Золотий плуг - Гуменна Докія

(р. Інгульцем). Вони живуть у повстяних вежах, їдять молоко кобилиць, і все майно у них спільне. Спільна родина, спільні діти. "Коли скит хоче помилуватися з якою жінкою, то він тільки вішає свого сагайдака перед її вежею, — щоб знали та не перебаранчали."

Десь за високими горами в підніжжі верховин живуть ще інші, аґрипеями звуться. То ті не то що м’яса, а й молока не вживають. Харчуються лише плодами дерев. Вони не мають ніякої зброї, і ніхто їх не кривдить, бо вони вважаються святими. Коли сусіди між собою посваряться та комусь пощастить утікти до аґрипеїв, то той вже врятований. Ніхто тут його не зачепить, ніхто не видасть...

Або ж гіпербореї… Про них стільки леґенд ходить! Материзна богів, святе плем’я, міста їх — оселі праведних. І вони не їдять м’яса, лише плоди рослин і дерев. Десь там таки й данубії живуть — ці також не їдять м’яса, не обжираються — і підпорядковуються всякому зустрічному. Чи не предки це тих алазонів, що за Геродота несли данину царським скитам? Чи не вони — оті таємничі трипільці, що їх племінні імена залишились історії невідомі?

А тут же поруч і амазонки. Ось кадр: "Прагнучи кари й грабунків, погнали вони скитських коней через чорні нетрі, видаючи бойовий клич на пострах грекам і нащадкам Ерехтея"…

І все це — скити. Одні вбивають своїх старих, що дожили до шістидесятьох років, і ритуально поїдають їх м’ясо та запивають вином, наллятим у людські черепи. А другі — вегетаріянці, святі, праведні.

Пробує Микола пірнути глибше й дістати дно, щоб зрозуміти, — та ще не може.

14

Учора Гаїна сиділа на деннім концерті, на гальорці, сама. Якась їдка утіха в цій бідній самотності. Сьогодні… ось перед нею люстро, у люстрі стареча бганка біля носа галасує: "Мені вже тридцять років!"

Це вже повинно бути таємницею, що Гаїна хвилюється, плаче від кохання. Не до лиця. Ця бганка біля носа повинна додавати сили в її душевному змагу.

Петрусенко зовсім не хвилювала вчора, бо її пісні не для Гаїни. Той голос надто розкішний, могутній, квітучий. А Гаїнина дійсність — сувора тюрма, ізоляція.

Товариські вечірки, танці? Не для Гаїни.

Цілий день почуває вона себе обчухраною, старою, вилинялою. Лізуть у голову пережиті ганьба, приниження, вигнаність… Оце так вона виглядає, як подивитися збоку? "Не хотіла б я стати такою жалюгідною, як вона", — виринає десь із підпам’яті вислів на її ж таки, Гаїнину, адресу. Відповідь на це — порожнеча. Нудьга й порожнеча… і десь ізбоку — задума.

А як задума заволодіє, тоді вона сильна. Тоді — байдужість до свого зовнішнього вигляду, навіть виклик. Оце така я — і мене не обходить, що ви про мене думаєте! Непотрібні ваші прихильності, вони мене обтяжують.

І от увечорі Гаїна знов плаче, трьома нападами. Гірко плаче. Всі почуття зринули знов, гримнули, залляли, зімняли. Вдарив по всіх струнах Пагуба. Важко боротися з ним — і допустити в серце не можна. Стільки ваги зразу налягло. Гаїна розхвилювалася так, що мусіла покинути все й піти геть. А він — хоч би що! Прийшов, як наречений, і сів напроти. Вона не хотіла помітити й з годину просиділа, поки якась сила не підвела її очей. Дивиться. Зеленим місячним блиском. І не збирається ховатися з цим. Зацікавлений, трохи здивований, трохи задуманий, трохи втихомирений, дуже добрий погляд.

Що вона має робити? Одне: не помічати. Не поспішати туди. Ця чудова сяйна річ, цей красунь із місячним чаром — не для неї.

