Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
Пізніше бачимо Доленка на Кавказі, де починається в нього новий романс з харківською артисткою Ніною, яку він знав зі сцени давніше.
Ґжицький майстер малювати романтичні сцени, має в цьому легкість і витончену форму:
"її міпіятурпі загорілі руки і прекрасно відточені ноги були пружні і сильні від гімнастичних і акробатичних вправ. Від усієї цієї зґрабної фігурки віяло молодістю, здоров'ям і радістю життя. Вона якраз намагалась зірвати з дерева сливу, але не могла дістати; коли тягнулась рукою да того солодкого фрукта, ставши навшпиньки, то її зґрабна красива ніжка оголилась вище коліна. Доленко мимоволі здригнувся... За кілька хвилин Ніна вже поклала йому в рот стиглу9 очищену від кісточки сливу, і він встиг, при цій операції, поцілувати кінчики її солодких від слив'яного соку пальчиків".
Хоч в романі є трохи й пропаґандивних моментів, він читається з цікавістю. В ньому є, як видно, й автобіографічні риси. З життя автора відомо, що він "відбив" в одного директора харківського банку дружину, також читаємо, що покараний Доленко відбував заслання в Республіці Комі, працюючи в шахті, що було з самим автором цього роману під час його "ходіння по муках".
До великих і майстерних творів В. Ґжицького також належать два романи — "Опришки", про відомого народнього героя Олексу Довбуша, та "Кармелюк" — про іншого народнього героя, Устима Кармелюка, що оперував на Поділлі.
Історія роману "Опришки" досить довга. Уривки з нього (початки) були надруковані ще в 1932 р. в журналі "Західня Україна", який був ліквідований у 1934 р. в зв'язку з арештом майже всіх членів спілки письменників "Західня Україна". Але вперше цей роман вийшов друком аж у 1962 р. Як Довбуш, так і Кармелюк — це українські Робіни Гуди. Про них написано безліч творів, створені фільми, вийшло кілька драматичних творів про їхнє життя й боротьбу. Зокрема про Довбуша писав славний Гнат Хоткевич, що присвятив цій темі не один свій твір. Писали про нього ще Устіяно вич, Іван Франко, Ю. Федькович, Л. Первомайський; у музиці — балет Кос-Анатольського "Хустка Довбуша"; в образотворчому мистецтві — гравюра О. Кульчицької "Довбуш"; е скульптурі — "Олекса Довбуш" І. Сколоздри та М. Рябінінл
Отже опришківство, боротьба селянства проти кріпосництва і кріпосників, виникло ще в 16 столітті в Галичині Буковині й на Закарпатті і тривало аж до першої половини 18 століття. Ця боротьба була спрямована в основному проти чужих зайд, що жорстоко гнітили український нарід. Цей рух висунув на чоло десятки провідників в різні періоди. Найбільше він розгорнувся в ЗО — 40 роках 18-го століття під проводом Олекси Довбуша. Не всі вони були однаково ідейні: одні мріяли і боролися за покращання життя для всіх закрі-пачених і гноблених; другі пішли в опришки лише для особистої помсти, а часом і наживи; треті наближались до звичайних розбійників.
У "Камінній душі" Гната Хоткевича провідник загону — надзвичайно жорстокий, мало ідейний, як і вся його ватага, крім хіба гуманного і своєрідного Юрчика. До того цей твір побудований більше на лірично-романтичній основі, тоді як в інших авторів більше уваги зосереджено навколо ідейної боротьби опришків.
Таким ідейним і цілеспрямованим, може дещо ідеалізованим, виглядає Олекса Довбуш у Володимира Ґжицького. Він ніби занадто осучаснений у своїх діях. Проте, як відомо з преси, цей історичний роман опертий на документах історії життя й боротьби Довбуша. Автор ґрунтовно студіював цю тему, працював над архівними матеріялами, відвідав усі місцевості й місця, де Олекса Довбуш мав свої схованки по лісах і горах, на верхів'ях Карпат.
Довбуш у цьому романі змальований привабливими фарбами: він міцний будовою, типове лице гуцула, ніби витесане з каменю. Він ідейний, він хоче "рівняти світ", щоб не було більше знущання панів над кріпаками, щоб усі мали людське життя. Довбуш добрий отаман, мудрий організатор: він не радиться з іншими, а сам обмірковує весь плян дії, і його напади на панські маєтки проходять блискуче. До того ж він досить гуманний. Якщо в романі Гната Хоткевича "Ка-
Володимир Ґжицький у своїм кабінеті (Фото 1971 р.)
мінна душа" отаман Мару сяк знаджує молоду попадю Марусю, забирає її в гори як "любаску" і що далі, то брутальніше поводиться, навіть готовий відпродати її на тиждень іншому опришкові, то Довбуш у Ґжицького зовсім інший. Захопивши молоду дружину воєводи князя Яблонського під час нападу на палац в Космачі, він забирає її в гори не для любовних розваг, а щоб змусити пана розкріпачити людей, дати їм волю. До того ж княгиня Єва жила там в окремій будівлі, нею опікувалась дівчина, а поблизу ходила опришківська варта, щоб княгиня не втекла й мала спокій. Опришки Довбу-ша — це вірні й стійкі борці, які знають свою мету — це оборонці народу, що карають різних його п'явок типу Санґу-шків, Каліновських, Яблонських, Вижлінських, забираючи в них гроші та добро і віддаючи його бідним.
Така ідеалізація часто нагадує нам твори письменників в Україні, в яких вони пишуть про сучасне життя, часто занадто причісуючи позитивних героїв і, навпаки, неґативним дійовим особам надають забагато чорних фарб.
