Золотий плуг - Гуменна Докія

Як вона опинилася у цій київській закуреній фабриці, зовсім неторкнута сільська молодиця, що чисто ходить коло корови й збиває масло, як жовток?

Про це знала тільки вона та ще завідувач господарством фабрики "Ширпотреб", Алік Цимбалович. Тобі, читачу, також відкриємо цю таємницю.

Колись, як її ще не вигнали з хати, до неї в Плюти щоліта приїжджали дачники: Ірма Цимбалович із дитиною, а часом і її чоловік, Алік. Він на два-три дні. Довго він не міг засиджуватися, бо там на фабриці без нього голову скрутять.

Міська Ірма й сільська Тетяна були не просто собі дачниця й господиня найнятої хати. Ні, вони були зв’язані дитячими роками. Ірма ж виросла в містечку біля Плют. Там її батько мав аптеку, там вони обидві ходили до школи, мала Тетянка — щодня три кілометри із Плют. Минули роки, Ірма опинилася у Києві, вони повиростали, — а дружба зосталася. Бо й Ірма була майже сільська — метка, щира, приятельська. А в розмові її не відрізниш від сільської дитини. Отож і приїздила влітку, наче до себе додому. Та й Тетяна не минала Ірминої хати, як бувала коли в Києві.

Але це було. Тетяна вже в селі хати не має. Чоловік її хтозна де, загинув. Зійшов з очей, утік у тридцятому році, як почув, що мають його забрати за невиконання пляну до двору. Буцім то по хліб поїхав до Туркестану чи до Москви, та й так і не вернувся. Двоє діточок було — померли в тридцять третьому. А Тетяні хазяї села сказали вийти з хати, бо в цій хаті має бути дитячий садок. Куркулів і підкуркульників у селі не треба.

Куди мала піти Тетяна? Прийшла до Цимбаловичів, а другого дня Алік офіційно зачислив її у штат фабрики прибиральницею. Жити от не було де, бо в самих Цимбаловичів така тіснота, що нема де й повернутися. Дві вузенькі кімнатки-цюпки, коридорчик, де треба проходити боком, та спільна з іншими сусідами кухня. Тетяна примостилася десь на Подолі, недалеко біля фабрики, і ото на працю приходила ще вдосвіта.

Але краще б вона не приходила так рано! Одного досвітку вона побачила, що якісь дві тіні виносили з фабрики паки. А вдень виявилася на фабриці крадіжка: украдено кілька тузінів найдорожчих нікельованих ложок.

Хто найперше приходить на фабрику? Тетяна. Хто має ключа від входових дверей? Тетяна. Тетяну й оскаржили в крадіжці. Слідство, протоколи, допити, суд. Але хто там повірить, що каже прибиральниця? Вона не свідок, а обвинувачена, бо інших, — як не шукали, — не могли знайти. Але ж де докази, що це вона учинила злочин? Суд обмежився тільки тим, що ухвалив усунути її з роботи й записати цю ухвалу в її послужний список.

І аж тепер виявилося Тетяні, які це шляхетно-добрі люди, ці Цимбаловичі. Таж така в них тіснота, а вони прийняли її до себе жити. Їм однаково треба у хаті жінки, обоє ж працюють, приходять додому пізно. От і добре, — тепер поприходять, а вдома й попрано, й попрасовано, і обід на столі, і чистенько. Тетяна ж тут у себе вдома!

— Ми тобі довіряємо, як самим собі, — не раз казала Ірма. — Ми ж, можна сказати, сестри!

Чим же Тетяні тут горе?

