Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
Так з'являються "Гуцульські образки", "Гірські акварелі", повісті "Камінна душа" та працює над повістю "Довбуш". Правда, повість "Довбуш" побачила світ лише по смерті автора, аж у 1965-му році. А всі вони разом стали цінним здобутком української літератури.
У повісті "Камінна душа", тему якої автор запозичив^ з народньої пісні, розповідається, як отець Василь привіз до Криворівні на свою нову парафію молоденьку дружину. Люди відразу загомоніли, що "узєв собі наш піп не жінку, а дитинку". Різниця в вікові та зацікавленнях не дуже зближали їх духово. Маруся була романтичної вдачі, а отець заглиблювався у свої парафіяльні справи, лишаючи молоду дружину з своїми мріямл насамоті. До того ж побралися вони без кохання, як часто бувало в ті часи.
Маруся сумувала, життя тяглося сіре й одноманітне. Лл-
" ■ " *
шє чарувала її чудова прикарпатська природа, навколишні
гори та ліси. Вона багато чула про опришків, їх героїзм, як оборонців свого народу. Ходячи на прогулянку до ближчого
лісу, Маруся випадково зустрілась з опришком Марусяком, а після кількох зустрічів закохується в нього й тікає з ним в гори. Та коли чари кохання розвіялись, а до того вона довідалась, що він утік з війська, її ставлення до нього міняється. Правда, спершу Марусяк користувався повагою серед опришків, став одним з їхніх провідників, але потім поступово перетворився на розбійника, ґвалтівника і став брутальний у ставленні до самої Марусі. Він навіть доходить до того, що ладен тимчасово відпродати свою дружину іншому опришкові. Тоді вона вже почала мріяти про втечу від нього додому.
Так в особі Марусяка автор малює образ деструктивного опришка, що своїми діями, поводженням ганьбить ім'я оборонців народу.
Йому в повісті протиставлений справжній ідейний опришок
4308
Юрчик, який виступає проти Марусяка, докоряє йому, стає, зрештою, і в обороні Марусі й допомагає їй втекти й повернутися до села. А Марусяка пізніше ловить представник влади, пушкарський отаман Юріштан, і він кінчає життя на шибениці.
Камінна душа в цьому творі, це не жорстокий Марусяк, як дехто припускає, а сама Маруся, образ якої автор змалював
з великою мистецькою силою, провівши її через великі випробування долі. Молода й недосвідчена героїня твору, не зважаючи на страшні знущання Марусяка, не раз просила його припинити своє розбійництво. Вона також не раз ставала над прірвою, маючи намір покінчити самогубством, але, будучи вагітною, стримувалась від того кроку, бо святе почуття материнства кликало її до життя заради майбутньої дитини. Задля неї вона ладна була жити в тих страшних обставинах, серед каміння, в печерах, під дощами. Тож, пройшовши через такі страждання через свою помилку, Маруся все ж лишилась людиною, психічно стійкою, "камінною душею", маючи сильну волю, щоб, зрештою, вирватися з рук звихнутого Марусяка.
Ця повість цікава не тільки своїм сюжетом, а й своєю фабулою: насичена леґендами, народніми піснями, прислів'ями, до того ж забарвлена гуцульським діялектом, що надає своєрід-ности того краю. Тому не даром літературознавці й критики підкреслювали, що у повістях "Камінна душа", "Довбуш",
збірках "Гірські акварелі" та "Гуцульські образки" письменник створив художній літопис життя й побуту гуцулів
кінця 19-го й початку 20-го століття, змалював гордих і волелюбних людей, які борються проти кривд і насильства можновладців та окупантів.
Цими творами Гнат Хоткевич значно доповнив ті видання про * життя Гуцульщини, що їх написали Ольга Кобилянсь-ка, Марко Черемшина, Юрій Федькович, Лесь Мартович та інші.
Живучи в Криворівні, Гнат Хоткевич часто зустрічався з Іваном; Франком. Там же Хоткевич написав статтю "Д-р Франко безнадійно хворий", в якій закликав галицьку інтелігенцію оточити великого поета увагою та дати матеріяль-
ну допомогу.
Як згадують сучасники, Гнат Хоткевич, незважаючи на не-статки, завжди був бадьорий, життєрадісний, дотепний, любив цей край і людей.
Проф. Мих. Рудницький пригадує такий момент: хтось із
друзів Хоткевича із співчуттям сказав: "Правда, скільки ти
міг би написати, якби мав постійну посаду"? На це Хоткевич
відповів: "Певно, що міг би. Але для канцелярії, а не для літератури".
Одного разу Василь Стефаник підходить у кав'ярні до Хоткевича, який сидів за столом і завзято писав сторінку за сторінкою, та й каже:
— Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?
А Хоткевич на те:
— Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказали, що ви маєте талант, а мені треба цілу книжку. Справедливо тільки одне: що ми обидва з цього нічого не маємо.
* * *
Минав час у напруженій
же
людей, особливо до гуцулів, полюбив цю одірвану частину України. У своїй автобіографії він писав: "Про Галичину та галичан у мене найкращі спомини, я полюбив і цей край, і тих людей".
