Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

Вона мене й намовила брати участь на сцені. Мені було тоді ще без двох місяців 17 років, як я вперше грала. Але я дуже боялася. Марія Костянтинівна якось прийшла і сказала, що хоче ставити "Суєту" Карпенка-Ка-рого, що скоро приїде Микола Карпович (Садовський), він

хоче бачити нашу виставу.

— І я, — розповідає Марія Євгенівна, — з тремтінням серця згодилася грати Наташу, бо мені таки дуже хотілося грати. Але коли була призначена перша репетиція, я побоялась грати таку відповідальну ролю. Мене охопив жах. Тоді до мене прибігла Ліза Хуторна і сказала, що вже всі чекають. "Боюся", — сказала я, але таки пішла.

Марія Заньковецька тоді сиділа в коричневій сукні. Була

проста й ласкава. Вона відразу сказала: "Маруню, не бійся, не святі горшки ліплять!" І я тремтячими руками взяла ролю. Вона попередила, що треба мати аристократичні рухи,

бо ця пані, яку я гратиму, з високого коліна, що вона скінчила Смольний інститут у Петербурзі. І почалися репетиції, які відбувалися в її будинку, а ставити мали в клюбі — в На-родньому домі в Ніжині.

Одного разу під час репетиції нам сказала Заньковецька, що^в четвер (це було 15-го липня 1906 року) приїде Садовсь-кий. За кілька днів, коли ми були в Заньковецької на репетиції у вітальні, задзвонив дзвінок. Марія Костянтинівна захвилювалась і, біжачи відчиняти, гукнула до нас: "Підтягніться ж, чортенята, глядіть мені".

Аж ось входить Микола Карпович. Красень, високого росту, років 50, кремезний, пишні козацькі вуси, типове расове обличчя, щоки рожеві. Глянув на всіх нас. А на ньому світлосірий костюм, фетровий капелюх. Він недавно приїхав з Парижу й виглядав дуже елегантно. Марія Заньковецька й каже: "Що це в тебе за капелюх такий великий?" — "Це паризький", — відповів Садовський.

Правда, до української постаті цей капелюх не пасував. І Садовський розповів, як у Парижі діти бігли за ним і кричали: "А ля бур! А ля бур!" — бо тоді саме була бурська вій-

на.

Потім Марія Костянтинівна попросила всіх до столу, до чаю. Я з переляку сіла за самовар, щоб за нього сховатися й крадькома поглядала на Садовського. Я боялася стрінутися

поглядом, але що я не гляну, то и він усе на мене дивиться. "А який голос панна має?" — запитав мене Садовський. Але Марія Костянтинівна відразу взяла над нами шефство, відповівши: "Я ще не пробувала голосів, але в драмі йдуть дуже добре. Заваджає їм тільки страх появитися перед публікою".

Після чаю повернулися до вітальні, де Марія Заньковецька сіла до роялю й почала грати й співати циганську пісню з " Циганки Ази": "Даремно я по цілім світі тебе шу-

друже

що ж

теж підтягувала, а Микола

наших голосів, а потім вибрав з усіх нас Івана

Ніжинську, Лізу Хуторну і Юхи

Миловича

ішла наша

Ц

з нас досі не грав на сцені. Звичайно, ми грали, як аматори,

між

наші

На другий день після вистави всі зібралися в Занькове-

вище

який відкривався в Полтаві. Батьки багатьох з нас не пускали, були плачі і сцени. Нас боялися пустити з дому.

"А цю чорнушку, — сказав Садовський жартома, показавши на мене, — щоб привезли у запльомбованому вагоні, бо вона найбільше боїться".

Марія Малиш-Федорець в невідомій виставі.

Коли приїхали до Полтави, почали готувати "Суєту", де я мала знову грати Наташу. Сюди був запрошений і відомий актор (герой-любовник) Іван Мар'яненко, а також Борисо-глібська, Ф. Левицький, дружина Карпенка-Карого — Софія, М. Заньковецька, Березовський, Олександра Герцик — дружина відомого співака І. Козловського та інші. Ми тут поставили також п'єси "Житейське море", "Не так сталось, як бажалось" та інші.

У 1907 році театр Садовського переїхав до Києва. Садовський найняв Троїцький театр, що звався "Чайная трезвость". Микола Карпович платив за це приміщення чи театр 12 тисяч на рік. Конкурувати тоді з російськими театрами спершу було тяжко. Соловцов, відомий обруситель України, насаджував скрізь російські театри й дістав тоді від російського уряду нагороду — медаль Анни 1-го ступеня.

Спершу Садовському було скрутно, був навіть дефіцит, але потім публіка стала ходити більше. Про це кореспондент Сергій Яблоновський писав в "Киевской мысле", що Троїцький театр для Садовського, як "золоте яєчко".

До нас для участи в масових сценах ішли студенти університету, за що їм платили по 50 копійок за кожну участь. Щоразу наш театр мав більший успіх тому, що він був національний, ставили лише українські п'єси. А коли в 1910 році ми вперше поставили в перекладі українською мовою "Ревізора" Гоголя, то відомий театральний критик Кугель у московськім журналі "Театр и искусство" кричав: "Вот так номер! Наши малороси ставят "Ревизора"!

Того ж 1910-го року приїхали ми до Петербургу і грали в театрі "Пассаж". Всього приїхало нас 140 осіб, разом з ор-кестрою. Традиційно Садовський завжди починав з "Наталки-Полтавки". А коли поставили "Ревізора", то в пресі заговорили, що найкращий був Садовський у ролі городничого. А театрал Керель писав у пресі: "С каким удовольствием я слушал этот певучий язык в прекрасном переводе Садовского, где чувствовался весь аромат Гоголя".

