Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
До Еидавництва тоді приходили звідусіль розпачливі листи, благання допомоги, оборони від представників влади. Гнат Мартинович жив тоді з родиню під Харковом у Виселку Високому. Взимку 1933-ю року прийшов від нього трагічний лист. Він писав: "...Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток... Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, з якою варимо для всіх юшку.... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи. А надворі сувора зима. В хаті нічим топити. Лягаючи спати, вкриваємось всією нашою одежею... Вода е хаті замерзає..."
Гнат Хоткевич (Фото 1925 р.)
�3730813248�2841982�661�
��9999
Я сам в ті часи часто йшов до праці, не снідавши, бо не було чого, але той лист від Гната Хоткевича глибоко зворушив мене, і я його й досі не можу забути. Хотілося тоді зробити з того листа собі копію, але було небезпечно.
Не кращі листи приходили від інших письменників. Письменник Дмитро Гордієнко, колишній червоний партизан, що мав покалічену руку, писав до видаЕництва, що письменники тепер в матеріяльному відношенні живуть гірше, ніж кур'єри Раднаркому. Одного дня дістали телеграму від Максима Рильського: "Голодую, вишліть гроші". Йому за договором належала певна сума гонорару, але не вислали. Трохи згодом він сам приїхав з Києва до Харкова з надією дістати грошей, але й це не допомогло. І він, позичивши в Миколи Кулі-ша трохи на квиток, пригноблений поїхав назад.
Ро речі всі ті листи видавництво відразу передруковувало й відсилало до ЦК партії. А пізніше майже всіх тих авто рів листів було репресовано. Лише Максимові Рильському, після піврічного ув'язнення, пощастило вирватися з київської в'язниці, тільки дякуючи тому, що він в ув'язненні написав відому "Пісню про Сталіна", яку щодня по кілька разів передавали по радіо. У ті трагічні часи з волі Москви було знищено 240 українських письменників та літературознавців. Тоді ж забрали з ліжка хворого і видавця та редактора в-ва "Рух", В. Березинського.
Про Гната Хоткевича не було ніяких чуток. Всі вважали, що він давно вже зник за ґратами НКВД. Справді ж, його не раз кликало НКВД, але він знову повертався назад, до родини. Як бачимо із спогадів Олександра Семененка ("Харків, Харків") у передмові до своїх творів, що їх видало В-во "Рух", Гнат Хоткевич осмілився згадати, ко він "...знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру. Через кілька днів його викликали до ҐПУ на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили. Але в 1938-му році вже не відпустили". Далі О. Семе-ненко пише, що у в'язниці молоденька лікарка, яка оглядала в'язнів, в тому числі й Гната Хоткевича, написала на його картці, що "Следовать на север может". Хоткевич шкутильгав на одну ногу, мав уже 61 рік, і як припускає й автор спогадів, міг не витримати тривалого етапу "на север" і загинути по дорозі. З друкованих джерел відомо, що він помер 8-го жовтня, 1938 року, а Ол. Семененко бачив його в харківській в'язниці перед етапом "на север", у серпні — вересні того ж 1938-го року. Тож це припущення про смерть під час мандрів на місце заслання цілком правдоподібне.
Але так детально ніхто й не знає, де спіткала смерть цього виняткового літератора й культурного діяча та неперевершеного бандуриста. Навіть за царських часів повідомлялося про час і місце смерти засланців, але "гуманна"! радянська влада при масовому нищенні народу не могла навіть простежити, хто й коли загинув, а тому й заборонила подавати місце смерти.
Не зазнав великої прихильности Гнат Хоткевич і після смерти Сталіна, хоч його й реабілітували. Правда, перевидали двічі його повість "Кам'яна душа" в 1958 та в 1970-му роках. У 1965-му році, нарешті, видали повість "Довбуш", яка була готова ще наприкінці 20-ох років. Останнім виданням був двотомник вибраних творів, що вийшов перед 90-літтям з дня народження Гната Хоткевича, 1966 року, але його століття в 1977 р. не відзначили жодним перевиданням чи виданням якихось творів з його величезного архіву, де більшість рукописів ще не бачили світу. Разом з іншими творами, що лежать під забороною, спочиває і дві частини (по 500 сторінок) повісти про Тараса Шевченка, що мала спільну назву "З сім'ї геніїв". Перша частина цього твору була сконфіскована після того, як подав її автор до видавництва, яке піс-лало на рецензію до культпропа ЦК партії. Проте в передмовах до "Камінної душі" та до двотомника літературознавець писав, що ті дві частини твору про Тараса Шевченка: "Це справді талановиті твори, написані з широким творчим розмахом. З них, мов живий, постає образ молодого Шевченка на тлі тих суспільно — політичних умов, у яких формувався його світогляд, у зв'язку з духовим життям свого народу".
Така доля спіткала більшість талановитих творів української літератури. Адже, як відомо, ще перед війною, у таємному списку заборонених творів було п'ять тисяч назов. Такі списки нібито мали керівники великих книгозбірень, при яких були спеціяльні відділи забороненої літератури.
ІЗ СПОГАДІВ АРТИСТКИ М. МАЛИШ-ФЕДОРЕЦЬ (М. МАРТИНЮК — 1885 — 1860)
У 1951-му році стало відомо, що до Австралії приїхали київські артисти, Марія та Іван Мартинюки. А незабаром хтось уже доповнив, що Марія Мартинюк — це Малиш-Федорець, відома артистка ще з часів театру Садовського. Вони оселилися десь на передмісті Мельборну, а через якийсь час на сцені нашого Народнього дому вони вже брали участь в "Наталці-Полтавці" та в "Чорноморцях".