Одна тільки біда. Де спати? Маленьке те їх мешкання, хоч бери та коліньми розсувай. Вже так би треба було більшого! Та в Києві не так легко. Тисячі на відступне треба дати… Але може щось скоро наклюнеться й без тисяч, — натякала Ірма... То, покищо, Тетяна мусіла тулитися в тому вузькому коридорчикові, у сінях. А вона ж мала колись простору хату, заквітчану клечінням, любистком і татарським зіллям… а на полу — гора подушок була, а на печі — хоч конем грай… а надворі аж до самої річки — зелене розділ-ля… Та й тепер уся її "територія" — оця розкладачка. Щодня раненько треба її приймати й ставити в куток, щоб можна було пройти. Ото тільки й зосталося від колишньої господині-Тетяни, що завжди біла-білесенька хустина на голові.

Нового приміщення не було, а в хаті Цимбаловичів ставало щораз тісніше та й тісніше. З’явилася кравецька машина. Друкарська машинка. Радіоприймач. Патефон. Піяно. Буфет — ледве втиснули.

Та й на столі несогірше. В соробкопі чорта лисого дістанеш, але зате на базарі з-під поли — чого тільки хочеш! Алік, видко, таки добре заробляє, бо не жалує на харчі грошей. Масло, — то масло, кіло, — то кіло. Риба заварна, риба маринована, риба вуджена, риба-фарш, риба сушена, риба в’ялена, риба в консервах, риба смажена, риба варена. Дуже любить Алік рибу! А Ірма обожнює натуральну каву, ячмінної чи з жолудів їй і не показуй. Мала Світлана без тістечок із заварним кремом не може жити. І Тетяні добре в "панів", як вона почала називати їх про себе. Навіть і черг із досвітку не застоює до споживчої крамниці...

От, як то воно в місті! Це піяно напевно коштує вдвічі більше, ніж та корова, що забрали в Тетяни. Ці золоті годинники з грубелезними золотими браслетами, що ото Алік і Ірма покупили собі недавно, — мабуть, більше варті, ніж хата з садибою разом, що колись Те-тянина була. А дивись, вони й не куркулі! Вони — радянські службовці. Скільки ж то вони заробляють?

Жити в одній хаті й не знати — неможливо. Не так багато. Алік — триста карбованців на місяць, а Ірма може трохи менше, може трохи більше. Вона пішла за батьковим фахом, у аптеці працює. А проїдають вони з тисячу карбованців на місяць.

Не крадуть же вони ложки на фабриці?

Ні, не крадуть. Часом тільки Алік по собівартості дістане який тузінь і або кому дарунок робить, або відступить за ту саму собівартну ціну. Так кравецьку машину купили — собівартість за собівартість,

Бо й чого б то мали вони дарувати? Чого мають дарувати вони й Тетяні — то спідницю, то черевики нові, то квітчасту хустку?.. На товкучці куплене, — так думає собі Тетяна, — а втім хто його знає, може й по собівартості?

І ніяково було запитати, звідки то воно все береться. Та одного разу воно само собою відкрилось.

Тетяна стелила ліжко і під подушкою намацала пакуночка. Був наддертий і якийсь срібний порошок з нього посипався. Вона й поклала на столикові біля ліжка, — і так воно лежало, аж поки не прийшла Ірма. Побачила — й швидко прийняла, сховала десь.

— Того, Тетяно, не треба класти так на виду!

— Або що?

— То коштує великі гроші.

— Ну то що? — ще невтямки Тетяні.

— А те, що… Хіба ти не розумієш?

— То може воно крадене? — жартома питає Тетяна.

— Ні, не крадене, — каже Ірма, за все заплачено, але за нього має бути заплачено більше, "по-блату"…

— А де ж ви взяли?

— Та якось там Алік вмудровує... Він мусить із складу в цехи видати стільки, скільки прийняв, але усушка, утруска, — знаєш... Завгосп завжди якось викомбінує. І фабрика не страждає, і ми якось...

— То це ж шахрайство!..

Останнього слова Тетяна не могла вимовити. Бо й вона ж ласувала тими лакотками, що тільки на товчку можна дістати, у перекупок, за десятикратну ціну.

