Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
Ви завжди вмовляєте в мене, що я росіянка, і ображаєте мене. Хіба вам мало своїх? Захланний ви чоловік. Я ненавиджу таких, як ненавиджу переможців і насильників.
— Це ж ненависть раба?!
— Може?! А що ж робити? Мій нарід замалий, щоб порівнятися з вами. Я ненавиджу його іноді за його рабську ласкавість, але сподіваюсь й чую, що він, нарешті, прокинеться. Ще трохи і він не пустить вас більше на свою землю,
що ви його витіснили з неї. Він поверне її назад, вирізуючи вас поодинці.
— Кого? Кого? — перепитав художник.
— Таких, як ви! — крикнула Таня.
— Що за погромні віщування? Що за погромні ідеї? Тут уже пахне впливами камів...
Поведінка Ломова щоразу дужче дратувала душу Тані-Він на кожному кроці підкреслював, що тільки Росія й росіяни врятують малу націю, інакше вона виродиться й загине.
З цієї розмови бачимо добре й переконання молодої ойротської патріотки вчительки Тані. Постава російського шовініста Ломова дуже типова для поглядів більшости росіян. Таку розмову можна було почути в кожній неросійській республіці Радянського Союзу. Ґжицький, на прикладах і розмовах, показав великодержавні погляди росіян. Ці погляди, до речі, свого часу висловив сам міністр радянського уряду, грузин Орджонікідзе, у реченні: "Пошкребіть ви кожного російського комуніста і знайдете в ньому російського шовініста".
Але в творі є й інша сюжетна лінія. Це романс між інженером Марченком та розпутною "тьотею Грушею".
Красиво зображені любовні сцени, чарівні краєвидии Алтайського краю з його буйною рослинністю, людьми, автор відтворив образною барвистою мовою. Ось кілька прикладів: "Кам блиснув очима, як ножами", "звістка розходиться з швидкістю кінських ніг", "збира думки, як квочка розсипані курчата", "сонна тайга ліниво ловила тупіт кінських ніг", — та багато інших.
Повернувшись із далекої подорожі до Харкова, В. Ґжицький наполегливо працював над своїм романом. Окремі сцени він уже почав писати в дорозі. А 1929 р. роман "Чорне озеро" був уже надрукований в харківському журналі "Літературний ярмарок", що виходив в чудовому оформленні з сорочкою Анатоля Петрицького. Одночасно роман вийшов окремим виданням тиражем 7000 примірників. А наступного року цей твір вийшов у перекладі П. Опанасенка російською мовою в московському в-ві "ГИЗ".
Даруючи мені це видання з теплим підписом, автор розповів цікавий факт про свою героїню Таню (Людмилу), що справді вона жива і здорова і що він вислав їй це видання російською мовою в подарунок, після чого дістав від Людмили листа з щирою подякою. Людмила писала, що твір дуже сподобався не тільки їй, а всій родині. Будучи ще в Чемалі наш письменник не один раз подорожував з Людмилою до озера Кара-Кол та до села Анос.
Але слід згадати, що по виході роману з друку на автора напали критики. Одним з перших був редактор харківської газети "Вісті" Микола Новицький, який закинув авторові низку ідеологічних гріхів і навіть перенесення українсь ких обставин на ойротський ґрунт. Проте в-во —ЛіМ" вирішило знову перевидати цей роман, що мав великий попит. Автор перед друком вніс невеликі поправки. Найбільший гріх автора був у тому, що показав ненависть ойротів до "старшого брата", а особливо, що показав типового російського шовініста в особі художника Ломова.
А попит на цей роман був такий великий, що коли я звернувся від в-ва, де я працював, до Укркнигоцентру, який відав тиражами й збирав попередні замовлення, то керівник тиражними справами, якийсь Фальківський (не поет), сказав, що він може визначити тираж і 100,000, але ж відомо, що тепер немає паперу (це тривало роками), і однаково тираж в-во зменшить. Тому він визначив 15,000, а в-во друкувало лише 5,000.
Та на шляху цього видання несподівано скупчилися нові хмари: коли твір уже був увесь складений в київській друкарні і в-во дало телеграму про тираж книжки, головний редактор М. Тардов склав великий список видань, що готувалися до друку за пляном в-ва або перебували вже в друці, щоб завернути їх і викреслити з пляну або переглянути знову. Із 252 назов річного видавничого пляну (сучасна художня література, критика, клясична література, масова, перекладна, відділ нацменшин тощо), 88 потрапило на цей нещасливий список. Серед них був і роман В. Ґжицького "Чорне озеро".
Цей наказ стався в наслідок появи в пресі відомого листа Сталіна про ідеологічні ухили в літературі й мистецтві. На тому списку була також ціла низка дуже вартісних і цікавих творів, зокрема, в перекладі німецькою мовою, як Ку-ліша "Чорна рада", М. Старицького історичний роман "Кар-мелюк", Т. Шевченка "Кобзар" та багато інших. Все це було зовсім знято з друку. Гол. редактор доручив мені за цим списком забрати з картотеки технічного відділу всі картки і принести до нього. Виконуючи цей наказ, я вирїняв з картотеки 87 карток на 87 видань, а коли дійшла черга до улюбленого "Чорного озера", до автора якого я теж мав великі симпатії, я вирішив урятувати цю книжку: я засунув картку на цей роман під інші картки, які стояли досить густо, на дно картотеки, а решту карток зв'язав якоюсь шпаґатиною й поклав на стіл редакторові, нічого не сказавши. Коли б виявили відсутність серед вилучених карток картки на "Чорне озеро", я був готовий сказати, що я не знайшов у картотеці, лише забув про це поінформувати головного редактора. За пів години на кожній картці стояла вже резолюція "Зняти з друку" і підпис редактора та дата.
