Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

Коли вона з кимсь розмовляла, то обов'язково крутила ґудзик на піджаці співрозмовника, а вигляд мала трохи довгошийої курки.

"Славіна носила бурякову блюзку з великим вирізом. У цьому вирізі зійшлись на герць Славініна претензія на декольте і партійна пристойність". А з-під її тонких губів ви-

Майже

закінчення і без початку. Такі

можна знайти про кожну постать

русифікі

що наслідують інших. Лише Завальний та Горобенко тримаються переважно своєї мови й дістають українські газети. В таких обставинах легко потрапити під марку "націоналістів". Навіть Завальний, хоч і в жарт, трохи глузує з Горобенка, який намагається, щоб освіта мала українське обличчя, кажучи:

Здоров Горобенко. Ну, як там "мова"? ... Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса зукраїнізував? — вік показав на свіжі плякати, друковані українською мовою.

В розмові з завкультвідділом Попельначенком, якого просто звуть Попинака, останній дорікає Горобенкові, що й досі не налагоджена бібліотека. А довідавшись, що немає книжок, Попельначенко категорично каже:

— Так що значить нема! Має ці книжки інтелігенція — реквгзнуть!.. Взяти і баста!

Надзвичайну спостережливість виявив автор і в показі, як відбувається суботник, куди вийшли в першу чергу партійці. Дружиніну не подобалось, що Несторенко поставив всіх рядами, як військових, і командував, щоб ішли рівно, в ногу і співали пісню. Працюючи лопатою і витираючи піт з лиця, Дружинін,, недавній робітник, сказав до Завального, дивлячись на командира кавескадрону Несторенка та повіт-продкомісара Дробота, що стояли тільки й розмовляли:

— Ні, ти мені спершу людину перероби, от що,через те, що кожний чоловік по-свойому сволоч... поки з кожного нашого партійного шелехвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не буде... Иачорта нам унтера? "Ать-два" він може, а лопатою — вибачте?

Фролову дружина принесла цілий клунок з пиріжками, але йому незручно їсти при всіх, коли інші нічого не мають поїсти. Жінка це зрозуміла і сказала на вухо:

— Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді, як до вєтру в лози — і скушаєш там...

Славіна побачила ці пиріжки і з заздрістю сказала голосне:

— Удівітельно — как крєпко іногда дєржат нашіх това-ріщей мещанскіє прівичкі!..

Так картину за картиною показує автор життя партійного осередку, внутрішні взаємини в ньому, виїзди на села, проведення сільських зборів, — все це дає яскравий образ часів військового комунізму. Цей глибоко психологічний твір захоплює читача своєю щирістю, живими постатями, взятими з дійсности.

І скрізь в центрі подій фіґурує Кость Горобенко з його ваганнями, недовірливістю, самоаналізою, підозріннями. Щоб стати стовідсотковим комуністом, щоб довести свою вірність партії, він приходить до переконання, що треба пролити ворожу кров, і тоді він ніби спокутує всі свої минулі гріхи, бож "За життя розплата тільки кров'ю".

І наприкінці повісти автор дає напружену психологічну картину розстрілу куркулів-закладників, де бере участь і Горобенко, здійснюючи свою ідею. У цьому епізоді розкривається низка особливостей, показаних на разючих контрастах дійсности. Шістьох закладників поставили під лісом до розстрілу. Сам Горобенко дуже хвилюється, у нього так тремтять руки, що він не може навіть скрутити цигарки, але зак-ладники стоять мовчазні, похмурі, як воли. І це ще більше дратує Горобенка:

— Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники..* — Він скоса глянув па дядьків. Вони стояли такі ж нерухомі й мовчазні. Горобенко обдивився їхні зашкарублі, великі не про ногу у чоботи, порепані руки й не міг зрозуміти... чи це дивовижний стоїцизм, чи бичача тупість.

Не порушили дядьки свого зовнішнього спокою й тоді, коли їм оголосили, що за десять хвилин їх розстріляють. Не зрушили з місця закладники навіть тоді, коли Горобенкові та іншим комунарам здалося, що через Ворсклу переправляється загін повстанців, і вони, лишивши дядьків, побігли за горбок, щоб роздивитися. Але то була отара корів.

Критики свого часу закидали авторові повісти багато різних злочинів: націоналізм, антисемітизм, що в повісті дуже багато чорної фарби, що комуністи всі змальовані негативно. Справді в тих закидах було мало правди. Антоненко-Давидович в особах Дружиніна, Чернишова, Зіверта показав дуже об'єктивно й зрівноважено комуністів. Але він це зробив не за наперед зробленим пляном, як це буває в багатьох письменників сучасної України^ що позитивний герой настільки ідеальний, що з нього можна ікону малювати, а коли неґативний, то обов'язково "клясовий ворог", із соцпоход-

женням і т. д.

Правда, авторові можна закинути, що він може перебільшив "психологізм" Горобенка, його надмірну самоаналізу, проте й такі типи можливі. Відомо, що навіть колишній нарком М. Скрипник прихильно відгукнувся про цей твір.

Ця повість лишається цінним вкладом в нашу літературу, зокрема про часи військового комунізму. Ця тема з такою яскравістю майже не відображена в нашій літературі.

