Золотий плуг - Гуменна Докія

Зникає мальована кераміка аріїв-орачів, з’являється нецікава й груба шнурова кераміка, — чомусь смаки змінилися. Цю зміну доісторики зв’язують із рухом людей із бойовими сокирами, — камінними, але виробленими на зразок бронзових месопотамсько-кавказьких. Ідуть вони та й ідуть, змішуються із старожитніми орачами, переймають у них уміння обробляти землю, та разом і з цим і само ім’я. Але ці арії вже не такі! Через п’ятьсот років від початку занепаду трипільських селищ, з’являється войовничий бог Арій-Арес у бронзовому спорядженні і рушає на південь підбивати Егей-ські острови, Крит, Трою... Замість старих божеств, псаджує на Олімпі царську родину батька Зевса… Понесли з собою ці Аресові завойовники й свої казки, ле-ґенди та міти, та й усіх тих героїв-богів: Прометея, Ахіл-ла, Геракла...

Чи правильно думає Микола?

Ну, а в нас ці арії-хлібороби й бронзовики-скотарі, злютовані в один нарід, залишилися з Яром, Ярилом. Микола ладен присягати, що стародавній праслов’янський бог Яр, бог весняного скресання природи, ярої сили весни, врожаю, само сонце навіть — мав він первісно образ бика. Старослов’янський Ярило як і єгипетський Озіріс, весною умирав, його оплакували, хоронили... щоб зерно, яке сіячі хоронили у землю, зійшло ярою пшеницею.

А скільки слов’янських імен пішло від цього Яра! Яровит — бог у західнїх слов’ян. Ярослав, Ярополк, Яромир…

Крім патрона хліборобства, Ярила, є ще й Юрій, патрон скотарства. Хіба ж це не змінений Арій?

Чи вірно думає Микола?

Але це тільки передмова до того, що випливає далі. Витікає ж от що: леґенда про золотий плуг, золоте ярмо, золоту сокиру й золоту чашу це — символічне оповідання про генезу нашого народу. Плуг і ярмо — символи орачів-хліборобів, що орали волами. Сокира — символ приходців-"бронзовиків", що розіллялися по мапі Евразії із своїми сокирами-зброєю. Чаша — символ кровної споріднености народу, що витворився з усіх цих метаморфоз на державотворчих скитських дріжчах. Чаша — це вже скитський символ, скити пили побратимство з одної чаші. Ну, а що воно золоте… То ж у скитів усе золоте. Леґенда, але яка точна: дочка Бори-стена — місцева людність, орачі; приблуда Тарґітай-Геракл — представник "бронзовиків"; їх нащадки — ті, що потім звалися скитами, ой, вибачте, сколотами…

Чи гарна моя казочка? — всміхається сам до себе Микола. — Це ж стосується українського народу, бо ми й далі — орачі-хлібороби, продукуємо хліб не тільки для себе, ай… Вірніше, — тільки не для себе.

Але ця остання думка абсолютно не пасує кандидатові партії, й Микола старанно її викреслює.

*

Так, у цій хаті приємна атмосфера, не скована зайвими парадами, але насичена думками. Де не глянь, — книжки, журнали. На столі, на канапі, на стільцях. Вся стіна заставлена книжками... Чай із сухариками із сої. Дуже легко тут перейти до печери-могили. Колись Аріядна кинула була думку, що наші степові могили — штучні печери-гори, імітація тих печер, де первісна людина творила перші міти.

— От, пробував був дістатися до вашої палеолітичної печери й ледве вибрався назад, — каже Микола, пригадуючи Аріядні ту її загадкову фразу.

— Так, без Аріядниної нитки звідти не виберешся, — хитнув головою аніяк не здивований Тарас. Він звик, видко, так фамільярно про палеоліт говорити, й Микола задоволено відчув, що потрапив у тон.

— То добре, що ви маєте свою Аріядну, — погодився Микола.