З практики всі знали, що коли дано телеграму "друкувати" і подали тираж, то за тиждень-два перші примірники тиражу вже надійдуть до в-ва. Про цей зухвалий вчинок і ризик я таємно повідомив автора. І справді — за короткий час роман вийшов з друку. Діставши 25 авторських примірників, Володимир Зенонович подарував мені примірник з незабутнім підписом: "Любому Дмитрові, якому це видання завдячує свій вихід, з найкращою подякою. В. Ґжицький". Так було врятоване це фактично третє видання роману "Чорне озеро", коли першим рахувати й те, що вийшло в двох числах "Літературного ярмарку". Коли не помиляюсь, то це було в серпневому та вересневому числах 1929 р.
Того ж 1932 р. вийшов з друку новий роман В. Ґжицького "Захар Вовгура", що змальовує працю шахтарів на Донбасі. Отже твір на актуальну тему, але критика знову накинулась на нього за те, що він нібито зобразив дуже сильними й вольовими куркулів, які працювали в шахті й провадили шкідництво. Але тоді вже почалися численні арешти, зокрема серед письменників, а особливо тих, що походили з Захід-ньої України, тому й доля В. Ґжиіцького була вже вирішена. Москва не могла подарувати йому правди, висловленої в "Чорному озері" та перебування в УГА.
Його заарештували в 1934 р. За вироком суду, він дістав 10 років заслання. Як писала в 50-их роках польська варшавська преса, В. Ґжицького та ще двох письменників було обвинувачено в готуванні замаху на першого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, що, зрозуміло, було цілковитою вигадкою каґебівських людоловів, таке вони робили і з тися-інших заарештованих. чиви
Спершу наш талановитий письменник потрапляє на канал Волга — Москва, де, як розповідав один знайомий, Ґжиць-
кий деякий час працював навіть в редакції газетки для ув я-знених, яких там були великі тисячі, зокрема українців. Там же з ним працював арештований і засланий інший західньо-український письменник, Іван Ткачук. Вони без дозволу начальства нібито випустили при російськомовній газеті український додаток, за що відразу були післані на тяжку роботу до республіки Комі, на далеку північ. Там Ґжицький працював у вугільних шахтах і ледве лишився живим. Тільки кілька жінок, що були там уже на вільному поселенні, допомогли йому вижити в тих обставинах повної безнадії. Війна також трохи послабила суворий режим, і він починає працювати на іншій роботі поза концентраційним табором.
Лише у 1956 р., після 21-річного заслання (хоч був засуджений на 10 років), повертається наш автор до рідного Львова і за договором з Державним в-вом художньої літератури, починає переробляти своє "Чорне озеро", згідно з новим політичним курсом. Він вводить у роман нові дійові особи, зокрема росіянина Дмитра Івановича Смірнова, як протиставлення негативному росіянинові — розбещеному русотяпові Ломову. Та й саму постать Ломова "обчухрує" так, що вже
ніякої ненависти до ойротів він не має, всі його недоліки в розбещеності та тому, що обдурив і привів до загибелі Таню-Зникло з твору й багато розмов про великодержавне погірдливе ставлення росіян до ойротів, зникли й розмови Тані з Ломовим на цю тему. Натомість введено багато суто пропа-ґандивних моментів, яких не було в перших виданнях. Навіть роман закінчується тим, що д-р Темір пошматував картину і кричав, мов божевільний. Це зразок того, як можна цікавий роман, що вніс в українську літературу нову тематику, нове тло, нові персонажі, звести на рівень пропаґандив-ного видання, яких так багато появляється друком в Україні. Не даром це нове, перероблене видання, що вийшло в 1957 р., вже мало тираж ЗО тисяч, як і новий російський переклад цього твору (1960 р.). За приблизним підрахунком усі видання "Чорного озера" мали разом 174,000 примірників.
Ніби щоб надолужити втрачений 21 рік заслання, Володимир Ґжицький наполегливо працює протягом усіх подальших років над новими творами. Так у 1958 р. виходить збірник його оповідань та одна повість під загальною назвою "Повернення". У цій збірці, що має 230 стор. і видана 15,000 тиражем, надруковано 7 оповідань і повість "Самшитовий гай". Чотири оповідання змальовують життя далекої півночі, певно про місцевості й життя людей, де автор був на засланні. Це оповідання: "Помста", "Лось", "Вибори" та "Гармонія". Тут і будні селян Республіки Комі, і полювання на диких звірІЕ, зокрема на ведмедів, і боротьба з лісними пожежами. Інші три, написані більше в соцреалістичному пляні з часів війни проти німців, з подій у Західній Україні.
Повість "Самшитовий гай" починається з розв'язки однієї любовної історії, коли письменник Антін Доленко після суду й вироку за вбивство, якого він не вчинив, повертається додому. Згідно вироку, він мусить лишати все й виїжджати на 5 років на північ. А потім автор розповідає любовну історію Доленкат в якого закохалась дружина одного банкового службовця і, покинувши свого чоловіка, перейшла жити до нового чоловіка.
