Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
А Антонович, усміхаючись, додав:
— Але грошей не віддам, бо праця мусить бути оплачена.
* * *
Несподівана зустріч з дружиною Остапа Вишні
Остап Вишня одружився з Варею Маслюченко десь приблизно в 1925-му році. Після арешту Остапа Вишні в 1934-му році заарештували й вислали і його дружину Варю з маленькою дочкою до Архангельська. А в 1936-му році Московський військовий округ запросив наш театр поїхати з виставами на північ. Незабаром група театру опери при Домі Червоної армії вирушила в дорогу. Під час цієї подорожі діставали потрійну платню. Серед репертуару були "Запорожець за Дунаєм", "Наталка-Полтавка", "Сорочинський ярмарок", "Майська ніч", "Катерина", "Сватання на Гончарівці" та ін.
Від часів революції туди не запрошували ще жодного українського театру. Коли приїхали, на вулицях уже були розліплені афіші з усіми прізвищами артистів. Я пішла купити в місті хутро з чорно-бурої лисиці.
Вийшовши з крамниці, я побачила поблизу велику афішу, біля якої стояла якась змарніла обшарпана жінка. Ледве я наблизилась до неї, як вона озвалась до мене, називаючи мене по імені.
— Хто ви будете? Я вас не пізнаю, — сказала я.
Взявши обома руками за лице й відгорнувши трохи звисле волосся, вона сказала тремтячим голосом:
— Може, по очах пізнаєте? — А потім майже відразу сказала: "Я — Варя Маслюченко", — і гірко розплакалась,
викликавши сльози і в мене. Це була артистка, дружина Остапа Вишні.
— Як я прочитала на афіші ваше прізвище, — казала вона, — очам не повірила, що десь на півночі, в далекому Архангельську, зустріну Наталку Полтавку...
— Де ти живеш, Варю? Я живу на острові, ходжу до праці за сім кілометрів
по льоду. Працюю прибиральницею.
Варю Маслюченко я добре знала. Була шатенка, мала
гарний характер, чудову розмовну мову, грала різні ролі в театрі Курбаса, також в театрі Гната Юри. Я мусила поспішати, бо о четвертій годині там уже смеркало. "Приходь на виставу, — сказалая, — будемо чекати".
Варя була на всіх виставах. Вона спершу прийшла до мене в Гардеробу з дочкою, якій було 12 років. Одягнена вона була в якийсь, як вона казала "шухав", ніби брудне пошарпане пальто, а на ногах обмотки. Коли роздяглась, то не хотіла вішати, а скрутила в сувій свій одяг і поклала додолу між калоші, бо там, казала, є досить вошей.
Я тоді вже Гримувалась, бо подали перший дзвінок. Дала їм квитки й післала в залю. Я тоді грала Терпелиху. З нами скрізь їздили три енкаведисти. Один з них був контролером. _
Коли заграли увертюру до "Наталки-Полтавки", по залі покотився стогін. Адже в залі більшість глядачів були засланці з України, вислані на поселення. Коли була сцена розмови Терпелихи з Наталкою і я сказала "Убожество і старість моя силкують мене скоріше віддати тебе заміж...", я побачила, як багато навіть чоловіків залилися слізьми. В залі зривалися ридання. На сцені артисти не могли грати, мова переривалась, а з залі далі чути було схлипування. А коли Петро заспівав "Ой, умру ж я мила, а ти будеш жива, чи згадаєш мила, де моя могила", стогін ще більше сколихнув залю: поруч стогонів і плачів зірвалися оплески. Адже тут, на засланні, щодня вмирали сотні наших людей від голоду й непосильної примусової праці та знущання. Я не знаю, як я сама не розплакалась і не зіпсувала своєї ролі.
Після третьої дії, коли весь ансамбль співав: "Начинай-мо веселиться...", всі встали з місць і кричали: "Слава! Слава українським артистам!"...