Всі українські громади міста (тепер таких немає, їх ліквідували за "націоналізм" — Дм. Ч.), земляцтво, студенти вітали наших артистів. Там же поставили оперу "Енеїда" (ліб-ретто Садовського, музика М. Лисенка). Енея грав Микола Аркас (син історика), Зевса — Карлашов, бас. Зевса іноді грав сам Садовський, Юнону грала Малиш-Федорець, Дідо-ну — Литвиненко або Петляш, Латина — І. І. Ковалевський, Меркурія — Северин Паньківський.

Далі Марія Євгенівна розповідала про окремі епізоди та вдачу Марії Заньковецької. Коли одного разу дали їй грати ролю в казках Шніцлера і вона вдягнулась в європейський костюм, то не могла увійти в образ. "Зніміть з мене оцю панську одежу, — казала Марія Костянтинівна, — бо я не можу втілитися в цю паню. Я не хочу грати цих панів: мені дайте плахту, запаску, дайте ролю Софії, наймичку".

Коли у 1923-му році відзначали 40-річний ювілей Заньковецької, поставили 2-гу дію "Чорноморців" і "Дві сім'ї" — останню дію, де вона грала Зіньку. Було безліч привітань. Прийшли також чотири дівчини в українських одягах. Ці сільські дівчата принесли вінок з жита, пшениці й калини, а на вишитому рушнику піднесли хліб і сіль. Вони низько вклонились і сказали: "Дорога Матусю, спасибі вам за те, що ви з нас ніколи не сміялись".

А коли Олександер Певний, вітаючи від службовиків банку та установ Києва, дав їй 20 золотих десяток, то чекісти захвилювались, бо то ж було справжнє золото, яке вони забирали примусово в населення, коли дізнавались, що хтось має.

Марія Костянтинівна якось сказала Марії Євгенівні: "Марусечко! Як я умру, то щоб не показували мене людям, бо в смерті немає краси, а як уже показуватимете, то хоч трішки загримуйте, підведіть трішки губи. На тім світі може зустрінуся з кращими акторами й письменниками, то створимо там кращу трупу".

Розповідаючи далі про колишнє українське театральне життя, Марія Малиш-Федорець казала:

— Театр Садовського — це був чисто національно-виховний театр. І коли прийшла революція, я й зараз точно пам'ятаю, що прибіг Садовський до театру, до жіночої половини, і сказав: "Цар відмовився від престола! Україна повстане!" Це всіх відразу піднесло на дусі. В усіх на устах і на серці були лише слова Україна та її самостійність. Все населення висипало на вулиці. Перша демонстрація була загальна, а на другий день була українська. Радісне хвилювання охопило весь Київ. І Садовський, якому було вже понад 60 років, прийшов на сцену і сказав:

— Хлопці! Збирайтесь!

— Куди? — питають.

— їдемо на майдан Богдана Хмельницького. Нехай він нас зустріне. Підемо в українському одязі.

Потім покликав костюмера, Колю Колесникова:

— Давай костюми з "Богдана Хмельницького", а мені з

самого Богдана.

Одягшися в історичні костюми, по телефону попросили з артилерійських казарм троє коней. Сіли на коней Садовський, Петлященко, якого в 1921 році було розстріляно, і Ко-рольчук. Поїхали по Васильківській вулиці. На Хрещатику їх зустріло море жовто-блакитних прапорів і людей. А перед цим боялися, що ніхто не вийде. Тоді ще був тимчасовий уряд. Наших вершників люди зустрічали урочисто, підкидаючи шапки. А за людьми не видно було й пам'ятника Богданові Хмельницькому, його обсіли студенти. А з Софії тільки бов, бов, бов...

* * *

Заґримований Винниченко на виставі "Брехня"

Одного разу під час відвідин Марія Євгенівна розповіла окремі епізоди з театрального життя, а зокрема про Володимира Винниченка та його таємний приїзд на виставу його ж драми "Брехня". Це було в 1910-му році, коли театр Садовського вперше ставив у Києві в Троїцькому театрі п'єсу Винниченка. Винниченко тоді був на еміграції, в Парижі, куди виїхав, рятуючись від переслідування царської поліції й арешту. Почувши про виставу, Винниченко нелегально перебрався через кордон й опинився в Києві. Садовський, який мешкав тоді при театрі, загримував його в своїм мешканні. Наділи йому сині окуляри і післали його під час вистави на Гальорку. Ніхто ні з глядачів, ні з акторів не знав про це. Лише на другий день Микола Карпович Садовський сказав по секрету окремим соліднішим акторам.

Впнниченкові надзвичайно сподобалась вистава. Його драми йшли тоді в театрі Садовського протягом чотирьох років.

Далі Марія Євгенівна розповіла, як Винниченко ще в 1908-му чи 1909-му роках, будучи в Києві, хотів відвідати професора Володимира Антоновича, щоб дістати якісь мате-ріяли з історії України. Він взяв у місті візника й приїхав на ріг Желенської й Кузнечної вулиць, де жили Антоновичі. В тому ж будинку мешкала й Малиш-Федорець і була в приятельських взаєминах з родиною Антоновичів. Винниченко мав з собою чималеньку валізку. Побачивши, що за парканчиком якийсь старичок копає грядку, Винниченко запитав:

— Слухайте, скажіть, будь ласка, чи дома професор Антонович?

— Дома, дома, заходьте, — відповів старичок.

— Візьміть валізку, — сказав Винниченко старичкові. Старичок бере валізку і несе до хати за Винниченком.

Принісши, поставив. Потім Винниченко вийняв 20 копійок, сунув йому в руку. Старий подякував, сховавши гроші до кишені. Тоді Винниченко просить покликати професора.

— Професор перед вами, — почув відповідь і трохи не провалився крізь землю від несподіванки, просячи вибачення.