Золотий плуг - Гуменна Докія

От, чого хотіла б Гаїна. Хотіла б бути оце зараз удома на хуторі, серед степів і левад, плюскотатися ногами у хвосі, щоб легіт ворушив волоссям і щоб осокори вигравали срібним листом, таємно щось шелепотіли, щоб зелені коники стрибали у траві, щоб було дитинно-весело від пухких кучерявих баранців на синьоблакитному глибокому небі. Заплющити очі й потім розплющити: як усе синьо!

Та ні! Зверху ллється молочне світло на величезну залю, схилені голови біля столів із зеленими затінями світел. Он і те чоло з виразними півкулями і ледь хвилястим обрамленням каштанового волосся.

Працює. А тепер відчув Гаїнин погляд. Встав, вийшов на свою півгодину. Він уже не буде працювати. Нервозність опановує його. Що ж, хай так! Хай і обридне йому одна особа своїм мовчазним замилуванням, і він зовсім перестане зважати на неї, як і Гаїна на одного тут жахливого телепня…

Може, якби Вродливий перестав зважати на неї, Гаїна якось видихалася б з чаду й навіть сама з себе засміялася б. Яке було б їй діло до того, що якийсь студент сидить на голках, крутиться, забіжить хоч на хвилину, мов шукаючи когось? Чи надавала б такого великого значення вчорашньому?

Вчора перед самим замиканням книгозбірні Пагуба вбіг у залю, глянув туди-сюди по всіх закапелках і вийшов. Поки Гаїна збиралася, здавала книжки, минуло ще пів години. А, ще й він тут? Стоїть на середньому зламі сходів, ще не пішов? Когось чекає? Вже ж нікого в залі нема.

Одягла Гаїна своє картате пальто і свою "чупирад-лу" на голову, неминуче мусить із ним зіткнутися. Кого ж він чекає? Ступає назустріч Гаїні... щось хоче сказати? Підійшов ближче, подивився… і пішов. Ще раз обернувся.

"Подивився"... "Обернувся…" Що ти ще можеш думати?

То й от! Вранці ти обіцяла, що підійдеш до нього. А ввечорі сам підходив, чекав, переймав… А ти — "свята та божа", вдала, що "і я не я, і хата не моя"…

Для Гаїни це вчорашнє повне таємничого значення. Але невже вона не зважиться ступнути до нього, сказати слово? Ні, нема сил, нема сил… Вона боїться, як... кинутися під трамвай!

21

Чорне рядно!

Чорне рядно накрило всі райдужні Миколині перспективи. Прощай, наукова кар’єро, аспірантуро! Його дипломну працю наперед визнано дефективною, ще й не бачили її. "Буржуазний націоналізм, рабське наслідування ворожих концепцій контрреволюційного історика, Михайла Грушевського"… Та Микола Грушевського й не нюхав! Де його можна дістати? Він користався самими радянськими джерелами, а з того свої думки виникли.

Але спокійно! Без хвилювання розгляньмося, що скоїлося над головою. Було так:

Викликав Миколу секретар університетської партійної організації і в порядку партійної дисципліни сказав подати тези дипломної праці. Микола здивувався. На те є професор, керівник катедри. — Але нам також цікаво. Ми висунули твою кандидатуру на наукову працю і ми хочемо обґрунтувати нашу рекомендацію.

І тут сталося. Пряма лінія від скитської кочової імперії з центром на нижньому Дніпрі, із впливом грецьких колоній, із царськими могилами у Ґерросі, з індустріяльним Кам’янським городищем — до Козаччини, до Січі, (навіть махнівщини!) й далі до індустріяльно-го серця України: металюрґії Дніпропетровського, Никополя, до Дніпрельстану, Криворіжжя й Донбасу, — все це, виявляється, не що інше, як концепція відриву УРСР від СРСР!

Так заявив Миколі секретар партійної організації і порадив, поки кості цілі, докорінно перебудуватися.

— Де тут марксистська метода? — гремів він. — Де ти тут опирався на вчення Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна? Партія потребує партійних наукових кадрів, а не буржуазного охвістя. Ми даємо тобі змогу стати на шлях блискучої наукової кар’єри, але… стережися! Ніяких запорозьких січей, ніяких спроб Причорномор’я організуватися в могутню державу! Чув? За це по голівці не погладять. За це зіпсують зачіску так, що будеш шукати волосинки на черепові.

— Дозвольте! — боронився Микола. — Та там у моїх тезах таких виразів і нема. Я йду цілковито за схемами радянських істориків.

І справді, — це ще тільки на черзі в Миколи, у голові — держава 90-літнього царя Атея. А про махнівщину, як останній відгомін запорозької вольниці, — не було! І навряд чи такі слова в дипломній праці знайдуться. Але Микола десь комусь висловлював от саме такі слова. Чи може тільки голосно думав?

І раптом… як гарапником по голові! Та це ж та фурія! Це горгона Майя здійснила свою погрозу: "Стережися! Я тебе доїду! Ти в мене ще затанцюєш!"

Так, були такі слова… Раз у пориві захоплення темою оці самі слова — саме оці — виллялися назовні, може несвідомо. Це було… як пив чай, зайшов до вільної кімнати… І вона їх, дияволиця, носила із собою, як ножа на мене!

Але чи винен Микола, що сам матеріял на ці думки наводить? Вони самі виникають, коли наука розвуальо-вує далеке минуле нашого степу.

Доведеться тепер обтушковувати працю цитатами з клясиків марксизму-ленінізму й шукати в Сталіна висловів про доісторію України.

Та чи випливе Микола з цього?