— Е, з паршивої вівці хоч вовни жменя, — безжурно засміялася Ірма. — Хіба за нашу зарплатню можна прожити? Всі так роблять. Хто до чого має доступ, то якось уриває. А потім — "по-блату". Я тобі друкарську машинку, а ти мені пакуночок із срібним порошком... Думаєш — директор фабрики святий?

Нічого не сказала на це Тетяна. "З ледачої вівці хоч вовни жменя". І Алік не раз це приказував, але не второпала тоді Тетяна, до чого то воно було. "Мусиш якось комбінувати, як хочеш жити. Всі так роблять…" Як вони не бачать, що це ж розбій? І гарні ж, добрі, порядні люди, а не бачать!

Тетяна всю ніч переверталася на своїй розкладачці у коридорчику. Оце ж, значить, ті хустки, спідниці, все те, що їй даровано в цій хаті, — все крадене? А як же назвати це, коли з цим треба ховатися? І всі оці машинки та буфети… Казали нам: вас не треба, таких як Тетяна з чоловіком. Вас не треба, ви одноосібники, не хочете йти в колгосп, ви куркулі, своїм шаленим опором стоїте нам на перешкоді… А ми от збудуємо щось величне, гарне. Та як же можна щось гарне збудувати, коли кругом крадіж? Як може будувати величне злодій? Ну, нехай ми пішли на злам, може так і треба було, щоб побудувати нове, величне. Може й треба було відібрати в мене дідівську хату, то ж для всіх… Нехай, то було моє приватне… Але ж це фабричне, державне. Ви ж самі понаписували, що державне — священне.

Вони ж перші й тягнуть. А як не треба державі таких, що чужого не зачеплять, то на чому така держава може існувати?

Від останньої ж думки у неї в грудях похололо. То це може й той суд над нею був через Аліка? Може це він — одна з тих сірих тіней, що несли крадені ложки? — Але друга, насмішкувата, заперечила. Ні, Алік і так добре погрівся на тій крадіжі, бо хто його зна, що вкрадено було і скільки вкрадено. Склали акта, а поза актом, як під полою… І чого це суд не шукав там, де треба було шукати, — може в самого директора?

Її вроджене "не займай чужого" кипіло й нуртувало. Бунтувалося, шукало, як вирватися з-під гніту такої дійсности. Боліло її найбільше з усього те, що й вона мусить бруднитися душею в цьому суцільному багні. Бо ж усе вона втратила, — діти померли з голоду, чоловік пропав, з хати вигнали, — але то було насильство над нею, а гідність її зосталася така, як ця біла хустина. А тепер…. Ні! Ні, це однаково, що видерти саму душу, ні!..

Коли вранці Ірма й Алік повставали йти на роботу, то в коридорчику був повний лад. Розкладачка вигиналася в кутку ребрами, складена й поставлена сторч, а Тетяни не було. Все їй дароване в цій хаті було акуратно складене на стільчику, а тільки бракувало того вузлика, що з ним вона сюди прийшла.

Куди пішла й де притулилася Тетяна, маючи вовчий квиток?

19

Вийшовши від Тараса й Аріядни, Микола відразу ж забіг до книгозбірні, вже перед самим кінцем. Цим разом із твердим наміром підійти до Гаїни і привітати її. Він же нічого не знав!

Цей порив скінчився нічим. В останню хвилину Миколі видалося незручним накидатися людині, що дивиться на тебе сухо, неприступно і навіть наче ворожо. І що б він їй сказав?

А жаль… Це був зручний момент. Книгозбірня була вже майже порожня, ніхто й не знав би, що Микола "водиться з клясово-чужим елементом" та ще й "рупором дрібної буржуазії"...

Але що було б потім? Що з цього вийшло б? В останню хвилину, вже мало не заговоривши, Микола передумав. І тепер хтозна, що ця людина про нього гадає.

20

Трохи-трохи свіжого повітря, трохи стати збоку, подивитися на себе і засміятися легким сміхом.