— Коли по-правді, то це Аріядна навела мене на мою геніяльну ідею, — зовсім не пробуючи вдавати скромного, провадить Тарас.

— Вже так і геніяльну? — не повірив Микола.

— Безумовно. Один відсоток геніяльности все таки є. Ще лишилося до цього дев’яносто дев’ять відсотків просиджування штанів.

На це можна пристати. Але що за ідея? Аж вуха горять у Миколи від нетерплячки.

— Аріядно, ходи сюди! Він хоче послухати, — гукнув Тарас до дружини, що на хвилину вийшла з кімнати. — Оце… — показав він пальцем неозначено в повітрі, — печера. Вона захована глибоко в горі. До неї можна дістатися лише покрученим лабіринтом, і не знати, чи вийдеш. У ній — містерійна таємниця життя й буття. А ось — колодязь у критському палаці, до нього можна дістатися теж лябіринтом, і не вийдеш. Тезей міг із лябіринту вийти лише тому, що Аріядна, дочка царя Міноса, дала йому клубок ниток. І в священних грецьких містеріях є танок лябіринту, що відтворює дорогу до нутра печери. Ця Аріядна, — показав пальцем Тарас, — дала мені таку нитку: наші гагілки, кривий танець та інші, — це ж і є той самий священний танок лябіринту, той самий, що в грецьких містеріях ви-конувався. Що, не геніяльно просто? Пряма нитка від палеоліту до Криту.

—… І до нашого трипілля, звичайно, — додала Аріядна, поглядаючи на Миколу.

—… Та з трипілля до наших днів, — додав Микола, удаючи, що він усе зрозумів.

— Не з трипілля, а з мізинського меандру, найдавнішого на світі зображення лябіринту, — суворо поправила Аріядна. — Тут у нас на Україні зродився й настоявся в довгі часи палеоліту міт цей, аж набрав рисункової форми. А сам по собі міт про печеру й шлях — лябіринт до нутра її — універсальний, він той, що оформив людський світогляд. Це — філософія про те, як постав світ.

— Як же він постав? — зацікавився Микола, бо їй-богу, вже перестав щось розуміти.

— А це вже вам розкаже Аріядна, — схрестив на грудях руки Тарас. — Викладай тепер ти свою геніяльну теорію.

Вона не забарилася.

— Моя теорія ще простіша й вона не моя. Так думав уже... ну, хто? Мустьєрець, що жив біля дніпрових порогів зо дві сотні тисяч років тому. Світ це велика мати, — так собі думав цей мустьєрець. А мати має в собі постійне й невичерпне джерело життя. З неї все виходить і в неї все вертається назад. І земля — мати. А печера — її лоно, повне вічного незнищенного запасу всього. А дістатися до того світу й з нього назад вернутися можна через лябіринт лише — важку й небезпечну дорогу. Про це, як можна пройти через лябіринт, докладно подає єгипетська Книга Мертвих, що її клали в руки покійному...

Микола майже все зрозумів. А як не зрозумів, то відчув. Так от чому скити, такий патріярхальний нарід, за всіх богів найбільше шанували богиню Табіту! Вони її називали своєю царицею. Папай, бог блискавки й грому, батько родини богів, був найвище поставлений, але все таки вище нього сиділа Табіта. Так от чому в таврів Артеміда, Діва Тавропола, — вважалася покровою й господинею Херсонесу. От чому… Але ж печер у нас нема? — перебив сам себе Микола і запитливо подивився на Аріядну.

— Як, нема? — обурилася Аріядна. — А на Дністрі, а на Поділлі, а одеські катакомби, а київські печери, зроблені людською рукою з незапам’ятних часів. А ті, що ще не відкриті!

— Здаюсь! — підняв обидві руки Микола. — Але як ви таке подружжя, що всі лябіринти мають у вас клубочок і ниточку, то й я маю теорію. Чи є до неї вхід і вихід, — не знаю, але я...