Оце напруження… і ця непотрібність… Гаїна ж так мало хоче — і нема! Треба в чужу дуду грати, а вона не вміє… І з того всього, у відповідь на тиск цих двох високовольтних напруг, душа каже: хочу не бути. І цей ляйтмотив звучить щораз дужче й дужче. Що воно за стан? Це не бажання вмерти — і не бажання бути скрізь, отой постійний рефрен її маривного окрилення.

Знову Гаїна береться до енциклопедій, цим разом розшукує гасло нірвана, — може воно дасть хоч приблизний ключ до цієї густої емоції, що в ній тонуть усі інші. Та й найбільша, "Большая Советская", на цю тему небагатословна, вона відсилає до гасла йоґа. А по дорозі Гаїна натрапляє на щось дуже цікаве, — таке цікаве, що й за свої стани-емоції забула. Та це ж якась зовсім незавуальована аналогія! Чи не мав автор тут якої задньої думки?

Ось воно, гасло Інки.

"… Інки ввели обов’язкову мову "кечуа" (російську? — випливає з підсвідомости Гаїні) і навчали її в обов’язковому порядку. Держава Інків була рабовласницькою деспотією (еге!). Панівне становище посідали інки (чи були вони члени партії?), які не працювали, а жили коштом данини (союзний бюджет?), що її вони збирали із підкорених племен (союзних республік?), праці рядових членів громади (колгоспників?), рабів ("поражонних в правах" і "заключонних"?), а також і ремісництва (робітників?) Верхівки підкорених племен, "кураки", (члени місцевих партійних органів?) посідали повноваження й привілеї.

"Основною соціяльно-економічною одиницею держави Інків була сусідська громада — "айльйю" (колгосп? — підставляє далі Гаїна незнайомі слова на щоденні). Земля вважалася власністю верховного Інки. (Ну, в нас, — "усе державне".) З території громадської землі виділяли ділянки, де збирався врожай правителеві — "поля Інки" (хлібоздача), а також на утримання жерців — "поля Сонця" (членів партії). Влада правителя була оточена релігійною авреолею ("Сталін-Сонце"?). Державний культ з людськими жертвоприношеннями (арешти, розстріли?) служили засобом застрашування підданих…"

Гаїна мимоволі озирнулася довкола. Чи не підглянув хто, щб вона читає? Чи не підслухав хто її думок? Але це ж — "Большая Советская Энциклопедия", — чи винна Гаїна, що окреслена система держави Інків так разючо подібна на ту дійсність, в якій ми живемо?

23

Микола давно спостерігає. Вона сидить недалеко й робить якісь виписки... Цікаво б заглянути краєчком ока, в якому світі живе ця людина, що читає, над чим працює! От, узяти б та й підійти, і зазирнути через плече. Як це воно, справді? Так добре знаємо одне одного, а роз’єднані невидною скляною стіною. Такого Миколі не траплялося ще ніколи. З іншими дівчатами — відразу на "ти", а тут і головою кивнути спиняє якась непереборна сила. Може б, якби в перші дні відразу заговорив, то все було б інакше, легше. І щораз стає неможливіше.

Але тепер Микола дальший, ніж будьколи, від бажання заводити знайомство, — саме тепер, коли його власна репутація під загрозою. Тут треба докласти всіх зусиль, щоб не стати таким самим викинутим за борт. Хоча, й цей "краєвид", — дивачка, що вперто тримається свого літераторства, — також мальовничий. Оця подиву гідна маніякальність… Після всіх отих убійчих присудів, — і не відступати?...

А втім, обставини її, справді, неважнецькі! Оті її нариси, недавно друковані, пройшли непомітно, ніхто й не згадав ні словом ніде… Казав Євген, що в наслідок відрядження принесла бліденького нарисочка, — ні се, ні те... Каже, — дивився на неї із сподіванням, думав, може перебудується, а тепер… і він уже махнув рукою. Її ж соціяльне походження… — як то Євген сказав? — воно їй скрізь шкодить...

Тут Миколина думка перескакує до свого, ближчого. Нехай той парторг так дуже не лякає! Ми вже лякані. Ніякої контрреволюції Микола не чинить, а з соціальним походженням у нього все в найкращому порядку. Чого йому боятися? Він має певні концепції, що випливають цілком із радянського наукового арсеналу. І не папуга ж він, щоб повторяти тільки розжоване. В нього й свої думки можуть з’являтися...

От прийшла йому думка, що для кращого образу скитів добре було б зазирнути ще далі, заглянути, що було перед ними. І знайшов... нерушену цілину. Навіть імен тих попередників, крім кіммерійців, не довідаєшся. А це ж цікаво було б, — дослідити спільну долю бронзової епохи Греції та нашого Північного Причорномор’я, от хоч би взятися за порівнання наших казок та грецьких мітів… Або ось така заманлива тема: чого це більшість тих подій, що оспівані в Гомера, відбувалися на берегах Чорного моря?

Оце ж днями ясно й недвозначно читав він, що зна-менитий Бородинський скарб цілком тотожній із речами, знайденими в Мікенах та Трої.

Де Одещина, а де Троя! Та найцікавіше те, що ці скарби племінного вождя, — срібні списи, срібний кинджал, сокири з нефриту, навершники булав із алебастру, велика пишним орнаментом прикрашена шпилька, щоб застібати плаща, — давнішої дати за тотожні речі, у Трої знайдені. Так виходить, що до Трої й Мікен вони потрапили з Північного Причорномор’я? Разом із носіями таких речей?

Микола риється в пам’яті, де це він вичитав, а тим часом друга половина думки заклопотана: як це зв’язати з клясовим підходом і марксистською методою?…

24

Коли удома, Гаїна дає собі слово, що заговорить із Пагубою, розірве коло.