тече ріка в далеку голубінь,

А їм однаково чи сонце, чи хмарінь, Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука.

1 тільки дуб старий, свідок людських болінь, Безсило охкає, розкидуючи руки...

А на тлі цього краєвиду бачимо, як:

Упершись банями зі скелі під зеніт, Величний, як Хеопсова могила, Там манастир стояв...

Весь роман насичений духом історії і боротьби проти Росії. Автор тут висловлює жаль, що Мазепа програв війну, розкриває царські заміри звести нанівець український нарід.