Настала черга і Миколі викласти свою геніяльну теорію, — що він сумлінно й зробив. Виявилося, — нічого нового. Прабатьківщину індоєвропейців вчені шукають уже сто років, пересувають її довільно по всій Европі та Азії. Є й така теорія… — але Микола далі вже не чув, що казала Аріядна.

В цю хвилину Миколин погляд впав на сторінку розкритого журналу й він прочитав: "Біла хустина". Оповідання Гаїни Сай. Прикипів до сторінки очима.

Аріядна урвала на півслові.

— Ви її знаєте? — запитала, показуючи очима на сторінку.

— Ні, — збрехав Микола й густо почервонів. — Цікаве?

— Справа не в оповіданні, а в авторці, — докинув своє слово Тарас. — Одіозна постать. Ми думали, що вже за нею загуло, і слід захолов, а вона, дивись, взяла й виринула.

Заступилась Аріядна, відповідаючи на цей наче засуд. Мовляв, — одіозна постать, то чого ще вилазить?

— Все ж таки з цією Гаїною Сай були ми на першому крусі разом, і зовсім не така вона, як її розмалювали деякі кон’юнктуристи. Це була тиха, скромна, дуже боязка до людей і дуже щира дівчина.

— Та що таке було з нею?

— Ат, ціла халепа! Я її розумію, і я б так написала, якби довелося. Щиро, правдиво, без камуфляжу й штучного патосу описала кілька перших комун, — а вони на неї напали. І чому? Бо вона у своїй наївності й правдивості висловила те, що другі нечесно замовчали б. А головна причина, я думаю… Якась там мурашка Сай насмілилася зачепити кита… В одній комуні перед нею був один знаменитий російський письменник, клясик можна сказати, автор романів, що розходяться сотнями тисяч тиражів по всьому Радянському Союзі. Отож він дозволив собі сміятися з української мови, і навчати комунарів так: "К чему вам етот допотопний украінскій язик? Зачем возраждать допетровскую епоху? Ґаварітє лучше па-русскі!" Гаїна, — що почула від комунарів, те й написала у свойому нарисі. Ех, як знялася веремія! Посипалися листи, спростовання, статті, в "Известиях", у наших журналах! Навіть наші комуністи обурилися цим проявом великодержавного шовінізму... Сам той письменник, — хто питаєте? — Фьодор Ґладков, — відхрещувався, але як! Назвав Хвильового петлюрівцем...

Ошелешений Микола мовчав. Він же нічого не знав. Ніхто не казав, ні Євген, ні Василь...

— Так, так… Потім її ще кілька років клювали. Яку газету не розгорнеш — її споминають… Та й відтоді закотилась Гаїнина літературна зоря… Але… не зна-аю… — протягнула Аріядна. — Мабуть би й я на її місці… Якось зустріла була її й питаю, чи буде вона каятися. А вона каже: "Не бачу, за що. Все те, що в нарисі, правда".

— Та чого ти на мене насипалася? — запитався Тарас, гумористично розводячи руками. — Я радий за неї. Хто ж сказав про примару голоду ще за три роки до кошмарного 1933-го року? Вона! І ще хто? Тоді, як цілі села вимирали, наші письменники писали про щасливе заможне життя й ковбасу з варениками на столі в селянина. Я навіть думаю, що коли й залишиться не-зфальшоване щось про добу колективізації, то це оті наївні нариси Гаїни Сай...

Микола, онімівши, дивився то на одного, то на другу. Справді, лябіринт. Чи ж наше життя не лябіринт?

18

БІЛА ХУСТИНА

Оповідання Гаїни Сай

Завжди в білій хустині, зав’язаній кінцями під шию, вона приходила на працю до фабрики раніше за всіх. Така її робота, вона прибиральницею тут. Як потрапила Тетяна на цю працю, сільська статечна господиня у завжди сніжнобілій хустині, із своєї власної хати, два рази на рік біленої, від свого городу до річки, із свого подвір’я, вкритого зеленим споришем, із стежкою до криниці та погребом біля хати, оточеної вишневим садочком?..