Це ж якесь мариво, що з’являється-зникає. І місячний блиск також — не блиск місяця, а відблиск сонця, наша ілюзія. А от —Гаїна, мов лунатик, тягнеться до місяця уповні, що висить у небі. Не вона, а вся її істота.

15

Один образ розкриває новий, ще дальший. Такий, як цей Миколин степ, що в ньому розкошує він, відколи вирвався з Майїних пазурів.

… І на Боспорі, і на Райні не мають кочові скити хат, ні огнищ. Живуть вони у вежах, накривають їх вовною з овечих шкур та повстю. Не їдять хліба, не знають ні плуга, ані оранки. Вежі їх на чотирьох чи шістьох колесах. Це — рухомі доми, часто на дві кімнати, закриті повстю. Туди не досягає вітер, ані дощ, ні сонце. Везуть вежу дві-три пари волів. Чоловіки їдуть по боках на конях, у вежах сидять жінки й діти, за вежами тягнуться отари овець, череди дворогів, табуни коней. Стануть на попас, поки є паша, поживуть, — а тоді далі.

Коли надходить зима, складають усе майно в вежу й переїжджають у тепліші краї. Мабуть, у Крим, — здогадується Микола.

А зима в Скитії люта! Мідні казани від холоду тріскають! У безлісному степу віють холодні вітри, вічно сніг і мороз, а від вітрів ще більша холоднеча. І так — вісім місяців. А влітку — нестерпні спеки.

Отож, як вродиться дитина, її несуть до джерела, мороз чи не мороз, та голеньку занурюють у крижану воду. Витримає — буде, як дуб. Усе життя здорове та міцне. А не витримає, помре, — для дитини краще, бо не зазнає нещастя хорувати і бути нікому непотрібною… Але як уже жиє, то годують кобилячим молоком і "не приставляють до дитини капосних мамок та дядьків", — висловлюючись словами грека, який усе оце нам розказав.

Дивно! То оце з цієї "непривітної, холодної Скитії, де вісім місяців мороз, туман і сніг, з безлісної пустелі, де росте тільки трава", греки з приємністю одержували всілякі добра? І чого тільки не навозили їм! Скотину, шкіру, мед, віск, хутра, солону рибу і головне — хліб. Експорт хліба був найважливішою галуззю торгівлі скитських магнатів із грецькими колоніями. На хлібові й розбагатіли вони, зазнали смак тонких грецьких вин, повдягалися в дорогі тканини, полюбили різні нечувані розкоші, як ото пахучі олійки, спеції, розкішний посуд.

Добрим джерелом прибутку були ще й раби, — роз-повідають грецькі автори. Не було дому в Римі чи Ате-нах, щоб там не вслуговували скити-раби чи рабині. Кожний хоч трохи заможніший дім мав як не стільника, то пекаря, то водоноса. В Атенах поліція складалася із скитських стрільців.

А вже як самі скити ставали панами, то не дай ти, Господи-Боже! Скитська аристократія була дуже жорстока. Панувала над іншими так бундючно, що рабське слугування в них було сполучене із слізьми та пам’ятне в кількох поколіннях.

Вони чомусь нагадали Миколі нашу партійну аристо-кратію, отих різних князьків — секретарів райпартко-мів. Чи хоч би й "членів комітету незаможних селян", отих неохочих до сільської праці вічно бідних гультяїв, що їх радянська влада поробила "хазяями села" і що безжально викидали на мороз сйоїх сусідів, призначених у Кремлі на загибіль…

Може це в них говорять ті предки, що зневажали працю коло землі, а грабунок вважали найпочеснішим зайняттям? Може цей розгром свого ж свата й сусіда — вияв ще невигаслих, імпульсів?

Микола задумався й дивиться поперед себе. Чому Ляодіка така чужа, змінена? Що з нею? От, уже й пішла. Щойно ж прийшла.

