Люди Великого Серця - Чуб Дмитро

Якось редактор Максим Лебідь, якого всі звали Макс Максович (справді — Максим Максимович — Д. Ч.), сказав мені, що незабаром вийде з друку цікава книжка Олекси Кобця (Варавви) про австрійський полон, і що він навіть читав уже частину чи ввесь рукопис.

Пригадую, що я з захопленням прочитав цей твір, що звався "Записки полоненого". А редактор цього видання, прочитавши рукопис перед друком, був теж так ним захоплений, що коли прийшов до видавництва сам автор, то кинувся до нього й обійняв на радощах.

Справді, в цьому автобіографічному творі Олекса Ко-бець зумів з великою майстерністю показати довгий і страшний шлях поневірянь і злигоднів вояка-українця у війську царської армії. Картини! пекельних боїв, незвичайні ситуації, в які раз-у-раз потрапляв автор, жахи полону, дві спроби втечі, життя в таборах полонених в Австр'ї, праця там Союзу Визволення України (СВУ) і, зрештою щасливий поворот до рідного Києва, що став столицею незалежної української держави — все це було так яскраво змальовано, що всіх захоплювало. До того ж це не тільки спогади, а цінний історичний твір про війну, людину й полон.

Недаром "Записки полоненого" одночасно вийшли у 1931 році двома виданнями. Спершу масовим тиражем у 200 тисяч примірників в серії "Роман-газета", а слідом за цим звичайним виданням, на кращому папері, тиражем 5 тисяч. Спогади Олекси Кобця мали великий успіх і розгелос не тільки в Україні. Німецька газета порівнювала ці спогади з відомим твором німецького письменника, учасника Першої Світової Війни, Еріх-Марії Ремарка "На західньому фронті без змін".

Боячись нападів з боку критики, О. Варавва додав до своїх спогадів коротке вступне слово, де писав, що в його мешканні жив у 1918-му році його приятель, який п вернувся з австрійського полону. Він все щось писав після денних пошуків праці. Одного разу він пішов і не вернувся: загинув на вулиці Києва під вогнем воюючих армій. На рукописі, що лишився на столі, стояло прізвище "О. Кобець", тому О. Варавва й видав ті спогади під згаданим ім'ям.

Автор цього чудового історичнрго твору жив тоді в Харкові, і мені незабаром пощастило познайомитися з ним. Він відразу захопив мене своєю щирістю і привітністю. А коли я згадав, що ще 10 років тому з захопленням прочитав його п'єску "В Тарасову ніч", він розповів мені про її історію та ті жахи війни, які він відобразив у своїх "Записках полоненого". Це знайомство автор закріпив ще й тим, що подарував мені своє двотомове масове видання цього твору, що тоді саме вийшло з друку.

Відтоді ми часто зустрічалися то в стінах видавництв, то на Каплунівській вулиці в Клюбі письменників ім. В. Блакитного і щоразу ділилися, хоч коротко своїми клопотами та радощами. Але радощів щороку ставало менше. А ухвала Москви про те, що український націоналізм є головною небезпекою, принесла для нашого народу ще більші нещастя. Наше життя супроводив уже голод і щоденні арешти серед письменників та діячів нашої культури. Тимто й "Записки полоненого" скоро потрапили до числа шкідливих націоналістичних творів, і над автором нависла смертельна небезпека.

Якось восени 1933-го року зустрів я Олексу Петровича у в-ві "ЛіМ". Він мав страшний вигляд: довший чіс неголений, змарнілий, мовчазний. Лише з трудом я довідався, що на селі з голоду помер його батько, що його власний син тяжко хворий, а жити нема з чого. Той "тан'-я дОгбре р&йумів; бо й сам дуже часто йшов до праці, не снідавши. А мой "платня тоді становила 175 карбованців на місяць* тдді як 'мкело; яке лише зрідка з'являлося в продажу, коштувало 54 карбованці за кілоґрам. г' *

Олекса Петрович розповів мені під секретом, що його вже викликувало НКВД, що .^к^ведист кричав на нього, обкидав брудною лайкою, показ^ІВчи його підпис на якомусь оправленому шматкові вичиненої шкіри, яку на знак привітання піднесли прихильники та приятелі Сергієві Єфремову під час його ювілею. А тому Олексі Петровичу закидали зв'язок з якимсь "націоналістичним центром". Рятуючись від цієї халепи й небезпеки потрапити-до в'язниці, він при одній нагоді поскаржився головному прокуророві України Ахматову, якого знав раніше. Після того автора "Записок полоненого" лишили в спокої, але праці не було.

У 1932-33-му роках лютував страшний голод: на вулицях, мов тіні, ходили та лежали пухлі від голоду селяни, що напливали з голодуючих сіл. Щоночі тоді збирали трупи померлих. Письменники, особливо безпартійні, опинилися теж в стані голодової облоги, тоді як в Москві було всього досить. До спілки письменників, до видавництв та редакцій надходили розпачливі листи. Дехто пробував досить сміливо реагувати на ті страшні обставини. Але їхні скарги про голодування не лишились без уваги НКВД. Скоро їх виареш-товано, і вони зникли навіки за ґратами карателів.

Таке життя довело до розпуки й Олексу Петровича Ва-равву-Кобця. Лише не скоро, після тривалих благань, він знову почав діставати переклади, зокрема з російської мови. Так він переклав "Анну Кареніну" та "Війну і ..мир" Л. Толстого, а потім видав роман "Люлі — люлі, дитино" з життя Західньої України. Але коли дарував мені примірник, то соромився, бо казав, що там не все так мусив писати, як хотілося.