Цікавим твором цього періоду є й оповідання "Печатка" (1930), що змальовує період Центральної Ради. На тлі неспокою, зросійщеного робітництва, несвідомого села, повороту з фронту до рідних хат цілих ешелонів розполітикованої солдатні, автор майстерно змалював спритного й переконаного організатора українського руху за самостійність України, просвітянського пропагандиста, що з найскрутніших ситуацій знаходить вихід. Разом ніби з автором цього твору, бо розповідь іде від першої особи, цей невгнутий агітатор за українську справу Андрій Осадчий виступає перед робітниками підприємств, їде на села, коли обставини такі, що не можна втовпитися до поїзда, переповненого недавніми фронтовиками, але головне, що він уміє швидко знайти спільну

Б. Антоненко-Давидович із своїм песиком Пальмою в 1976 р.

мову з слухачами, уміє заспокоїти і змусити слухати його навіть збільшовичену масу. На цю тему, здається, українська література не має твору, що так яскраво відображав би ту

тяжку

серцем, взагалі

* *

державности

Великим успіхом користувалися й репортажі Антоненка-Давидовича "Землею українською", окремі розділи якої друкувалися по журналах, а цілість вийшла у 1930-му році. Пізніше ця книжка вийшла в "Українському видавництві" Краків-Львів в 1942-му році, а в 1955-му в Америці у в-ві "Київ".

Як прийняли це видання у Львові, бачимо з рецензії одного з відомих тепер літературознавців, що підписався криптонімом "Цет". Він писав:

..."Книга — невеличка розміром, 164 сторінки, але яка ж цінна змістом, який глибокий повногранний документ уже прогомонілої доби. Найдете в ній тонку лірику й розмашну епіку, гумор і сатиру, тихий смуток віками топтаного народу й жорстоке відчуття боротьби, а передусім пречисту й міцну, як смерть, любов до нашої батьківщини... Він, цей безстрашний борець, що разом з своїми великими товаришами не схотів поцілувати пантофлю папи-Сталіна, поведе вас у країну "хрестів і могил", вашу рідну країну, читачу... Ви вихором понесетесь у минуле, зрозумієте багато проблем сучасного і вп'єтесь безтямно чарівним майбутнім. Вірить бо в нього Антоненко-Давидович, — чому ж нам не вірити? "Передусім книжка Антоненка-Давидовича сама по собі... справжня література. Його блискуче перо сяє, як найкраща козацька шабля, у честь якої складає він захоплені дити-рамби"...

"Його участь у могутньому зриві Східньої України, пише рецензент далі, — що проходив у рр. 1925-1933, велика. Прегарний промовець, він не тільки письмом боровся за українське обличчя України, але й словом з трибуни. Про свої пропаґандивні мандрівки по Україні він прегарно розповідає у книжці "Землею українською". З кожної сторінки цієї книжки так і бухає любов до України і глибока ненависть до Москви"...

Отже ніхто з українських письменників не об'їздив стількох місцевостей України, а, головне, не відобразив того

так соковито й правдиво.

Нариси Антоненка-Давидовича дихають молодечою романтикою й завзятістю, просякнуті реальною дійсністю й любов'ю до рідної землі, до своєї історії, до свого плюндрованого народу. Тим то вони, як і повість "Смерть", мають своє

..;---ттт тт оттоиоииа ппнм Р ГРіПРПІЛНОЮ істооією НаШОЇ д1й

"

сности часів українізації та культурно-національного розвитку України 20-тих років. Відвідуючи різні закутки нашої землі, автор мав безліч зустрічей, багато вражень, які відбились у його книжці. Тут і краєвиди та люди Донбасу, шахтарі, і картини прикордоння, і мандрівка по запорізьких місцях, через Дніпрові пороги, зустрічі з лоцманами, і розмови

з ненависниками нашої мови1 та русифікаторами, яких ще побільшало тепер, і виступи автора книжки разом з іншими письменниками перед широкою авдиторією, і подих нашого рідного села.

Великою позитивною рисою нарисів є те, що в них раз-у-раз згадуються історичні події, що відбулися в тих місцевостях. Автор любить свою історію і знає безліч цікавих історичних фактів, якими забарвлює свої твори. У репортажі "Де когут піє на три держави" автор сам признається:

"Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповторну романтику, яку жадні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її вже стертими слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотез"...

■

І мандруючи по Кам'янці, висміюючи бруд кам'янецьких

готелів, що носили ще тоді гучні назви "Венеція", "Одеса", "Лондон", малюючи постаті візників-балагул, скрізь

згадує історичні події, що відбувалися в часи гетьмана Дорошенка тощо.

Згадуючи історичне минуле, автор з сумом константує: гієна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що

наш степ, нам лишились

щину

ж

зує обурення нікопольського вчителя, який з гнівом говорить про місцевих русифікаторів та кар'єристів, картає за переіменування старовинної вулиці, що носить назву "Мй-китинська", від Микитиного роду, де була колись Січ, де Хмельницький дістав гетьманську булаву від січового товариства.

Разом з цим учителем, що має прізвище Півень, Анто-ненко-Давидович відвідує січову церкву Покрову, Покров-ський собор.