Марія Малиш-Федорець по приїзді до Австралії
Познайомившися ближче, я кілька разів відвідав їхнє мешкання, розпитував про минуле українського театру, про що Марія Євгенівна багато знала. Вона працювала ще з Марією Заньковецькою, Садовським, Саксаганським та багатьма іншими, що започаткували український професійний театр, здобувши в Україні та й поза нею величезну славу.
Я намовляв артистку написати спогади про пройдений театральний шлях, а вона все вагалась. Зрештою, я обіцяв їй допомогти в редагуванні та виданні таких спогадів, але й це не помогло.
Марія Євгенівна була огрядна, висока жінка, з міцним характером і на наших, навіть відомих теперішніх артистів, дивилася трохи звисока. Іноді вона була гнівна й ганьбила тих, хто недооцінював нашого клясичного репертуару, зокрема побутового, а шукав задоволення в різних веселих оперетках та комедіях, перекладених з інших мов.
Якось у липні 1952 року, коли вони жили поблизу Ме-льборну, в Кауфілді, я завітав до них, з надією знову почути щось цікаве про наш театр. Цього разу, видно, артистка, корифей українського театру, була в доброму настрої. Спочатку
вона вгостила мене добрим борщем, а потім ми почали розмову. Я вийняв з течки зошит і попросив дозволу записати дещо з її розповіді. Вона на цей раз не заперечувала. З попередніх зустрічів я вже знав, що серед небагатьох визначних артистів старшої Генерації, які потрапили під час Другої світової війни на чужину, Марія Євгенівна Малиш-Федорець належала до того покоління, що його виховали ще основоположники нашого славного професійного театру.
Протягом 45 років своєї сценічної діяльности Марія Євгенівна виступала на сцені переважно в головних ролях у багатьох операх, оперетах, драмах і комедіях, здобуваючи прихильні відгуки глядачів і рецензентів.
Народилась вона 20-го січня 1885 року в Ніжині, на Чернігівщині, в родині мирового судді, Євгена П. Малиш-Федор-ця. їхня родина була досить велика*; чотири хлопці і троє дівчат. Марія була найменшою й не пам'ятає своєї матері, бо
4 + т т
мати померла, коли п народила.
Батько лишився вдівцем з сімома дітьми, але подбав, щоб всі дістали середню освіту, закінчивши Ніжинську гімназію. По закінченні середньої освіти Марія брала участь у місцевому аматорському драматичному гуртку, яким керувала тоді Марія Заньковецька. Якось на одну з цих вистав завітав з Києва сам Микола Садовський, після чого запросив її до свого театру до Києва на ролі молодих героїнь.
Почавши від 1907-го року, Марія Євгенівна виступала в цьому театрі, а, одночасно, маючи гарний голос, меццо-соп-рано, закінчила в 1912 році драматичну вокальну школу ім. Миколи Лисенка. За цей час своєї праці в театрі, Марія Малиш-Федорець створила багато мистецьких образів, граючи переважно героїчні та характерні ролі. В опері "Майська ніч" вона грала ролю Зовиці, в "Запорожці за Дунаєм" Одарку, в "Катерині" Аркаса — ролю матері, в "Марусі Богу с лавці" — Марусю, в "Енеїді" — Юнону, в драмі "Гетьман Дорошенко" — ролю Прісі, в "Саві Чалому" — ролю панни Зосі, а в драмі "Про що тирса шелестіла" — Оксану, в "Суєті" _ Наталку, в "Казці старого млина" — Сусану, в "Гандзі" — Гандзю, в "Бондарівні" — Тетяну, у п'єсі Винниченка "Гріх" — Наташу та інші.
Багато разів виступала на сцені Малиш-Федорець уже опинившись в Німеччині, на тодішній англійській зоні. Бачили ми майстерну гру нашої артистки поруч свого чоловіка, артиста-співака І. Мартинюка (Миколаєнка). Вона не тільки грала на сцені, а й поставила в Австралії "Наталку-Полтав-ку", "Майську ніч", "Сватання на Гончарівці", "Чорноморці", давши разом 14 вистав, дарма, що мала вже 70 років.
Померла Марія Євгенівна 5-го квітня 1960-го року, на 75-му році життя в наслідок важкої операції нирок, лишивши хворого напівспаралізованого чоловіка, який незабаром теж помер.
* * *
Про початки своєї праці з М. Заньковецькою і М. Са-довським Марія Євгенівна уміла цікаво й захоплено розповідати, і той факт, що вона не лишила по собі писаних спогадів, дуже болючий. Мала добру пам'ять і могла б написати добру книжку, що було б ще однією сторінкою до історії українського театру. Вона могла цитувати, що й коли сказав поет Олесь, що говорили студенти про книжку Тичини "Партія веде", розповідала як ховали академіка Грушевського, як у 1936-му році вперше було дозволено українському театрові зробити турне на північ, де було повно засланців з України, що бачила в Архангельську, як випадково зустрічалась з дружиною Остапа Вишні та багато інших епізодів.
Розповідаючи про свої молоді роки, Марія Євгенівна згадала про Марію Заньковецьку:
— Марія Заньковецька, — казала вона, — була нашою доброю знайомою.