А незабаром жорстока війна розкидала сотні тисяч наших людей по далекій чужині. Нескоро я довідався, що Олекса Петрович перебуває в Шляйсгаймі, в українському таборі. Втративши по дорозі свої друковані примірники "Записок полоненого" та інших творів, він запитував, чи не зберігся у мене той примірник, що він мені подарував. Алё;"я.не міг його порадувати, бо багато моїх речей і видань теж Загинуло під бомбами в Німеччині. *

Лише переїхавши до Америки, він розшукав приайрнйк своїх "Записок полоненого" в Конгресовій бібліотеці в Вк-шінґтоні і, зробивши фотокопію, перевидав у" видавництві

"Дніпрова Хвиля" в 1959 р.

Варто хоч коротко згадати життьовий шлях цього талановитого й працьовитого письменника. Народився він 28 березня 18£9 року у славному Каневі біля Києва, де похований Тарас Шевченко, Тому це місто було колискою для його сві-

Олекса Варавва (Кобець)

тогляду й духового багатства та патріотизму. Справді, від 1912-го року, коли в київській газеті "Рада" було надруковане його перше оповідання "Під Новий Рік", і від 1913-го року, коли вийшла з друку його перша книжка"Ряст", в якій надруковано було 54 вірші, він все своє життя віддав на служіння своєму народові, своєму рідному мистецтву — невтомній боротьбі за українську правду.

1

Олекса походив з бідної селянської родини, тому після закінчення канівської школи в 1903-му році, батьки не мали можливости післати його вчитися далі, і хлопець, маючи 14-15 років, їде до Дніпропетровська і влаштовується на працю продавця в крамниці. Пізніше працював в різних установах канцелярським робітником, писарем, секретарем і лише перед Першою світовою війною повертається до рідного Кане-ва, де влаштувався на працю у шкільній мережі.

З вибухом війни він був покликаний до війська. Брав участь у жорстоких боях у Фінляндії, а потім на півдні України, в Карпатах, де в травні 1915-го року біля села Буянів Жидачівського повіту потрапив до австрійського полону. З низки таборів полонених почали відбирати українців для організації окремих українських таборів. Л як царська Росія протягом століть придушила українську свідомість, видно з того, що коли в одному таборі, вишикували близько тисячі полонених і сказали, щоб українці вийшли з лави наперед, то вийшло тільки троє: наш Олекса Варавва, Михайло Зимницький, який жив і помер в Австралії, та ще один полтавець. Але коли сказали, щоб вийшли наперед всі малороси та хахли, то посунуло їх більше. Тож коли всіх українців і малоросів звезли до табору у Фрайштадті, то їх лише в цьому таборі зібралося до 20 тисяч, іут дозволено було організувати й провадити національно-культурну роботу серед полонених. Тож для нашого Олекси Варавви було багато непочатої праці. Тут Олекса Петрович написав для таборового театру і свій драматичний етюд "В Тарасову ніч", що з великим успіхом був поставлений у їхньому таборі. А що там не було жінок, то ролю жінки, як розповідав мені О. П. , чудово зіграв полонений Павло Дубрівний.

В таборі з допомогою Союзу Визволення України розгорнулась культурно-національна освідомлююча праця. Лекції читали відомі професори, — як С. Смаль-Стоцький, Василь Сімович, О. Охрімович, а також М. Чайковський, син відомого письменника, автора історичних повістей, Андрія Чайко-вського. Великий вплив і на О. П. мали ці лекції. Це ще більше підсилювало знання своєї історії, літератури, культури взагалі. Він і тут пише свої поезії і з великим успіхом виступає з ними на сцені. А його п'єску "В Тарасову ніч" ставили й по інших таборах полонених, а в 1917-му році, заходами Союзу Визволення України, її було надруковано у Відні. Там же, у Відні, виходять його збірки поезій "Під небом чужим" та "З великих днів" (обидві в 1917 р.). Пізніше "Під небом чужим" перевидано було в Києві.

З постанням української держави, з допомогою СВУ, він з десятьма інших полонених з великими перешкодами через Петроград пробирається на батьківщину.

Повернувшись до Києва, Олекса Варавва продовжує підвищувати свою освіту: студіює й закінчує Вищий економічний інститут. Одночасно багато часу віддає справі перекладів. За час між двома війнами, як він розповідав, він переклав понад 50 різних опер. Вони заповнювали репертуар сімох тодішніх оперних театрів України. Він переклав також 15 оперет, переважно з німецької та французької мов. Якось у розмові зі мною, ще дома, Олекса Петрович сказав жартома, що коли б усі ті друковані переклади, що він іх зробив, покласти на великий віз, то добра пара волів не зрушила б воза з місця. Чимало з тих перекладів і досі йдуть в театрах України, тільки тепер не згадують автора перекладів, хоч відомо, що перекладач вносить до твору третину своєї майстерности.

Працьовитість нашого літератора бачимо і в написанні безлічі віршів та низки оповідань для дітей, що друкувалися в еміграційній пресі. А в 1961-му році, коштом українського робітника-чорнороба, Маркіяна Чорнокосинського, вийшла велика збірка віршів та прози для дітей і молоді під назвою "Сходить сонце".