Ця загадка, її прізвище… Царське, а вигляд гіперборейський. Може це й загадка нашого народу? Саї й гіпербореї в ньому перетопилися... Чи може ще не перетопилися?…

16

"Я вже вимучилася докраю. Нічого більше придумати не можу, як просити Вас: не спостерігайте мене. Все-все розумію, тільки серце не слухає…"

Витримки, витримки! Смійся, нарешті, з себе, як не можеш до кінця зрозуміти, серцем пройнятися, що нема його для тебе. А листів, розмов непотрібно.

І от Гаїна знов розхвилювалася, не до читання Марселя Пруста тепер. Що, як Пагуба стежить у цю хвилину? Що, коли вона не вигадує? Яка сила примушує її й його водночас підносити голову, зустрічатись очима? Що це за притягання? Не до Пруста тепер, не до "Одноповерхової Америки". Не до цього. Геть звідси! Та куди ж? До Соні? Ні! Ні, неможливо. Знову бачити ту жінку в білій хустині, що гнеться на розкладачці у сінях, — і їсти ті добірні Соніні страви?

Нічого не хочеться, крім мріяти без дум і образів, згу-щеною емоцією. Мріяти годинами, днями. Може Гаїна збожеволіла? Бож "настирлива ідея" це й є божевілля.

І коли вона відмовляється від Пагуби, то їй здається, що вона сама себе обкрадає. Коли дає собі волю, — здається, що осміяна. Від одної прірви до другої балянсує. Ну, добре, нехай буде друга.

Щоб переключити це напруження, дати йому вихід, Гаїна намагається зосередитися на чомусь іншому. Теми! Якби ви так легко клалися на папір, як оці думки настирливі! Для цього потрібне зусилля, а воно пішло на інше.

Плутаючись у цих думках безрадісних, уявила собі Гаїна: от мине час, вона не відчуватиме гострої втрати. Так, я знаю, втрати! Хоч це буде втрата в повній силі, та відбудеться процес задавнення. Але тепер! Чому ти ридаєш?

Тому, що вся моя емоційна сфера відгукується до цієї людини. Всякі розважання зникають. Чому не можу я дивитися ззовні на свої муки, де ти, велика Я? Ні, цієї синтези не буває. Роздутий бальон емоцій витиснув мою вірну старшу Душу. Вона знітилася.

Відмовитися б від непроханого дару життя, аджеж доводиться ось від кохання відмовлятися. Смерть і кохання — чи не дві рівнозначні сили? Або кохання, або смерть — ти хочеш сказати? Ні, кохання — таке ж невблаганне, як і смерть, і без нього — смерть.

І щоб витиснути таки ці думки, Гаїна починає писати оповідання. Та замість "Ударники ланів" рука виводить: "Біла хустина".

17

Вовк у лісі здох, — Микола вибрався в гості. Подобалась йому ота цікава пара, Тарас і Аріядна, що разом з ними Микола та Євген зустрічали Новий рік. Науковці обоє. Тарас — археолог, сухуватий у вислові, з точним окресленням усього, що не казав би, з малою дозою тонкого гумору. Аріядна — етнограф, з фантазією, цікавими асоціяціями. Як дотепно бавилася вона давно-забутими символами: Новий рік — народження непереможного Сонця — бик-сонце — хрест — свастика — спіраля... Це — його атмосфера! Жартували з нитки Аріядни.. А ось тепер Микола надумався й собі за цю нитку вхопитися.

Вже давно цвяхом улізла одна думка в голову, щораз вертається та й вертається, — та нема з ким її поділити. Про оте наше слово орачі. Чи не є воно те саме, що й арії? Чи не трипільців тих таємничих це справжнє ім’я? Адже ми їх теж так само називаємо: "хлібороб", це ж синонім "орача". Він оре ралом ("оралом") — "аріє". А що він орав волами, то й віл так само звався Ар. Воли були священні істоти, а оранка — священна дія. Хтось не вмів вимовити Ар і казав Ай. Та й стало — бугай — "бог Ай".

Не пропало воно й після того, як настав злам.