* * *
Потім возили нас по різних "точках" по архангельських лісах, де розкидані селища висланих. Але тих, що були
за дротами, на наші вистави не пускали. Бачили багато наших людей в українських свитках, кобеняках. Возили нас кіньми на возах, а охороняли червоноармійці, бо там на людей часто нападають вовки. Через те, що це було на межі 1936 — 37 років, були великі морози, то нам видали кожухи.
На вистави приходили люди цілими родинами, переважно наші переселенці, часто приходили жінки з дітьми, хвалили за наші концерти, шкодували, що скоро від'їжджаємо.
В одному селищі раптом приходить гарна здорова жін-ка-вчителька, веде і свого присадкуватого чоловіка й приказує:
— Іди, іди, проклятий кацапуро, подивись. Це наші українські артисти! Ти ще не чув таких голосів і на платівках!
А в коридорах, біля заль, де ми виступали, лежали сотні лижв, бо там люди на лижвах приїздили з далеких околиць. Все вкрили глибокі сніги. Та ось їдемо до пункту № 3. Там побудовані підземні заводи. А мороз 50 ст. Жінки поробили собі з панчіх маски, а в них дірочки для очей. Біля театру тисячі людей, а квитки вже всі продані.
Після концерту виходимо з театру. Надворі місячна ніч. На вулиці бачимо одноповерхові будиночки, крамниці. Приходить до нас директор театру Волчіні. Він єврей — вихрест, прекрасна людина з Харкова. Розподіляє нас, де кому ночувати, а була вже 12-та година ночі.
Нарешті, заходимо у призначену кватиру невідомої людини. В хаті тепло. Господаря не було дома, зустріла господиня. А ми такі стомлені, що попадали на ліжка в кожухах, так і поснули.
Вранці прокидаємось, світить полярне сонце. Чути тріск дров у печі. Розкриваю очі і бачу на стіні портрет зверхника НКВД Дзержинського. Нижче фото, на якому група військових у формі НКВД. Бачу, що це мешкання військової людини. Снідаємо й ідемо оглянути місто. Увечорі ставимо "Запорожця за Дунаєм". Люди дивляться і плачуть. Одна жінка каже:
— Боже, і хатка на сцені така, як наша, — а з очей сльози. Розгримувавшись, повертаємося до свого мешкання. Двері відчиняє господар. Це низька корениста постать у військовій формі. Відразу він каже:
Милости прошу, заходите. Русское вам спасибо за ваш спектакль. Вы всю нашу душу встревожили своими песнями. Так могут петь только украинцы...
Запрошує до столу. Переодягшися, сідаємо. Тут нас зустріла прекрасна жінка. На ній усе не таке, як у нас. Сукня
з закордонного матеріялу. Приносить карафку (графінчик), з горілкою. Ми відразу побачили, що господар великий "му-хобой" (випиванка — Д. Ч.). Він хильнув відразу не одну чарку, і незабаром у нього починає заплітатися язик. А я тим часом кажу про свої враження, що в них у місті все добре: і церекопи (крамни(цї — Д. Ч.), і їдальні ітеерівські, тобто
для спеціялістів, інженерів... А він якось подивився в одну точку, як це роблять п'яні, а потім каже до мене, звертаючись по-московському на "ти" російською мовою:
— Годі агітувати! Я без тебе загітований... Коли б вам не півфунта хліба і не наган, то ви б нас з'їли... — А через хвильку знову: — Але все ж таки ти чудесно співаєш, чудово граєте ви, хахли. — А після павзи переходить на попередній тон:
— Ти знаєш... — тут він уже кинув непристойну московську лайку, — за півфунта хліба ваші хахли вирили все метро в Москві. Я сам з ними копав. Ґрунт під Москвою паршивий, мокрий, сирий. Наприклад, копаємо радіюс номер 3, да. Копає якихнебудь 800 чоловік, і раптом в один момент — шарах — все валиться. Засипало тоннами землі. Відкопуємо. З півтора тижні тягнуть трупи, а в цей час у журналі "Ого-ньок", — тут він знову кидає брудну лайку, — з'являється фото жида Кагановича з лопатою, як він з лопатою в руках допомагає копати метро... Дурка ти в квадраті! А ти ще агітуєш! Ось які суки! Мене тоді привезли туди на прорив також. Але мене везли не так, як ти приїхала... Пий! — сказав він підкреслено, показавши пальцем на чарку з горілкою, що стояла переді мною...