Проживши там шість років, Хоткевич у 1912-му році повертається назад до Харкова, сподіваючись, що там багато змінилось, і що його вже не зачепить влада. Але його відразу
арештовують за колишні страйки та боротьбу на барикадах. Лише наприкінці того ж 1912-го року йому щастить вийти на волю, і він відразу береться за свою улюблену бандуру, мандрує по Україні, влаштовуючи концерти, навіть в Києві. Ще будучи в Західній Україні, Хоткевич листувався з відомим тоді культурним діячем Федором Краснюком, що жив у Смілій і запрошував його приїхати з бандурою. Тепер, у 1913-муроці, ця нагода трапилась. Автор цих рядків мав приємність під час війни відвідати це історичне місто й побачитися з Ф. Краснюком, побути в його хаті. Цей любитель театру й літератури розповів про колишній приїзд славного бандуриста й письменника до Смілої та його виступ з концертом гри на бандурі. З великими труднощами пощастило тоді дістати від жандармерії дозвіл на два концерти, але відбувся лише один: другого не дозволили.
Як розповідав Краснюк, перед самим підняттям завіси трапився ще такий випадок: Хоткевич хотів зійти на сцену просто з залі. Він поставив стілець, став на нього, а що бандурист був огрядненький, то стілець проломився, Падаючи,
Хоткевич схопився за бляху рампи і перерізав палець правої руки до кістки. А публіки було вже повнісінько. Концерт ьсе ж таки відбувся, і Хоткевич так заграв і заспівав, зокрема "Бурю на Чорному морі", що навіть місцеві "товстошкурі тузи", ненависники всього українського, були захоплені. Оваціям не було кінця.
Ф. Краснюк, якому було тоді 80 років, мав добру пам'ять, розповідав також про багатьох письменників, з якими листувався, але весь архів його і подаровані книжки забрали чекісти та енкаведисти, які не раз арештовували його й тримали місяцями у в'язниці. Зберігся лише лист Бориса Грінчен-ка, який господар показав і дозволив переписати. Він і досі зберігається в архіві автора цих рядків.
Повернувшися з Смілої, Хоткевич береться за редагування журналу "Вісник культури і життя", відновлює вистави робітничого театру, вживає заходи, щоб привезти в Україну гуцульський театр й покати його вистави, спроваджує з Галичини мастрів-різьбарів і відкриває в Харкові майстерню гуцульських виробів.
Але Перша світова війна загальмувала його творчі пляни. До того ж поліція знову влаштовує труси в його приміщенні, і як неблагонадійного висилає за межі України. Він живе спершу в Білгороді, на Курщині, але й там не дають йому спокою, і він переїздить до Воронежу. Лише після повалення царизму він повертається до Харкова і знову розгортає велику культурну діяльність. Читає лекції про народні пісні, кобзарів, пише музичні твори для бандури та на слова українських поетів-клясиків.
Поруч літературної праці, Гнат Хоткевич викладає українську літературу в Харківському зоотехнікумі, а потім кля-су бандури в Харківському музично-драматичному інституті. Його працьовитість була надзвичайна. Від 1921-го до 1928-го року він написав і видав багато нових творів та написаних раніше, ще в Галичині. У 1922-му році, з нагоди 25-ліття його літературної діяльности, виходить нове видання його повісти "Камінна душа". Перше видання було надруковане ще в 1911-му році в Чернівцях. Письменник дістає чимало привітань від шанувальників його творчости, зокрема від молоді. Одна за одною виходять його книжки: перевидає драму "Лихоліття", виходять "Гуцульські образки"(1923), драми "Вони" та "О полку Ігоревім"ї1926), друкує наукову працю "Народній і середньовічний театр в Галичині", повість "Авірон", наукову працю про Григорія Сковороду, спогади про своє перебування в Галичині, перекладає з інших мов, пише й дру-
кує працю "Музичні інструменти українського народу", "Театр 1848 року", драми "Село в 1905-му році" та друкує окремим виданням свої чудові "Гірські акварелі", які ще в 1923-му році друкувалися в журналі. Нарешті, в 1929-му році закінчує великий історичний твір на 4 частини "Богдан Хмельницький", а в 1930-му році закінчує, вірніше опрацьовує давніше написану історичну повість "Довбуш", що має 425 сторінок.
Вінком його невтомної працьовитости й таланту було подання до видавництва першої частини історичної повісти про Шевченка, під назвою "Тарасик", перша частина запля-нованого твору, що разом мав би дві тисячі сторінок.
Добрим підсумком, хоч дуже малим тиражем (2-4 тисячі) була поява 8-томного видання його вибраних творів (1928-32), що вийшли у видавництві "Рух", де видавцем був емігрант з Західньої України, Володимир Березинський, дуже мила й порядна людина. Але до цих вибраних творів увійшла тільки невелика частина доробку працьовитого автора.
Гнат Хоткевич користувався великою пошаною серед письменників, літературознавців, читачів. Доказом цього може правити й лист до Гната Хоткевича від видатного літерату-рознавгя й професора університету Олександра І. Білецько-го, який, вітаючи письменника з його 60-літтям, писав у 1937 році: "Ваша творчість була б помітною в будь-якій літературі, і, незалежно від моїх українських симпатій, я не міг би не оцінити поетичної сили "Богдана Хмельницького", широти і глибини зображення в повісті про Шевченка, проблемности і гостроти ситуацій в тих драмах, які я читав колись е рукописах і які до цих пір пам'ятаю".
* * *
Але, як відомо, 1933-ій рік приніс для багатьох українських письменників, літературознавців, діячів української культури страшний удар: голод, масові арешти, розстріли, заслання й цькувасня лише за любов до своєї мови, культури, рідної землі.