У своєму творі "Опришки" В. Гжицький змальовує численні напади на палаци й маєтки великих магнатів і жмикрутів, даючи яскраві портрети тих визискувачів та їхніх помічників. Привабливими фарбами зображує автор інтимне життя самого Довбуша та кохання з Дзвінкою. її постать — це портрет, зроблений досвідченим майстром:
"У неї очі, як дві зірки на небі, принадні... У неї брови тонкі, рівненькі, чорні, як ластівчині крильця. Ті зуби білі, блискучі, мов перли, що їх має від нього цілі намиста. А рум'янці! А груди, маленькі й тугі! А витончені руки й ноги! Ні одна дівчина на Гуцульщині, ні одна панна не має таких ніг".
Щирими й невгнутими виглядають у романі найближчі побратими Довбуша, як Павло Орфенюк, Фока, Пугач та інші, які разом з своїм отаманом протягом 8-ох років провадили свої рейди проти найлютіших кріпосників, сіячів страшної жорстокости й безоглядного гноблення. Довбушева повстанська ватага сягала часом до 50 леґінів, які змушували тремтіти багатьох гнобителів, а іноді вони зводили бої з цілими загонами війська чи поліції, здобуваючи перемогу.
Автор також показав, що боротьба спиралась на всебічну підтримку народу, який бачив в особі Довбуша й опришків своїх оборонців, героїв. Недаром ця боротьба, а особливе її провідник Олекса Довбуш, лишились у пам'яті народу, увічнені в піснях, леґендах, переказах, казках, а також у літературних творах та інших видах мистецтва. Таким чином Володимир Ґжицький і в цьому творі показав себе досвідченим творцем великих історичних полотен, з живими ідейними постатями на тлі мальовничої природи, із знанням історичної дійсности.
Перед тим, як розглянути другий великий історичний роман "Кармелюк", варто згадати ще проміжний твір Ґжи-цького "Слово чести", що вийшов з друку у в-ві "Каменяр" у Львові в 1968 р. накладом ЗО тисяч. У цьому романі, що має 247 сторінок, автор змальовує дореволюційне життя двох сільських інтелігентів — сина директора школи Юрка Горського і сина форналя Антося Прокіпчука. На тлі сільської дійсности й політичних обставин в Західній Україні автор показує дружбу цих молодих людей, їхні мрії, ідеали перші знайомства з дівчатами, одруження Антося з дочкою священика, що, зрештою, й ламає їхню приязнь. З того часу їхні шляхи йдуть різно: вони лише зрідка зустрічаються, але без тої теплоти, що була колись. Антось, кінець-кінцем, дістає парафію і стає священиком, а Юрко запалюється революційними ідеями, покладаючи надії на російську армію.
У цьому творі бачимо більше тенденційности, як в попередньому. Автор в рожевих тонах малює майбутній прихід царської армії, забувши про те, як ця армія під час Першої світової війни грабувала й арештовувала українську інтелігенцію, як у галицьких українських письменників нищила літературні архіви, як ешельони арештованих ішли на далеку північ Росії.
Роман закінчується тим, що Юрко спершу потрапляє на службу до Української Галицької Армії, а з приходом революції, разом з ешельоном поранених, полонених російської армії, вирушає на схід аж до Харкова, де й лишається. В цьому творі знову знаходимо автобіографічні моменти з життя самого автора.
У романі "Слово чести" зрідка трапляються русизми, як "поляна" замість галявина, "поштова відкритка" замість листівка, "вогнестрільний", замість вогнепальний. Те саме трапляється і в романі "Чорне озеро", де знаходимо слова суслики (ховрашки), туловища (тулуби), окружали (оточували), розсіяно слухала (розгублено...), трусість (боягузтво), кнут (батіг), блистять (блищать), устьє (гирло), каблук (підбор) та інші. Менше таких недоліків можна зустріти в романі "Опришки". Ці русизми, зокрема можна пояснити лише тривалим перебуванням автора по російських в'язницях, на засланні та недоглядом мовного редактора видавництва.
Поруч роману "Опришки" визначається своєю якістю й майстерністю роман "Кармелюк", що вийшов у в-ві "Каменяр" у Львові в 1971 році.
Говорити про Кармелюка — це означає знову говори-про нашого другого українського Робіна Гуда. Усі вони, як наші Олекса Довбуш та Кармелюк, так і англійський Робін Гуд, уславились своєю боротьбою проти гніту й сваволі. Різниця тільки та, що Робін Гуд — леґендарний герой часів се-редновіччя в Англії, борець проти февдалізму 12-го століття, а наш Кармелюк — жива постать народнього героя кінця 18-го і початку 19-го століття. Є ще відмінність між ними і в тому, що Робін Гуд не має дати народження, ні смерти, як і реальної біографії, бо він більше вимріяна постать борця, змальованого народніми творцями казок та леґенд таким, яким хотів його бачити сам нарід, як свого оборонця проти гноблення. А хто був його прототипом — і досі не з'ясовано.
Обидва наші народні герої фіґурують також не тільки в усній народній творчості, а і в так званій писаній літературі. Робіна Гуда згадується навіть і в творах Шекспіра, та найбільше його спопуляризував, мабуть, автор 29 романів — шотляндський письменник Вальтер Скотт у своєму романі "Робін Гуд". Бачимо ще й сьогодні Робіна Гуда на екранах телевізорів.
Десятки пісень, переказів, леґенд, казок вийшли з на-родніх уст про Кармелюка.