— Після його такої страшної тиради, — розказувала артистка, — я не знала що сказати, була приголомшена таким цинічним відкриттям і непристойною грубістю й лайкою. І моя душа полетіла тоді до Києва. Але його дружина, щоб ніби згладити брутальну мову чоловіка, до чого вона, певно, давно звикла, сказала:
— Він у мене любить випити і трохи поляпати язиком...
— Та цей жахливий випадок, — казала Марія Євгенівна, — мене так зворушив, що я й досі пам'ятаю кожне його слово і бачу вираз його п'яного обличчя, хоч з того часу минуло майже тридцять років.
НА ЖИТТЄВОМУ І ТВОРЧОМУ ШЛЯХУ
ВОЛОДИМИРА ґжицького
Відтоді як у 1929 р. в журналі "Літературний ярмарок" уперше був надрукований роман Володимира Ґжицького "Чорне озеро", минуло 50 років, а цей твір і досі не втратив своєї літературної і пізнавальної вартости. Більше того, він відразу придбав авторові ім'я талановитого творця літератури, ніби в тінь відсунувши його досі написані збірку поезій,
повісті, оповідання й п'єси.
Роман "Чорне озеро" одночасно1 був надрукований тиражем 7 тисяч примірників і окремим виданням. Наступного року його вже було перекладено й видано російською мовою в Москві з передмовою літературознавця О. Лейтеса, а в 1932 р. вже — четвертим виданням, хоч він був уже дещо перероблений. А досі цей твір, разом із закордонними — мав
уже 10 видань.
З того часу минуло багато років. Письменник відбув 21
рік безпідставного заслання, хоч засуджений був на 10 років. Повернувшися на рідну землю, він написав ще кілька романів, повістей та оповідань. Але 19 грудня 1973 р. несподівано надійшла сумна вістка, що на 79 році життя автор "Чорного озера" помер у Львові.
Володимир Зенонович Ґжицький належить до тих небагатьох письменників, яких я згадую з найбільшою пошаною. Ті перші симпатії якраз і викликав у мене його екзотичний роман. Відтоді я став не тільки прихильником його автора, а й добрим приятелем. Він був вищесереднього росту, міцної будови, мав кармелюківський ніс (трохи зігнутий), приємну усмішку, русявий.
Народився Володимир Ґжицький 15 жовтня 1895 року в Західній Україні, в селі Острівець Теребовельського повіту Тернопільської области, у родині сільського вчителя. Початкову школу закінчив у с. Довгім, де вчителював його батько. А в 1906 р. вступає до гімназії в Станиславові (тепер Івано-Франківське), а потім переходить до гімназії в Тернополі, яку й закінчив у 1917 р.
Як згадує кузинка В. Ґжицького, Анна Байрак, "він ще з дитячих років був закоханий в природу: любив блукати по лісах, прислухався до кожного шелесту, стежив за життям кожного створіння, заслухувався у співи пташок. Влітку допомагав у лісництві своєму дідусеві інженерові Осипові Ро-шоковському, що працював у лісництві. А вже від 5 кл. гім-назіяльної писав оповідання про природу — про звірів і пташок. Хоч його оповідання були гарні, він нікому не показував їх, тільки мати мала в нього довір'я".
Коли Володимир був ще у четвертій клясі, то українську мову викладав у них відомий поет Василь Пачовський.
